Епос i лiрика графа А. К. Толстого

Займаючи безперечне мiсце в iсторiï росiйськоï лiтератури,
поезiя графа А. К. Толстого має не один лише iсторичний iнтерес.
Вона продовжує доставляти эстетическое насолоду безлiчi читачiв i
особливо задовольняє тих, до кого звертався Гораций у своï
кращi хвилини. Але й бiльше стругаючи критика визнає за вiршами
Толстого iстинно поетичне значення. Пiд враженням удалих добуткiв поета,
пише про нього Н. Н. Страхiв, добуткiв, у яких так повно висловилася
його душа, ми починаємо яснiше розумiти його менш удалi вiршi,
знаходимо в них теперiшню поезiю. Книга начебто вся опромiнюється
свiтлом, що виходить iз декiлькох, бiльше яскравих крапок; ми
переконуємося нарештi, що маємо справу з дiйсним поетом i
починаємо спiвчувати йому в кожному його щиросердечному русi .
Як перша в нас монографiя про поезiю Толстого, книга м. Соколова
заслуговує на увагу. Але розiбратися в цьому добутку справа не
легеня. У книзi немає нi передмови, нi змiсту, нi подiлу самого
тексту на глави, нi взагалi якого б те не було розчленовування.
Починається вона дуже здалеку або, краще сказати, свисока, саме
виреченням Сенеки: якщо хочеш пiдкорити собi всi, сам пiдкори себе
розуму 3; нагадавши нам цю прописну iстину, м. Соколов виражає
свою скорботу про зникнення логiки з росiйськоï лiтератури. Логiка,-
говорить вiн,- зiйшла зi сцени непомiтно, сама собою, без боротьби й без
тризни; якось раптом вона виявилася ненужною й була здана в архiв для
випадкових довiдок iсторика й археолога. Якщо м. Соколов справдi
впевнений, що логiка здана в архiв, то незрозумiло, якими ж засобами
думає вiн переконувати читачiв у справедливостi своïх думок.
Iмовiрно, втiм, це тiльки фраза, з которою сам автор не
з'єднує певного змiсту. На наступнiй сторiнцi (4) вiн
запевняє, що так зване iнтелiгентне суспiльство зовсiм перестало
цiкавитися широкими узагальненнями й спробами дати вiдповiдь на питання
фiлософiï. Можна не вiрити в блискучу майбутнiсть росiйськоï
фiлософiï, але не можна заперечувати того факту, що саме останнiм
часом фiлософськi питання збуджують у нас особливий iнтерес i навiть
давно вiдспiвана й похована метафiзика вертається до нового життя
Описавши в коротких, але неясних рисах розумовий стан нашого суспiльства
й пом'янувши недобрим словом перiодичну пресу, автор переходить нарештi
до поезiï, але до поезiï не Толстого, а м. Фофанова, над яким
i знущається не без дотепностi. Це справа, звичайно, дозволене,
хоча вже занадто легеня. Але зовсiм недозволено ставити на одну дошку з
м. Фофановим графа А. А. Голенищева-Кутузова єдино на пiдставi
його незрiлоï юнацькоï поеми Гашиш, що вiн сам визнав
неудовлетворительною й виключив з останнього видання своïх вiршiв.
У сучаснiй лiтературi автор поеми Дiд простив i Казок ночi, безсумнiвно,
видається як теперiшнiй поет, у вiршах якого iнодi виразно
чується вiяння пушкiнського духу .
Г. Соколов строго гудить наших молодих поетiв за вишуканiсть сюжетiв у
ïхнiй поезiï. Переглянете,- говорить вiн,- збiрники ïхнiх
вiршiв, i ви побачите, що там багато, дуже багато Будди. Може бути,-
запитує вiн далi,- це симптом багатоï ерудицiï? Може
бути, нашi поети засвоïли собi всю мудрiсть священних Вед i в
образi Будди вiдтворять той народ, що молився цьому богу? Якби справа
була так, нашi поети по справедливостi заслужили б кращi лаври
поезiï. Усякий народ створює свiй Олiмп iз кращих скарбiв
своєï думки й свого почуття. Тому вiдтворити для
сучасноï свiдомостi напiвзабутого язичеського бога з усiм теплом
життя, з усiма вiдтiнками мiсцевого колориту, з усiма етнографiчними
рисками культу — значить викликати до нового життя давно мертвий
народ i давно пережиту епоху (с. 12 i 13). У всякому разi, менш тяжкий
грiх наповнювати своï вiршi Буддою, нiж у прозi називати його
напiвзабутим язичеським богом, якому поклонявся давно мертвий народ, що
виразили свою мудрiсть у священних Ведах . Або, може бути,
запитаємо ми у свою чергу, це симптом багатоï ерудицiï?
Може бути, м. Соколов засвоïв собi новiтнi парадоксальнi
теорiï Сенара й Керна про мiфологiчне значення засновника буддизму
5? Бiльш iмовiрно, на жаль, що наш автор, настiльки строгий до iнших,
має про Будду настiльки ж мрячне поняття, як i про Кант, якого вiн
не тiльки називає основоположником нiмецького песимiзму (с. 17),
що у вiдомому змiстi припустимо, але ще затверджує, що
кенигсбергский фiлософ уболiвав про те, що рiч у собi непiзнавана (с.
19). Уже чи не вболiвав вiн, до речi, i про те, що небуття позбавлене
iснування?
Наповнивши ще не один десяток сторiнок стороннiми мiркуваннями, м.
Соколов пiдходить нарештi до прямого предмета своєï книги.
Джерело творчостi росiйськоï поезiï,- говорить вiн,- висохнув
давно, i ще ранiше Фофанових i Мiнських надихалися чужою красою граф А.
Толстой, Фет i iншi зiрки пушкiнськоï плеяди… Говорити про
сучасних поетiв, не стосуючись ïхнiх попередникiв, не можна.
Iлюзiï сучасноï краси й мистецтва виникли давно; вони вже
встигли придбати стiйкiсть i визнання, перш нiж нашi юнi поети виступили
на арену поетичноï творчостi. Ми починаємо аналiз цих iлюзiй
з розбору епосу й лiрики графа А. К. Толстого, спiвака краси, поборника
мистецтва для мистецтва (с. 53, 54).
Головний грiх у поезiï графа А. Толстого, на думку його критика,
складається у вiдтвореннi краси: цим вноситься далекий пластичний
елемент у поезiю. Красиво тiльки те, що можна бачити. Краса завжди
конкретна або, по термiнологiï мистецтва, пластична. У мистецтвi
краса передається тiльки рiзцем або кистю. Якщо так, те, виходить,
краса не може бути присутнiм у вiршах Толстого; якщо ж вона там є,
то, виходить, ïï можна передавати й крiм рiзця й кистi,
виходить, вона можлива й у поезiï, i ще потрiбно довести, що вона в
нiй становить щось недозволенне., м. Соколов разом з логiкою й красою
здав до архiву й свiй пiдручник iсторiï 6.
Думка про шкiдливiсть краси в поезiï є єдиний
эстетический принцип i критерiй нашого автора. Ïм вiн i
керується у своïй критицi вiршiв Толстого, оскiльки ця
критика не обмежується випадковими й нескладними зауваженнями.
Досить популярна поема Грiшниця, дiйсно, не належить до числа кращих
творiв Толстого. Але в чому ж бачить ïï головний недолiк м.
Соколов? Якщо тiльки я вiрно зрозумiв змiст його багатослiвних
мiркуваннi, вiн знаходить, що поет, захопившись прагненням до
пластичностi, представив лише образ Христа в його зовнiшнiх рисах, а
також i звертання грiшницi зобразив як раптове чудо, тодi як, на думку
критика, потрiбно було б для передачi внутрiшнiх мотивiв драматичного
положення зупинитися, з одного боку, на самiм навчаннi Христа (тобто
викласти своïми словами й у вiршах змiст четвероевангелия), а з
iншого боку, описати психологiчний процес, поступово приведший блудницю
до звертання, тому що чудес для блудниць Христос будю би не робив. Таким
чином, наш критик пiддав своєму осуду саме ту сторону поеми, що
бездоганна
При цьому його мiркування невiрнi iз всiх точок зору. По-перше,
вiдповiдно до християнськоï вiри, сама особистiсть Рятiвника була
божественна й, отже, могла робити глибоку дiю на душi одним своïм
явищем, крiм усяких слiв i повчань. По-друге, факти раптових звертань за
всiх часiв i в рiзних религиях iсторично безсумнiвнi й психологiчно
зрозумiлi. По-третє, нарештi, якби поет надiйшов вiдповiдно до
бажання критика, те, звичайно, у його добутку не виявилося б краси, але
не виявилося б також i поезiï. Замiсть того щоб наполягати на
вiдмiнностi поезiï вiд живопису й скульптури, критиковi варто було
б з'ясувати розходження мiж поезiєю й iншими словесними добутками,
що не мають поетичного характеру. Елемент пластичностi й живопису зовсiм
не ворожий поезiï, як чомусь уявив собi м. Соколов, а, навпроти,
необхiдний для неï: що ïй дiйсно вороже, так це елемент
прозаïчностi, вiдверненоï рефлексiï. Але саме
цiєï аксiоми наш критик i не розумiє або не
приймає, i цим елементарним дефектом обумовлена вся його критика