Камiнний гiсть у контекстi свiтовоï теми

Традицiйнi образи, сюжети, мотиви виникають, як правило, здебiльшого у
нацiональних фольклорах, iсторiях, лiтературах. Багато з них переходять
до iнших лiтератур, набуваючи при цьому рiзних самобутнiх оновлень та
iнтерпретацiй на iнонацiональних грунтах. Найпоширенiшими є
античнi, бiблiйнi, середньовiчнi образи та мотиви, якi часто називають
свiтовими. Упродовж вiкiв вони матимуть рiзне iдейнохудожнє
трактування, часто полярне, виступатимуть носiями вiдповiдних
свiтоглядiв певноï доби, iмпульсами суспiльних алюзiй та
лiтературних ремiнiсценцiй.
Серед вiдомих традицiйних образiв, почерпнутих iз фольклору та
iсторiï (Прометей , Фауст , Отелло, король Лiр, орлеанська дiва
Жанна, Ходжа Насреддiн тощо), одним iз найпоширенiшi у лiтературi
упродовж кiлькох вiкiв (XVIXX ст.) є образ Дон Жуана (Хуана,
Гуана, Джованнi тощо) спокусника жiнок, не гребуючого для цього нiякими
грiховними переступами, богохульника, носiя блудного начала як iмпульсу
до будьякого злочину заради досягнення амурних перемог, що у пiдсумку
закiнчаться черговими зрадами спокушених жертв.
Першим у лiтературi до цього вiдомого фольклорного персонажа звернувся
iспанський драматург Тiрсо де Молiна (приблизно 1570-тi 1648 роки життя)
у фiлософськорелiгiйнiй драмi барокового плану “Севiльський
дурисвiт, або Камiнний гiсть”. У творi не тiльки
розвiнчується придворний фаворитизм як одна з причин безкарностi
розбещених аристократiв. Тут властивий насамперед осуд людини за
ïï земнi вчинки, грiхи перед Богом, перед яким мусить дати
звiт, i вина перед суспiльством елiтарних прошаркiв, вищих каст, що жили
по сутi за аморальними принципами. Син придворного фаворита Дон Гуан iз
п'єси Тiрсо де Молiна розбещений тривалою безкарнiстю, вважаючи
разом з тим, що у нього вистачить часу, щоб у майбутньому замолити грiхи
перед Богом i перед людьми. Своïми вчинками розпусник кидає
виклик Богу, i тому поява запрошеноï камiнноï статуï, що
карає богохульника, сприймається у драмi як Вищий Суд над
вiдступником вiд земних i небесних законiв. Так у творi драматурга
iнтерпретується вiдома фольклорна фабула про вчинену розплату над
грiшником Камiнним Гостем, виступаючим власне караючим мечем.
Сам король на вимогу зганьблених i скривджених людей змушений був
засудити придворного улюбленця: кривдника судить i Небо, i суспiльнi
моральнi закони. Так автор п'єси намагається розв'язати двi
ключовi проблеми драми релiгiйнофiлософську i суспiльноморальну.
Пiсля першоï спроби художнього осмислення вiдомого фольклорного
мотиву до теми Дон Жуана звертатимуться чимало митцiв. Серед них
зустрiчатимуться лiтературнi версiï Ж.Б. Мольєра, К.
Гольдонi, Е.Т.А. Гофмана, С. Рiчардсона, Дж. Байрона, О. Пушкiна, Жорж
Санд, П. Мерiме, О.К. Толстого, Лесi Украïнки , Вернарда Шоу, С.
Черкасенка тощо, музичнi iнтерпретацiï В.А. Моцарта, О.
Даргомижського, Й. Штрауса та iн.
Нацiональнотрадицiйний тип розпусника з iспанськоï версiï
ченця Тiрсо де Молiна швидко переходив в iншi лiтератури. Вiдомо чимало
рiзних переробок твору в Iталiï, Францiï, якi дещо спрощують
теологiчнофiлософський погляд на проблему у стилi ренесансних iдей
свободи особистостi, у надiленнi одiозноï постатi
комiчножартiвливими елементами, iронiчнозневажливим колоритом,
пiдкреслено богоборчими рисами: бароковi настроï
релiгiйнофiлософського трактування традицiйних образiв i сюжетiв
поступались класицистичнiй естетицi з ïï прiоритетами розуму,
морального дидактизму, виразною соцiальною спрямованiстю. Посвоєму
був трактований за класицистичними принципами образ спокусника i
богохульника у комедiï Мольєра “Дон Жуан , або Камiнний
гiсть” власне, у кращiй французькiй версiï свiтовоï
теми.
П'єса, у якiй мало комiчного (по сутi, це серйозна комедiя
соцiального плану), має передусiм i класове спрямування у
трактуваннi добра i зла: адже цинiк, пройдисвiт, ґвалтiвник,
вiдвертий богохульник Дон Жуан є дворянином, аристократом. Саме ця
кастова привiлейованiсть дає можливiсть нахабно чинити будьякi
переступи, спонукуванi егоïстичними iнстинктами розпусника та
певною мiрою лiберальними тенденцiями фiлософiï ренесансу з
ïï пiдкресленою увагою до розкрiпачення свобод i прав.
Комедiя Мольєра була написана у 1664 роцi i вперше поставлена
через рiк. Це твiр , у якому драматург дещо вiдступає вiд
принципiв класицизму: героï п'єси не є однозначними у
своєму трактуваннi, не зберiгається єднiсть трьох
факторiв (дiя, мiсце, час), комiчне часто поєднується з
трагiчним. Сам мольєрiвський Дон Жуан є розпусником i
цинiком без докорiв совiстi, оскiльки його соцiальний статус аристократа
з привiлейованiстю на вседозволенiсть виправдовує у його розумiннi
будьяку богопротивну мораль, зневагу до церкви i Бога. Вiн брутально
поводиться зi своєю колись пiдступно звабленою Єльвiрою,
котру викрав iз монастиря (спокушена жiнка застерiгає його
небесною карою), образ якоï вкотре затьмарюється iншими
жiнками, одночасно залицяється до двох вродливих селянок Шарлотти
i Матюрiни, бездушно, як невдячний син, веде себе iз власним батьком
доном Луïсом. Правда, мольєрiвський Дон Жуан разом з тим не
позбавлений i лицарськоï честi, про що говорить безкорисливий
порятунок ним дона Карлоса (а саме останнiй мав вiдомстити розпусниковi
за зганьблену честь сестри). Власне такий нюанс у поведiнцi головного
персонажа мав пiдкреслити загальноприйнятi принципи моральних засад
аристократичного суспiльного прошарку, який при всiх показних i
декларованих чеснотах проявляв вседозволенiсть, егоïзм i зневагу до
всього сущого.
Проте серцевиною мольєрiвськоï п'єси є зiткнення
двох начал аристократичноï вiльноï моралi вседозволеностi та
безкарностi з буржуазною показною добропоряднiстю, з нарочитою
релiгiйнiстю, що потiм у реальних вчинках виявляється звичайним
лицемiрством, фальшивою набожнiстю. Носiєм першого начала
виступає дворянинрозпусник Дон Жуан, другого його слуга Сганарель.
Дон Жуан зневажає християнську мораль, церкву i Бога, демонструючи
свою хулу i на Творця, i на Заповiдi, i на найсвятiшi принципи.
Своïм лицемiрством i брехливiстю для досягнення власних цiлей вiн
несе у собi щось i вiд iншого мольєрiвського героя святенника i
водночас цинiка Тартюфа. Однак не набагато кращим вiд свого пана є
слуга Сганарель, котрий на словах захищає церкву, мораль,
релiгiйнi норми, а насправдi є боягузливим лицемiром, котрий
любить понад усе грошi.
Трагiкомiчним є фiнал п'єси, де нерозкаяний Дон Жуан
провалюється в пекло, зiштовхнутий туди статуєю1 вбитого ним
Командора, а Сганарель вражений тим, що його пан не встиг сплатити
належних своєму слузi грошей. Така розв'язка визначає
моральну суть двох, здавалось би, полярних начал боговiдступного
вiльнодумства i фарисейського святенництва.
Характерно, що навiть розiграна роль Дон Жуаном про розкаяння блудного
сина перед батьком доном Луïсом насправдi виявиться лицемiрством i
фальшю.
Донжуанiвськi мотиви набувають дещо iншоï iнтерпретацiï у дусi
морального дидактизму в часи Просвiтництва, зокрема у вiдомому
сентиментальному романi С Рiчардсона “Кларисса Харлоу”
(”Кларисса, або Iсторiя юноï ледi” 1748 р.).
Власне в образi спокусника Ловеласа тут простежується певною мiрою
реалiстична версiя традицiйного героя, який водночас може
поєднувати в собi рiзнi риси i позитивнi, i негативнi. Вiн може
бути i чесним, i мерзотним, i легковажним, i не позбавленим здорового
глузду, i нестримним у досягненнi мети, i шляхетним, i огидним, i
врештiрешт здатним до великодушностi, до покаяння перед смертю:
егоïстичний та аморальний спокусник доброчесноï Кларисси,
дiставши заслужену покару вiд ïï брата на дуелi, помирає
з iменем дiвчини на устах.
За визначенням Д. Дiдро, це “негiдник, якого любиш, яким
захоплюєшся, якого зневажаєш, який завжди дивує вас, у
якiй би подобi не з'явився”.
Самобутнє осмислення свiтовоï теми через сприйняття
вiдомоï опери Моцарта (через музичне втiлення генiальним
композитором i донжуанiвського, i фаустiвського сюжетiв) подає у
романтичнотрагедiйному стилi Е.Т.А. Гофман у новелi “Дон Жуан
” (”Нечуваний випадок, що трапився з якимось мандрiвним
ентузiастом” 1812) мiстично-фiлософському творi, де головний герой
“мандрiвникентузiаст”, глибоко трагiчно сприймаючи змiст
моцартiвського творiння, зазнає якогось внутрiшнього єднання
з виконавицею ролi дони Анни: артистка настiльки входить у життя
своєï героïнi, що по закiнченнi спектаклю, через двi
години, вночi помирає. Саме цю трагедiю мiстично вiдчуває в
той же час ентузiаст, котрий зумiв зрозумiти основну iдею генiального
моцартiвського твору: прагнення до вищого, неземного iдеалу жiнки
приводить Дон Жуана у тенета диявола. С
покусник мефiстофельськоï вдачi, розпаливши пристрасть у душi Анни
(вiн є убивцею ïï батька Командора), мусить загинути
разом iз своïм знайденим iдеалом кохання . Власне, актриса, яка,
виконуючи роль, пережила ту любовпристрасть, теж гине. А героймандрiвник
через цю земну трагедiю, через ïï мiстичне сприйняття
приходить до думки, що тiльки у смертi вiдкривається справжня сила
кохання.
Тяжiння до мiстичного сприйняття дiйсностi характерне для багатьох
романтикiв. Властивою стає для декого iз них пiдвладнiсть
демонiчнiй стихiï, яка в апологетицi свободи особистостi
продукувала iдеалiзацiю i реабiлiтацiю того, що не сприймалось
традицiйною мораллю. Слушно зазначає з цього приводу
(мається на увазi схильнiсть до демонiзму у творчостi ряду
класикiв романтичноï доби: мiфологiзацiя дiйсностi часто йшла поряд
iз демонiзацiєю) один iз православних мислителiв: “Однако в
истории мировой культуры романтизм стал очередным, малозаметным шагом,
уводящим человеческое мировое восприятие по дороге от Бога… Он
“развивал чувствительность”, “воспитывал добрые
нравы”, “учил сострадать несчастным”… Все эти
“высокие” чувства оказались магическими кругами, которые не
спасают от ада”. Генiальний Гете, наприклад, облагородив i
прикрасив Мефiстофеля, задум якого нiбито утверджував сам Бог.
Реабiлiтацiя та iдеалiзацiя сил тьми художньо вмотивовується у
багатьох романтикiв.
Не позбавлений цього i романтичний скептицизм, який
поєднується з бунтiвним духом i вiдчаєм водночас,
великого англiйського поета i суспiльного дiяча Дж. Г.Н. Байрона (другу
iпостась класик вважав головною у своєму життi, борючись за
свободу Iталiï, Грецiï, народiв, якi потерпали вiд поневолення
турками). Бунт проти Бога, намагання разом з тим стати i над духами зла
з метою самоствердження, яке, однак, не приносить нi спокою, нi щастя,
визначають iдейний змiст мiстерiй “Манфред”,
“Каïн”. Посвоєму пiдходить Байрон до традицiйного
образу Дон Жуана в однойменному вiршованому романi, над яким працював
упродовж кiлькох рокiв (18171823).
М. Г. Кудрявцев, доктор фiлологiчних наук, професор