Рання лiрика Ахматовоï й Цветаевой

На початку XX столiття в рядi блискучих iмен жiночоï поезiï
з'явилися два яскравих iмена Ганна Ахматова й Марина Цветаева. Чи буде
перебiльшенням сказати, що в цю пору срiбне столiття
росiйськоï поезiï знайшов своïх цариць, що не уступали
масштабом дарування давно й признанно коронованим В. Брюсову й А.
Блоку, С. Єсенiну й Б. Пастернаку? За всю багатовiкову iсторiю
росiйськоï лiтератури це, мабуть, лише два випадки, коли жiнка-поет
по силi свого дарування нi в чому не поступилася поетам чоловiкам. Не
випадково обидвi вони не дарували слово поетеса. Вони не бажали
нi яких знижок на свою жiночу слабiсть, пред'являючи найвищi
вимоги до звання Поет. Ахматова ??ак прямо й писала:
На жаль! лiричний поет
Зобов'язаний бути чоловiком…
Критики початку столiття постiйно вiдзначали цю ïхню особливiсть:
Г-жа Ахматова, безсумнiвно, лiричний поет, саме поет, а не
поетеса.(Б. Садовский). Поезiя Марини Цветаевой — жiноча,
але, на вiдмiну вiд Ганни Ахматовоï, вона не поетеса, а
поет.(М. Осоргин). Що ж дозволило ïм устати в один ряд з
найбiльшими лiриками ХХ столiття: Блоком, Єсенiним, Маяковським,
Мандельштамом, Гумилевим, Бiлим, Пастернаком? У першу чергу це гранична
щирiсть, вiдношення до творчостi як до священного ремесла,
вiртуозне володiння словом, бездоганне почуття рiдного мовлення. Це те,
що рiднить ïх з попередницями в жiночiй поезiï XIX столiття (
рядка про святе ремесло ми знайдемо ще в поезiï Каролiни
Павловой).
Лiрика Ахматовоï перiоду ïï перших книг (Вечiр,
Чiткi) — майже винятково лiрика любовi. Поезiя Ганни
Ахматовiй вiдразу ж зайняла особливе мiсце врiвноваженiстю тону й
чiткiстю мислевиражения. Вiдчувалося, що в молодого поета свiй голос,
своєму, властивому цьому голосу, iнтонацiя. Голос, що запiк у
вiршах Ахматовоï, видає свою жiночу душу. Тут все жiноче:
пильнiсть ока, любовна пам'ять про милi речi, грацiя — тонка й
ледве примхлива. Ця грацiя, ця не стiльки манiрнiсть, скiльки видимiсть
манiрностi, здається потрiбноï, щоб закрити рани, тому що
справжнiй лiрик завжди поранений, а Ахматова — справжнiй лiрик. Я
була, як i ти, вiльноï, Але я занадто хотiла жити. Бачиш, вiтер,
мiй труп холодний, И комусь руки скласти
Неважко знайти лiтературну генеалогiю Ахматовоï. Звичайно, повиннi
згадатися iмена представникiв жiночоï поезiï XIX столiття. По
складу свого дарування, по своïй здатностi бачити мир точно й
стереоскопично Ахматова була художником вiрного реалiстичного зору.
Вiдтворюючи почуття через предмет, побут, обстановку, вона надходив як
художник психологiчного реалiзму. Ахматовiй психологiчно вивiрена кожна
деталь, виразно передана розгубленiсть героïнi перед розлукою: Так
безпомiчно груди холодiли, Але кроки моï були легкi. Я на праву
руку надягла Рукавичку з лiвоï руки… Ахматовская поетика
увiбрала в себе досягнення не тiльки поезiï, але й росiянцi
класичноï прози з ïï психологiзмом i увагою до
конкретного середовища
У той же час поетичне мистецтво Ахматовiй, безсумнiвно в руслi новiтнiх
художнiх шукань свого столiття. Пунктирность поетичного мовлення, що
мерехтить глибинний пiдтекст, щоденнiсть розмовних, напiвобривкових фраз
при ïх захованому головному змiстi, що здається
iмпровiзацiйнiсть — це прикмети й поезiï й прози XX столiття.
Якщо використати вираження Цветаевой, то було воiстину явище Поета у
виглядi жiнки. Але цього ж слова можна вiднести й до самоï Марини
Цветаевой. Ïï першi збiрники (Вечiрнiй альбом,
Чарiвний лiхтар, Iз двох книг) були яскравим зразком
камерноï лiрики
Сила й ахматовских i цветаевскких вiршiв вражала тим бiльше, що
ïхнi сюжети були не тiльки традицiйнi для жiночоï лiрики, але
в якiмсь ступенi навiть повсякденнi. Але якщо ранiше про любов
розповiдав Вiн або вiд Його iменi (як робила Гиппиус), те тепер голосом
Ахматовоï й Цветаевой, про любов — як рiвна з рiвних —
розповiдає Вона, жiнка. У першому альбомi Цветаевой зустрiчаються
вiршi у формi сонета, що припускає високу майстернiсть, умiння в
чотирнадцятьох рядках сказати багато чого. Увага до сонета вимагало не
тiльки високоï стиховой культури, але i ємнiсть образа,
чiткiсть думки. Вiршi ранньоï Цветаевой звучали жизнеутверждающе,
мажорно. Але вже в перших ïï вiршах була невiдома колись у
росiйськоï поезiï твердiсть, рiзкiсть, рiдка навiть серед
поетiв — чоловiкiв. У вiршах Марини Цветаевой є й твердiсть
духу й сила майстри:
Я знаю, що Венера — справа рук,
Ремiсничих, — i знаю ремесло Вiдкриєш будь-яку сторiнку, i
вiдразу поринаєш у ïï стихiю — в атмосферу
щиросердечного горiння, безмiрностi почуттiв, найгострiших драматичних
конфлiктiв з навколишнього поета миром. У поезiï Цветаевой
немає й слiду спокою, умиротворення, споглядальностi. Вона вся в
бурi, у дiï й учинку. Слово Цветаевой завжди свiже, пряме,
конкретне, значить тiльки те, що значить: речi, значення, поняття. Але в
неï є своя особливiсть — це слово — жест, що
передає якась дiя, свого роду мовний еквiвалент щиросердечного
жесту. Таке слово сильно пiдвищує розжарення й драматична напруга
мовлення:
Нате! Рвiть! Дивитеся! Тече, не там же?
Заготовлюйте чан! Я державну рану вiддам до краплi!
Глядач — бiлий, завiса — рдян.
И навiть музикальнiсть, що передалася ïй вiд матерi позначалася
своєрiдно — не в спiвучостi й мелодiйностi. Навпаки
ïï вiршi рiзання, рвучкi, дисгармонiйнi. Вона не стiльки
писала вiршi у звичайному змiстi, скiльки ïх записувала — на
слух i по слуху. Вони виникали зi звукового хаосу, iз сум'яття почуттiв,
схожоï на шум вiтру або води. Музикальнiсть Цветаевой не схожа на
символiчну звукопись, вона чекала, коли поетичне слово саме з'явиться зi
звуковоï вологи — з моря або мовноï рiки. Звук, музика
були в ïï свiдомостi лоном вiрша й прабатьком поетичного
образа
Корячись музичноï iнтонацiï Цветаева безжалiсно рве рядок на
окремi слова й навiть склади, подiбно музикантовi, що знемагає в
море звукiв. Бродський в однiй зi своïх статей говорив навiть про
фортепианном характер цветаевских добуткiв. Музика
Цветаевой розвивалася контрастно.
И що тому — багаття остилий,
Кому розлука — ремесло!
Однiєï волною накотило,
Iнший волною вiднесло