Чому Гоголь назвав свою поему Мертвi душi

Росiйська iмперiя першоï чвертi 19 столiття була великою державою.
Росiйська армiя розгромила Наполеона й взяла Париж. Iмператор Олександр
диктував своï умови всiй Європi. До повстання декабристiв
було ще далеко. Здавалося, Росiя вступила на новий блискучий етап свого
iснування…
Десь у далекому губернському мiстечку тече розмiряне життя, закони якого
встановилися, мабуть, пiввiку назад. Губернатор — сиятельний
батько народу, полiцеймейстер — найдобрiший заступник купцiв,
прокурор — благонамереннейший страж законностi… Цей список
можна продовжити. У мiстi надзвичайно затишно. Громадське життя тут
просто кипить. Чудове мiсто, чи не так? I от у губернське мiсто NN
в'ïжджає бричка, у якiй звичайно ïздять тi, кого
називають панами середньоï руки… Так починається дiя
роману Мертвi душi .
Гоголь не спiввiдносить початок оповiдання Мертвих душ з певним роком,
однак дослiдники в один голос затверджують, що це приблизно 1816 -1820
рiк. Пiслявоєнне життя вже мiцно встоялося, а точнiше, Вiтчизняна
вiйна , очевидно, мало торкнула цього тихого куточка Русi. Тут нiщо не
порушує заведеного плину справ, а основнi заняття помiщикiв i
чиновникiв — нагромадження капiталу, гра, бали й прийоми. До чого
смутна наша Росiя! — помнете цей пушкiнський вигук?
Гоголь майстерно створює образ мертвущоï росiйськоï
дiйсностi. Деталь чiпляється за деталь, подробицю треба за
подробицею, i перед читачем виникає узагальнена й досить
неприваблива картина провiнцiйного iснування перших десятилiть 19
столiття
Головна визначна пам'ятка мiста NN — чиновники. Головна визначна
пам'ятка його околиць — помiщики. I тi, i iншi живуть за рахунок
працi iнших людей. Це трутнi. Особи ïхнiх садиб — це
ïхньоï особи, а ïхнього села — точне вiдбиття
господарських устремлiнь хазяïв
Росiйська природа небагата фарбами, ïй не властивi миттєвi
змiни. На цьому скупому тлi Гоголь малює мир, що оточує
губернське мiсто, харчує й одночасно отруює його.
Андрiй Донатович Синявский, талановитий дослiдник творчостi Гоголя,
помiтив, що образи помiщикiв нагадують манекени, фiгури з паноптикуму,
настiльки вони мертвi й безжиттєвi. Не можна, звичайно, сказати,
що життя в них нiяк не проявляється. Наприклад, Собакевич багато
пiклується про добробут своïх селян, адже це його особистий
добробут. Коробочка надзвичайно богомольна, i навiть просте згадування
чорта лякає ïï до смертi. Ноздрев обожнює собак i
коней — набагато менше вiн цiнує своïх крiпакiв. Але
подiбнi якостi тiльки пiдкреслюють щиросердечну порожнечу гоголiвських
помiщикiв. Якщо придивитися, то кожний персонаж поеми нагадує
ляльку, що хоч i здатна рухатися, але все-таки залишається
порожнiй i мертвоï усерединi. На безжиттєвiсть гоголiвських
персонажiв указували багато дослiдникiв. Так, письменник-символiст
Дмитро Мережковский знаходив в Мертвих душах модернiстськi
тенденцiï, зокрема при зображеннi помiщикiв
Працюючи над своєю поемою, Гоголь не прагнув зробити зовнiшнiй
ефект, однак так званий мир речей його добутку рельєфний, яскравий
i незабутнiй. Зображення мертвих помiщикiв нагадує про принципи
классицистской комедiï: людина-пристрасть, персонаж, одержимою
однiєю iдеєю, одним бажанням Мир поеми складається з
мертвих i сплячих. Народ, творча сила якого могла б скласти контраст
iнертностi помiщикiв-крiпосникiв, зображений тут у досить непривабливому
видi. Селяни нерозвиненi, слуги розбещенi. Пияцтво, лiнь, дикiсть,
— всi цi риси росiйського нацiонального характеру дуже вiрно
схопленi Гоголем. Тяжкий сон, що опанував чорною Росiєю, тобто
народом, готовий перетворитися вкошмар.
Одна тiльки Русь — художня умовнiсть, узагальнення, абстракцiя,
винайдена Гоголем спецiально для Мертвих душ i не раз виникаюча в
пiзнiших його добутках, — здається в поемi живоï й
рухливий. Але лiричнi вiдступи, якi порушують пугающе-подробное опис
мертвоï Росiï, звучать лише у свiдомостi письменника…
Майже в кожного письменника є добуток, що є справою всього
його життя, утвором, у яке ложил вiн своï шукання й таємнi
думи . Для Гоголя це, без сумнiву, Мертвi душi, так i, що залишилися
незакiнченими пiсля сiмнадцяти лет роботи. Поема викликала гарячi
суперечки й толки. В.Г.Бєлiнський мав всi пiдстави сказати, що
питання про Мертвi душi стiльки ж лiтературний, скiльки й суспiльний,
результат зiткнення старих початкiв з новими. Читаючи книгу вперше, я
мало обертав уваги на лiричнi мiркування автора про Росiю й росiйський
народ. Цi прекраснi мiсця навiть здавалися недоречними в сатиричнiй
поемi. Перечитавши недавно Мертвi душi, я раптом вiдкрив Гоголя як
великого патрiота, переконався, як важливий для всього задуму
письменника виконаний гордостi образ Русi. За останнi роки величезно
вирiс питання про долю нашоï сьогоднiшньоï Росiï, про
ïï призначення, майбутнiсть, про здатнiсть росiйського народу
знову зробити iсторичний ривок. Ученi, письменники, полiтики й
економiсти сперечаються про це. Часом менi як би чуються слова
Н.А.Некрасова, зверненi до росiйського народу:
Ти прокинешся ль, виконаний сил, Иль, доль корячись закону, Усе, що мiг,
ти вже зробив - Створив пiсню, подiбну до стогону, I духовно навiки
почив?..
Як же не звернутися до спiвака землi Росiянцi Гоголевi за радою в такий
складний час? З того моменту, як бричка Чичикова тихо вкотилася в
губернське мiсто N i поспiшно ïде з мiста, проходить небагато часу,
але читач устигає не тiльки познайомитися з дивною
розмаïтiстю помiщикiв i чиновникiв, але й побачити образ цiлоï
краïни, зрозумiти незлiченне багатство росiйського духу.
Письменник не вiдокремлює помiщикiв i чиновникiв вiд народу, як це
роблять критики. Особисто менi здається, що неправильно тлумачити,
начебто всi помiщики й чиновники, та й сам Чичиков, i є справжнi
мертвi душi. Так можна назвати iз всiх типiв тiльки Плюшкина, душу якого
омертвiла вiд жадiбностi. Але сам Гоголь пояснює, що подiбне явище
рiдко попадається на Русi. Здорованя Собакевича, здатного
з'ïсти цiлого осетра; гульвiсу, брехуна, гуляку й скандалiста Ноз-
древа; мрiйливого ледаря Манилова; скупу дубинноголовую Коробочку;
пропаленого хабарника Iвана Антоновича кувшинное рило; полiцмейстера, що
об'ïжджає торговельнi ряди як свою вотчину, i багатьох iнших
героïв мертвими душами не назвеш. Це або хазяï-кулаки, або
марнi люди, або негiдники, яких Гоголь зумiв припрягти. I цi
добродiï, i Петрушка iз Селiфаном, i два мужики, що сперечаються,
чи доïде колесо до Москви, — частина росiйського народу. Але
не краща частина. Щирий образ народу бачиться, насамперед, в описi
померлих селян. Ними захоплюються й автор, i Чичиков, i помiщики.
Ïх уже нi, але в пам'ятi людей, ïх що знали, вони здобувають
билинний вигляд.
Милушкин, цегляр, мiг поставити пiч у якому завгодно будинку. Максим
Телятникiв, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й
спасибi, i хоч би в рот хмiльного! А Веремiй Сорокоплехин! так той мужик
один стане за всiх, у Москвi торгував, одному оброку приносив по
п'ятистах рублiв. Адже от який народ! А каретник Михєєв!
Адже бiльше нiяких екiпажiв i не робив, як тiльки ресорнi. Так
похвалявся своïми селянами Собакевич. Чичиков заперечує, що
вони вже вмерли й тiльки мрiя. Ну нi, не мрiя! Я вам доповiм, який був
Михєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища така, що в
цю кiмнату не ввiйде… А в плечиськах у нього була така силища,
який немає в коня….
И сам Павло Iванович, розглядаючи списки куплених селян, начебто бачить
ïх наяву, i кожний мужик одержує свiй власний характер.
Пробка Степан, тесля, тверезостi зразковоï, — читає вiн
i починає представляти: А! От вiн… от той богатир, що у
гвардiю годився б! Далi думка пiдказує йому, що Степан виходив iз
сокирою всi губернiï, з'ïдаючи хлiба на грiш, а в поясi
приносив, вiрно, рублiв по ста. Протягом декiлькох сторiнок знайомимо ми
з рiзноманiтними долями простих людей. Ми бачимо росiйський народ,
насамперед, повним сил, талановитим, живим, бадьорим. Iз захватом
говорить письменник про живе, влучне росiйське слово, що
виривається з-пiд самого серця
Але не завжди росiйськi люди покiрнi владi. Образи можуть довести
ïх до помсти. В Повiстi про капiтана Копейкине
розповiдається, як герой Вiтчизняноï вiйни 1812 року,
iнвалiд, скривджений чиновниками, збирається навколо себе зграю
вiльних людей.
Росiя встає перед нами у своïй величi. Не та Росiя, де
чиновники хабарничають, помiщики промотують маєтки, селяни
пиячать, де поганi дороги й готелi. Вiрнiше, крiзь цю Росiю письменник
бачить iншу Русь, птаха трiйку. Чи не так i ти, Русь, що жвава
необгонимая трiйка , несешся? I образ краïни-трiйки
зливається з образом майстра, що снарядили дорожнiй снаряд. Гоголь
бачить Русь великоï, що вказує шлях iншим, думає йому,
як обганяє Русь iншi народи й держави, якi, косячись,
постораниваются й дають ïй дорогу. Iсторiя, на жаль, розсудила по-
iншому. Не вдалося нашiй краïнi обiгнати iншi. I нинi здраствують в
iнших чинах i обличчях ноздреви, Чичикови, Манилови й Плюшкини. Але жива
Русь, птах трiйка. I, незважаючи на безладдя, не можуть не почуяться
iншi, ще досi не лайливi струни, стане незлiченне багатство росiйського
духу, пройде чоловiк, обдарований божеськими доблестями, або дивовижна
росiйська дiвиця, який не знайти нiде у свiтi, з усiєю чудовою
красою жiночоï душi, вся з великодушного прагнення й
самовiдданостi. I вiриться нам, жителям Росiï, що пророчими
виявляться в майбутньому слова письменника: Пiднiмуться росiйськi
рухи… i побачать, як глибоко заронилось у слов'янську природу те,
що сковзнуло тiльки по природi iнших народiв….