Моральна краса людини в кiноповiстi Зачарована Десна

Чудовий мир Зачарованоï Десни. А. Довженко не може, на мiй погляд, нiкого залишити байдужим. У цьому свiтi не тiльки природа залучає своєю красою, а й духовне багатство й висока мораль людей викликає замилування. Тому, коли читаєш цю повiсть, здається, що й сам кращаєш, i так хочеться, щоб змiнився цей жорстокий мир — адже поруч живе казка. Велике мiсце в цiй казцi займають люди: живi, реальнi. Це й батьки маленького Сашка, i дiд, i його бабуся… Народилися вони серед царства трав i пiшли туди, але навiчно залишилися живими в серце видатного кiнорежисера. Теплотою й щирiстю вiє вiд спогадiв Довженко про свою матiр. Любила й пестила вона все, що бачила: кожну рослинку, кожне деревце: Нiчого у свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростоало. Але найбiльше любила мати своïх дiтей. Але доля була жорстока до неï, вiдiбрала вона багатьох з них i залишила тiльки двох. Мати ж не закрила своє серце для навколишнього свiту, зумiла винести все: i трагiчнi смертi, i бiднiсть, який не було кiнця, i щоденну важку роботу, i свою недолю. I ще багато рокiв буде згадувати дорослий уже Олександр Довженко свою стареньку матiр, що змогла винести зi свого нещасливого життя високу моральну красу й велике духовне багатство. Нiколи не забував Сашко й своïх дiда й прадiда. Iнодi дивуєшся, звiдки в цих неписьменних людей було стiльки любовi до всього живого, щиростi й щиросердечноï чистоти! Здається, що важка доля повинна була б зробити ïх жорстокими й заздрими до чужого щастя. Але цього не вiдбулося, i виявилося, що головний скарб людини — це його чисте серце й живаючи душу. I справдi, скiльки добра в ïхнiх серцях, скiльки поваги до людини й до природи! Недарма дiд Сашка був для всiх добрим духом лугу й риби. Недарма в спогадах вiн здається схожим на самого Бога. Здається, що вiн — людина-легенда, який- небудь чаклун, що розумiє мову всього живого. Коли людина не вiдривається своïм корiннями вiд природи, то не губиться його духовна велич i моральна краса. Цiльними натурами були дiд i прадiд Сашка. Таким, на мiй погляд, був i його батько. Недарма пише про нього Довженко: Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. I вiн не тiльки говорить про зовнiшню красу, але й показує великий духовний мир цiєï людини. Менi здається, що авторовi це вдалося, тому що, коли читаєш повiсть, бачиш перед собою дуже гарноï людини. При чому у всьому: чи працював вiн або вiдпочивав, розмовляв з людьми, з дiтьми. Був навiть гарний i тодi, коли був нещадно битий полiцаями в роки вiйни. Таким вiн навiки залишився в пам'ятi Олександра Довженко, таким i я його побачила. Побачила i його безсмертну любов до дiтей, побачила й бiльшу любов до рiдноï землi, до роботи: З його можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених або письменникiв — вiн годився на всi.
Краса людська не вмирає, а начебто продовжує жити в наступних поколiннях. Менi здається, тому Олександр Довженко мав такий великий талант, талант людяностi й любовi до всього живого, що батьки й дiди його подарували це йому в спадщини. А вiн щедро дiлився цим з усiм людством, намагаючись затвердити в усьому свiтi любов, мир, взаємодопомога. Це вдалося Олександровi Довженко, адже вся його творчiсть є звеличуванням людяностi й духовного багатства людини