Дорога честi князя Андрiя в романi Вiйна i Мир

Постiйними моральними пошуками, прагненням до пiзнання сенсу життя, до
добра i правди була наповнена коротке життя Андрiя Болконського.
Незадоволений свiтським життям, мрiючи про вiйськовоï дiяльностi,
корисноï для Росiï, князь Андрiй в 1805 роцi ïде на
службу в армiю. Його захоплює в цю пору доля Наполеона. Службу в
армiï Болконський починає з нижчих чинiв у числi ад'ютантiв в
штабi Кутузова i, на вiдмiну вiд штабних офiцерiв, таких, як Жерков i
Друбецкой, не шукає легкоï кар'єри i нагород. Князь
Андрiй — патрiот, вiн вiдчуває вiдповiдальнiсть за долю
Росiï i армiï, вважає своïм обов'язком бути там, де
особливо важко. Побачивши Мака i почувши подробицi його смертi, вiн
зрозумiв, що половина кампанiï програна, зрозумiв всю складнiсть
становища росiйських вiйськ i живо уявив собi те, що очiкує армiю,
i ту роль, яку вiн повинен буде грати в нiй: Князь Андрiй
наполягає на тому, щоб його направили в загiн Багратiона, якому
було доручено затримати ворога, не дозволити йому вiдрiзати шлях
повiдомлення Кутузова з вiйськами, що йшли з Росiï.
Слова Кутузова: Якщо з загону його прийде завтра одна десята частина, я
буду бога дякувати — не зупинили Болконського. Вiд цього я й прошу
вiдправити мене у цей загiн,-вiдповiдав вiн. Мрiï Болконського про
подвиг, слави невiддiльнi вiд почуття любовi до iнших, бажання зробити
для них що-небудь, бажання ïх похвали. Коли пiсля Шенграбенского
битви Багратiон обрушився на скромного капiтана Тушина, якому в усьому
жаху представилася його вина i ганьба в тому, що вiн, залишившись живий,
втратив двi гармати, князю Андрiю було сумно i важко чути смiх офiцерiв,
не брали участi в бою, але намагалися приписати собi успiхи дня.
Вiдновлюючи справедливiсть, вiн смiливо захищає капiтана: ….
Успiхом дня ми зобов'язанi найбiльше дiï цiєï
батареï i геройською стiйкостi капiтана Тушина з його ротою.
Перед Аустерлицком битвою князь Андрiй твердо був упевнений, що нинi був
день його Тулона або його Аркольском мосту. Коли Пiдпрапорщик, що тримав
прапор полку, був убитий пострiлом, князь Андрiй, крикнувши: Хлопцi,
вперед! — Пiдняв прапор i потягнув за собою в атаку весь
батальйон. Ваш син, в моïх очах, — писав Кутузов старого
князя Болконського, — з прапором у руках попереду полку, упав
героєм, гiдним свого батька i своєï батькiвщини. До
загального жаль моєму i всiєï армiï, до цих пiр
невiдомо,-чи живий вiн чи нi …
На полi бранi перед лицем смертi князь Андрiй зрозумiв, що кумири i
слава далекi вiд iстинного сенсу життя. Простягалася над ним незмiрно
високе Аустерлiцкоє небо з тихо повзуть по ньому хмарами
народжувало думка про вiчнiсть, у порiвняннi з якою всi прагнення та
iнтереси здавалися нiкчемними. Так! все пусте, все обман, окрiм цього
нескiнченного неба. Нiчого, нiчого немає, крiм його. Але й того
навiть немає, нiчого немає, крiм тишi, заспокоєння . У
цей момент проïжджав повз зi своєю свитою Наполеон,
театрально восклiкнувшiй: Ось прекрасна смерть!, — Здався йому
маленьким i нiкчемним людиною в порiвняннi з тим, що вiдбувалося тепер
мiж його душею i цим високим, нескiнченним небом, який уособлював для
князя Андрiя iстинний сенс життя. Повернення Андрiя Болконського додому
не було радiсним. Народження дитини та одночасно смерть дружини, перед
якою вiн вiдчував свою моральну провину, поглибили його духовну кризу.
Болконський безвиïзно живе в селi, займаючись господарством i
вихованням сина Николеньки. Йому здається, що життя його вже
скiнчилася. Глибоке розчарування, у всьому, невiра у високе призначення
людини, пасивне ставлення до дiйсностi звучать в його розмовi з
П'єром, який вiдвiдав Богучарова. Я живу i в цьому не винен, отже,
треба як-небудь трохи краще, нiкому не заважаючи, дожити до смертi,
— каже князь Андрiй. Треба жити, треба любити, треба вiрити,
— переконує його П'єр. Бесiда з одним не пройшла
безслiдно. Пiд впливом П'єра почалося духовне вiдродження князя
Андрiя.
Процес духовного вiдновлення князя Андрiя яскраво розкривається у
сприйняттi ïм природи. По дорозi до Ростова, проïжджаючи через
гай, вiн звернув увагу на те, що береза, черемха i вiльха, вiдчувши
весну, покривалися зеленим листям. I тiльки старий дуб один не хотiв
пiдкорятися чарiвностi, весни i не хотiв бачити нi весни, нi сонця.
Одухотворяючи природу, шукаючи в нiй спiвзвуччя своïм
настроєм, князь Андрiй думав: Так, вiн має рацiю, тисячу
разiв правий цей дуб, нехай iншi, молодi, знову пiддаються на цей обман,
а ми знаємо життя, наше життя скiнчилося! Але повертаючись з
Вiдрадного, вiн в'ïхав знову в ту саму березовий гай. Так, тут, у
цьому лiсi, був цей дуб, з яким ми були згоднi, — подумав князь
Андрiй. — Та де вiн? Старий дуб, весь перетворений, розкинувшись
шатром соковитою, темноï зеленi, млiв, трохи колтихаясь, в променях
вечiрнього сонця … Так це той самий дуб , — подумав князь
Андрiй, i на нього раптом знайшло безпричинне весняне почуття радостi i
оновлення … Нi, життя не скiнчилося в тридцять один рiк, раптом
остаточно, безперервноï вирiшив князь Андрiй. — Мало того, що
я знаю все те, що є в менi, треба, щоб i всi знали це: i
П'єр i ця дiвчинка, яка хотiла полетiти в небо, треба … щоб
не для одного мене йшло моє життя … щоб на всiх вона
вiдбивалася i щоб усi вони жили зi мною разом!
Князь Андрiй вирiшив ïхати до Петербурга, щоб взяти дiяльну участь
в перетвореннях, якi намiчалися на початку царювання Олександра I.
Найближчими помiчниками царя в цю пору були Сперанський з цивiльноï
частини i Аракчеєв по вiйськовiй. Зустрiвшись в Петербурзi з
вiйськовим мiнiстром графом Аракчеєва, Болконський зрозумiв, що
деспотизм, свавiлля i тупе невiгластво виходять вiд вiйськового
мiнiстра. Сперанський перший час викликав в князя Андрiя пристрасне
почуття захоплення, схоже на те, яке вiн колись вiдчував до Бонапарта.
Князь Андрiй, який прагнув до корисноï дiяльностi, вирiшив
працювати в комiсiï по складанню нових законiв. Вiн вiв вiддiл
Права осiб. , Однак дуже скоро йому довелося розчаруватися i в
Сперанском, i в тiй роботi, яку вiн виконував. Болконський зрозумiв, що
в умовах палацовоï бюрократичноï середовища корисна громадська
дiяльнiсть неможлива.
Любов до життєрадiсною, поетичною Наташi Ростовоï пробудила в
ньому мрiï про сiмейне щастя, проте i в особистому життi його
чекала гiркоту розчарування. Захоплення Наташi Анатолем Курагiним
зруйнувало мрiï про сiм'ю. I той нескiнченний удаляющийся звiд
неба, що стояв перш над ним, раптом перетворився на низький, певний,
тиснув його склепiння, в якому все було ясно, але нiчого не було вiчного
i таємничого.
Князь Андрiй знову йде служити в армiю. Звiстка про вiйнi з Наполеоном в
1812 року застала його в Туреччинi, при штабi Кутузова. Вiрний високим
громадянським принципам, вiн домагається призначення в дiючу
армiю. Ставши командиром, Болконський весь був вiдданий справах свого
полку. Вiн був турботливий про своïх людей i офiцерiв i ласкавий з
ними. У полку його називали наш князь. Ïм пишалися, його любили .
Призначення Кутузова головнокомандуючим всiєï росiйськоï
армiï дуже обрадувало князя Андрiя. Поки Росiя була здорова,
— говорить вiн П'єру напередоднi Бородiнськоï битви,
— ïй мiг служити чужiй, i був прекрасний мiнiстр, але як
тiльки вона в небезпецi, потрiбна своя, рiдна людина. Однак на
пропозицiю Кутузова залишитися в його штабi вiн вiдповiв вiдмовою: Дякую
вашу свiтлiсть, але я боюся, що не годжуся бiльше для штабiв … А
головне, — додав князь Андрiй, — я звик до полку, полюбив
офiцерiв, i люди мене, здається , полюбили. Менi б шкода було
залишити полк . Кутузов зрозумiв i схвалив Болконського: Шкодую, ти б
менi потрiбен був, а ти правий … Iди з богом своєю дорогою.
Я знаю, тобi дорога — це дорога честi .