Романтична любов Пушкiна
чиПотрiбна така вiльна любов поетовi, що не залишає нiчого в душi, спустошує душу? Адже в цьому випадку згоряє й джерело натхнення. Пушкiна починає шукати нове джерело. Цi пошуки спонукують поета переосмислити й тему любовi, вертаючись до джерел — саме до порiвняння любовi з волею душi й волею почуттiв. Тепер Пушкiн розумiє, що романтична любов гарна лише вiрою людини в неï, хоча ця вiра недовговiчна. I поет створює зовсiм нову фiлософiю любовi- Я вас любив так щиро, так нiжно Як дай вам 6ог улюбленоï бути iншим.
Любов веде поета до високоï мети: Давно, втомлений раб, замислив я втеча, — говорить Пушкiн у вiршi Пора, мiй друг, пора, зверненому до своєï дружини. Стан млостi тут — це дружба й любов, працi — творчiсть, в iнших же проявах життя поет не вважає себе вiльним, там вiн втомлений раб. Любов у нього здобуває вiдтiнок жертовностi й рицарственности, вона також безмовна, як романтична, можливо, також нещаслива, але аж нiяк не марна, Пушкiн вiдкриває читачевi самоцiннiсть любовi. Любов, у розумiннi поета, уже саме по собi велике щастя (На пагорбах Грузiï…)
- И серце знову горить i любить — тому, Що не любити воно не може.
Особливо примiтно для росiйськоï поезiï те, що вона нiжна, чиста, чуйна; вона набудовує свого читача на пiднесений лад, И якщо у вiршах чується iнодi подих пекучоï, захоплюючоï пристрастi, то було б помилкою змiшувати ïï з елементарною чуттєвiстю. У багатьох поетiв любов не вiдривається вiд землi, вiд конкретних ситуацiй, але, проте, це любов поета. Вiн знаходить у звичайнiй земнiй любовi щось пiднесено^-романтичне. I те, що здається часом грубуватим, оголеним у реальному життi, вiн пiднiмає. Вiршi про любов вiдбивають час, долю краïни. От чому так багато тривожних передчуттiв, так багато прикростi й болю в нiжних, iнтимних вiршах. Людина не може жити тiльки серцем i тiльки в жiнцi або в чоловiку знаходити весь сенс життя; так вiн мiг би дiйти до самого протилежного щироï любовi — до егоïзму
И, навпроти, вiдмовившись вiд любовi й прилучившись тiльки до високих iнтересiв суспiльства, людина не уникла б почуття внутрiшньоï неповноти. А може бути, внiс би у свою дiяльнiсть сухiсть i холоднiсть, що йдуть вiд черствостi душi. Любов, може бути, стала iнший; вона, як i всякий живий органiзм, розвивається, приймає якiсь вiдмiннi вiд минулих часiв духовно-тiлеснi обриси й форми, на неï завжди лягають вiдблиски вiд всiх фарб столiття. Але буде сумно, якщо зникне в любовi початок поетичне, художнє. Кожний по-справжньому закохана людина, навiть якщо вiн нiколи не брав олiвця в руки й не написала нi одного рядка, — художник. Так було в минулому, так повинне бути й сьогоднi. Поки люди люблять один одного, життя трiумфує. Адже любов i життя — синонiми. I це, як у дзеркалi, вiдбито в поезiï. Правильно сказав Н. Карамзин: Любов вiршi животворить.


