Доля росiйського села в оповiданнi А. И. Солженицина Матренин двiр

Iм'я Олександра Iсайовича Солженицина ще кiлька рокiв назад було
заборонено, але в цей час ми маємо можливiсть захоплюватися його
добутками, у яких вiн демонструє виняткову майстернiсть у
зображеннi людських характерiв, у спостереженнi за долями людей i
розумiннi ïх. Особливо яскраво все це розкривається в
оповiданнi Матренин двiр . З перших рядкiв оповiдання читач
довiдається начебто б про зовсiм непримiтне й звичайне
пiслявоєнне життя росiйського села. Але Солженицин зумiв одним з
перших визначити в росiйськiй лiтературi другоï половини двадцятого
столiття коло тем i проблем сiльськоï прози, до цього пiднiма не
або замовчуваних. I в цьому змiстi оповiдання Матренин двiр займає
зовсiм особливе мiсце у вiтчизнянiй лiтературi
У цьому оповiданнi автор торкається таких тем, як моральне й
духовне життя народу, вiдношення влади й людини, боротьба за виживання,
протистояння особистостi суспiльству. У центрi уваги письменника доля
простоï сiльськоï жiнки Матрени Василiвни, що все життя
проробила в радгоспi, але не за грошi, а за палички. Замiж вона вийшла
ще до революцiï й з першого ж дня сiмейного життя прийнялася за
домашнi турботи. Оповiдання Матренин двiр починається з того, що
оповiдач, що був радянський ув'язнений Игнатьич, вертається в
Росiю зi степiв Казахстану й поселяється в будинку Матрени. Його
оповiдання спокiйного й насичений рiзного роду деталями й подробицями
надає всьому описуваному особливу життєву глибину й
вiрогiднiсть: Улiтку 1956 року з курноï гарячоï пустелi я
вертався навмання просто Вроссию.
Матрена Василiвна самотня, що втратила на фронтi чоловiка, що поховала
шiстьох дiтей жiнка. Жила вона одна у великому старому будинку.
Строєно все було давно й добротно, на бiльшу сiм'ю, а жила тепер
самотня жiнка рокiв шiстдесяти. Тема рiдного будинку, вогнища саме в
цьому добутку Солженицина заявлена дуже гостро й виразно.
Незважаючи на всi тяготи й негоди, Матрена не втратила здатностi
вiдгукуватися на чуже лихо. Героïня є охоронницею вогнища,
однак ця ïï єдина мiсiя знаходить пiд пером Солженицина
справжню масштабнiсть i фiлософську глибину. У нехитрому життi Матрени
Василiвни Григор'євоï просвiчує та сама непоказна
праведнiсть, без якоï не може вiдродитися Росiя
Вона дуже багато страждала вiд радянськоï влади, все життя
працювала не покладаючи рук, але так нiчого за свою працю й не одержала.
I лише любов i звичка до постiйноï працi рятували цю жiнку вiд
щоденноï туги й розпачу. Я помiтив: у неï був вiрний засiб
повернути собi добрий настрiй робота. Негайно ж вона або хапалася за
лопату й копала картоплю. Або з мiшком пiд пахвою йшла за торфом. А те
iз плетеним кузовом по ягоди в далекий лiс. I не столам конторським
кланялася, а лiсовим кущам, так наламавши спину ношею, у хату верталася
Матрена вже прояснена, всiм задоволена, зi своєю доброю посмiшкою
Не нагромадивши багатства й не нажив якого-небудь добра, Матрена
Григор'єва зумiла зберегти для навколишню товариську вдачу й
серце, здатне до жалю. Вона з'явилася рiдкою людиною з безмiрно доброю
душею, не втратила здатностi вiдгукуватися на чуже лихо. Так, жодна
оранка не обходилася без ïï. Разом з iншими жiнками вона
впрягалася в соху й тягла неï на собi. Жодним родичам не могла
вiдмовити Матрена у своïй допомозi, навiть якщо в неï самого
минулого невiдкладнi справи. Вiдсутнiсть усякоï користi й прагнення
зберегти своє добро приводить до того, що Матрена безмовно
вiддає Кiрi i ïï чоловiковi свiтлицю, вiдрiзану вiд
старого будинку Не шкода було саму свiтлицю, що стояла без справи, як
взагалi нi працi, нi добра свого не жалувала Матрена нiколи И свiтлиця
однаково була заповiдана Кiрi. Але моторошно ïй було починати
ламати той дах, пiд якою прожила сорок рокiв… А для Матрени було
це кiнець життя. У другiй частинi оповiдання читач довiдається про
молодiсть Матрени Василiвни. Iз младих рокiв доля не балувала
героïню: не дочекавшись свою єдину любов Фаддея, вона вийшла
замiж за його молодшого брата, а коли ïï улюблений повернувся,
вiн вимовив страшнi слова, якi Матрена запам'ятала на все життя:
…якщо б не брат мiй рiдний я б вас порубав обох
Образу праведноï жiнки Матрени в оповiданнi протипоставлений
Фаддей. У його словах про замiжжя Матрени з його братом
вiдчувається люта ненависть. Повернення Фаддея нагадало Матрене
про ïхнє прекрасне минуле. У Фаддее ж нiчого не здригнулося
пiсля нещастя з Матреной, вiн навiть iз деякою байдужнiстю дивився на
ïï мертве тiло. Катастрофа поïзда, пiд яким виявилися й
свiтлиця, i люди, ïï що перевозили, було визначено
дрiб'язковим бажанням Фаддея i його родичiв заощадити на малому, не
ганяти трактор двiчi, а обiйтися одним рейсом
Мало бачила гарного в життi, бiльше було втрат i страждань: народила й
поховала шiстьох дiтей, чоловiк не повернувся з останньоï
вiйни… Все село вирiшило, що на Матрене псування. Але людина так
улаштована, що не може увесь час тiльки страждати й мучаться. Знаходить
свiтлi сторони життя й Матрена. Пенсiю дали, нехай невелику, але
постiйну. Квартирант платить, так вiд школи додають. Жити б Матрене
спокiйно хоч на старостi рокiв. Так не та доля дiсталася
Родичi чоловiка здолали, вимагають вiддати свiтлицю на обзаведення
господарства молодим. Не шкода Матрене майна, як нiколи не жалувала для
iнших, але страшно ламати дах, пiд якою прожила сорок рокiв. Не зрячи
тiснилися в душi героïнi неяснi передчуття. Якось порушило життя
разом зi свiтлицею. Ходила господарка в цi днi як загублена. А зi
свiтлицею зробили всi по-росiйському, тяп-ляп, аби тiльки вiдвезти.
Людська жадiбнiсть привела до трагедiï. Так завжди буває:
одне нашаровується на iнше. Фаддей поскупився гарний лiс дати на
сани, тракторист захотiв усе в одну ходку вiдвезти… i загинули
люди. Немає Матрени. Убито рiдну людину, горестно вiдзначає
автор
Живучи пiд одним дахом iз цiєю жiнкою, не замислювався вiн, яким
чудовою людиною вона була. Тiльки тепер став усвiдомлювати, що
працьовито була, серцева i якось особливо безкорислива. Засуджують
ïï сусiди, не розумiючи, що не недолiки це Матрени, а
достоïнства ïï.
Автор вiдверто любується мовою героïнi, що включає
дiалектнi слова. Дуель, говорить вона про сильний вiтер. Псую
називає порцiя. Зберегла ця жiнка душу свiтлу, чуйне серце, але
хто оцiнить ïï. Хiба що вихованка Кира так постоялець, а
бiльшостi й невтямки, що жила серед них праведниця, прекрасноï душi
людин! Читаючи оповiдання Солженицина, мимоволi думаєш, що те саме
що його героïня некрасовским жiнкам працьовитим i стiйким, на яких
мир завжди тримався