Малюнок середини минулого столiття: Костянтин Батюшков

Костянтин Батюшков прожив по мiрках столiття збiгле життя довгу, але мав
нещасливу й драматичну долю. Тридцяти трьох рокiв вiд роду хвороба його
душi прийняла необоротний характер, i, невигойно хворий, вiн провiв
другу половину свого життя, вiдгородившись вiд миру чорною завiсою
божевiлля. В 1830 роцi його вiдвiдає молодший його товариш
Олександр Пушкiн . Батюшков його не довiдається. У тому ж роцi
Пушкiн напише: Не дай менi Бог збожеволiти… Часто у своïх
вiршах Батюшков кличе себе спiваком любовi. Це обман, а скорiше, омана
щодо самого себе. Муза поета зображує нам усе, що завгодно: тiнi
друзiв, долi миру, витягає з античноï мiфологiï образи
богiв i героïв, мислить про долю, волю, силу, малює величнi
пейзажi, але iнтимнi переживання, почуття, що супроводжують ïм,
рiдкi гостi на сторiнках його книг
А якщо й з'являються, то Батюшков так мистецьки драпiрує ïх у
мiфологiчнi одяги, так вишукано й мрячно передає ïх, що важко
розглянути щирi переживання його лiричного героя. А чого ж ще чекати вiд
цiєï дивноï людини, героя Вiтчизняноï вiйни, що
пережили розпач у спаленiй Москвi й трiумф перемоги в Парижi. Вiн i
Пушкiну, тодi ще лiцеïстовi, радив не захоплюватися дрiбничками, а
витрачати час на теми важливi, героïчнi. Отже, Костянтин Батюшков,
людина зовнiшностi зовсiм не геройськоï, а скорiше пересiчноï,
але внутрiшньо доконаний герой, у своïй поезiï
намагається мислити категорiями пiднесеного, що дозволяє, по
думцi поета, найбiльше адекватно зобразити порядок речей i подiй у
свiтi. От, наприклад, уривок з вiрша Спогад:

И в дзеркальних водах виявляв весь стан i гаï, Тiльки-но димiвся огнь у годинники мрячноï нощи Бiля кущi ратника, що сном почив. ПРО, Гейльсбергские поля! Об пагорби пiднесенi! Де стiльки разiв у ночi, луною освiтлений, Я, у думу занурений, про батькiвщину мрiяв.

У наведеному уривку є все, що необхiдно для такого роду добуткiв: i пихатi переноси наголосiв, що перетворюють строфи в подоби ребусiв, i перекручування слiв, i державинская мiдь закiнчень i рим, i невиправдано довгi мовнi перiоди словом, все те, що вiдповiдало естетицi жанру. I разом з тим внутрiшня музика вiршiв, ïхнiй неповторний звук, какаято неземна, католицька врочиста ïхня хода не залишають можливостi засумнiватися в тiм, що Батюшков поет щирий i високий. I звичайно, йому дане знання своєï долi. Ще у двадцятилiтньому вiцi вiн напише:Як конвалiя пiд серпом убивчим жнецасклоняет голову й в'яне, Так я у хворобi чекав передчасно кiнця
И думав: Парки година настане. Пiднесене й героïчне в ïхньому
повсякденному розумiннi являють собою особиста мужнiсть поета, що
усвiдомив трагiчний змiст життя. Своï почуття й переживання вiн
виражав у доступному йому мовi й образах. Його генiй не розвився до
пушкiнського. Не винаходячи в поезiï нiчого нового, користуючись
винятково пiдручними засобами, з того матерiалу, що дозволяв складати
лише балади й оди, вiн вишиковує витонченi й психологiчно тонкi
сюжети, якi й зараз мають якимось дуже актуальний, сучасний звук. Я
почуваю: мiй дарунок у поезiï згас, И Муза пламенник небесний
згасила;

Сумна досвiдченiсть вiдкрила Пустелю нову для очей, Туди мене тягне посиротiлий Генiй, У поля марнi, у непрохiднi сiни, Де щастя немає слiдiв, Нi таємних радостей нез'ясованих снiв.

Подiбне почуття звуку в наш час мав, мабуть, тiльки Бродський, i тому iнодi здається, над плечем його ширяє тiнь Батюшкова. Багато чого з'єдналося в його долi: i особиста драма , i особиста невпорядкованiсть людини незабезпеченого, для служби не створеного, неспокiйного. Мiсiя поета нi слави, нi грошей не обiцяла. I тодi щирий героïчний змiст життя став єдиним ïï змiстом. Батюшков не сфальшував у жодному вiршi. Пiднесена його Муза лежить на терниях реальностi. Якими би лiтературними штампами й прийомами не маскував ïï поет гострi шипи випирають i терзають його душу…

Виконаний завжди єдино тобою, З какою радiстю ступив на брег вiтчизни! Тут буде, я сказав, душi моєï спокiй, Кiнець працям, кiнець i мандрiвничого життя. Усе збулося…

Малюнок середини минулого столiття: спиною до глядача у вiдкритого вiкна невисокий, коротко обстрижений людина в довгополому сюртуку i ярмулцi все неподвижно й скованно, начебто час зупинився. Це Костянтин Батюшков.
Росiйська поезiя XVIII столiття була одушевлена пафосом творення.
Росiйськi поети освоювали багатий досвiд накопичених європейською
культурою лiтературних жанрiв, тим, прийомiв з таким же почуттям, з яким
будь-який молодий подмастерье освоює премудростi професiï в
iноземного вчителя. Не терпiлося творити самостiйно й перевершити
iноземних учителiв

Що наша мова земноï перед дивною природою З якою недбалiстю й легкою волею Вона розсипала всюди красу И разновидное з єднiстю согласила! Але де, яка кисть ïï зобразив Ледь одну ïï чортовi.

Карамзин затверджував, що доля поезiï iнший; ïй слiд створювати свiй, прекрасний i доконаний мир мрiï мир, у якому втiлиться те, що неможливо у свiтi iстотному, вiрив у моральний мир людини, у його душу й серце

Думав я бути в обiтованiй Тiй землi, де вiчний мир; Думав я зрiти запашний Безтурботний Кашемiр.

Через досконалiсть окремоï людини поет мрiє перейти до досконалостi миру. Першим серед тих поетiв, кому довелося розвивати в новому сторiччi програму, намiчену Карамзиним, варто вважати Костянтина Миколайовича Батюшкова. Уже в раннiх його вiршах видно вiдношення до поезiï, як до особливого iдеального миру бiльше доконаному й гармонiчному, чим земний:

Ми казки любимо всi, ми дiти, але бiльшi, Що в iстинi порожньоï Вона лише розум сушить, Мрiя все у свiтi золотить, И вiд суму злия Мрiя нам щит.

У вiршi Моï пенати Батюшков уже безпосередньо створює свiй мир поета мир, вiльний вiд зла й протирiч, де панують любов i дружба, щастя й радiсть, де здiйснюється органiчна наступнiсть i безперервнiсть культури:

Злетять на голос мирний Розмовляти iз мною: И мертвi з живими Вступили в хор єдиний!.. Що бачу Ти перед ними, Парнасский велетень, Спiвак героïв, слави…

К. Н. Батюшков у поезiï завжди дотримувався принципу, що проголосив на початку свого творчого шляху: Живи, як пишеш, i пиши, як живеш. Звiдси в його лiтературнiй спадщинi багато послань друзям: Н. И. Гнєдичу, К. Дашкову, До друзiв. У цих вiршах чутне мовлення людини, звернене до розумiючих його людей. Вiршi зрозумiлi й доступнi читачевi, але не стають вiд цього гiрше. Вони проникають у душу читачiв, наповнюють ïï тим же пiднесеним i скорботним почуттям, що володiло поетом у хвилини натхнення й роботи:

Я бачив блiдих матерiв. З милоï батькiвщини вигнаних! Я на розпуття бачив ïх, Як, до персям чад пригорнувши грудних, Вони в отчаянье ридали И с новим трепетом дивилися На небо рдяное навкруги.

У вiршi До Дашкову чiтко звучить голос поета-патрiота, що не може равнодушно бачити борошна Батькiвщини, не зауважувати страждання спiввiтчизникiв, вiддаючись миру iлюзiй i фантазiй. Поет не збирається ховатися вiд проблем у створеному ïм нереальному свiтi. Вiн готовий роздiлити всi тяготи, пережитi Вiтчизною, iнакше:

Нi, немає! Талант загинь мiй И лiра, дружбi дорогоцiнна, Коли ти будеш мною забута, Москва, вiтчизни край златой!

Олександр Сергiйович Пушкiн високо цiнував поетичну спадщину Батюшкова, вiдзначав його незвичайний лiризм, умiння просто й дохiдливо розмовляти считателями.

Пускай у сивинах, але з бодрою душею. Безтурботний, як дитя, завжди безтурботних грацiй, Вiн нiколи прийде зiтхнути в покрову густий Своïх черемшин i акацiй.

Лiрика цього чудового поета прекрасна й спiвзвучна нашому часу, коли валять iдеали, валандаються системи, але незмiнними залишаються духовнi цiнностi й орiєнтири

Нi, немає! Поки на поле честi, За древнiй град моïх батькiв Не понесу я в жертву мести И життя й до батькiвщини любов…