Будеш, батьку, панувати

Енеïда Котляревського була визнана читачами ще за життя автора.
Харкiвський журнал Украинский вест-пнк, критикуючи водевiль О.
Шаховського Казак-сти-хотворец, вважав, що вiн далекий вiд
незрiвнянноï малоросiйськоï Енеïди 184.
Автор першоï граматики украïнськоï мови О. Павлов-ський
пiдкреслив народнiсть Енеïди й те, що поема з захопленням була
зустрiнута публiкою. Оцiнка твору Котляревського дана ii у дальшому
викладi, коли йдеться про потребу вивчення украïнськоï мови,
щоб досконало вiдчуванi цiпу творiв новоï лiтератури. Про такi
твори , особливо Енеïду, сказано, що в них мiстяться iстиннi
зображення характеру малоросiйського народу…
Цiкаво, що Енеïда Котляревського вiдразу стала вiдома й зарубiжним
читачам. Ми вже згадували, що чеський збiрник Зiоуапка ще 1814 року
вiдгукнувся на авторське видання Енеïди. Польський учений Єжи
Са-мусль Бандтке у статтi Уваги над мовами чеською, польською i сучасною
росiйською (1815) згадав Енеïду Котляревського, вiдгук на неï
в нiмецькiй Геттiнгент-ськiй газетi. Порiвнюючи рiзнi слов'янськi мови,
Бандт-кс висловив думку про самостiйнiсть украïнськоï мови:
Мова малоросiйська, як не уступаючи в старшинствi великоруськiй, не може
бути нарiччям цiєï останньоï (…). Виборнiсть i
досконалiсть однiєï мови не шкодить таким же
достоïнствам iншоï. Чеська, польська i нинiшня росiйська
можуть процвiтати кожна окремо, можуть навiть надавати одна однiй не
тiльки миттєвий блиск, але й постiйне сяйво, i дай боже, щоб i
малоросiйська мова стала в рядi в ч є ни х слов'янських м о в.
Виклад цiєï статтi дав журнал Вестник Европы 180. До
процитованого мiсця редакцiя подала таку примiтку: Пан Бандтке
припускає в малоросiйськiй мовi, мабуть, багату лiтературу, тим
часом як вона нiколи не була пiдведена пiд граматичнi правила i при
нинiшньому своєму станi здатна тiльки до жартiвливих творiв, як
Енеï-да, двi або три вiдомi оди. Великоросiйська мова, на якiй
написано вже багато тисяч книжок рiзних знань, ще далека вiд
досконалостi; коли ж дожене ïï малоросiйська майже з
однiєю своєю Е н є ï д о ю i до чого послужило б
ïï пiднесення на ступiнь ученоï мови, пов'язане з
непереборними труднощами?
Петербурзький журнал Соревнователь (1822) називав Енеïду
Котляревського твором, сповненим незвичайноï веселостi, дотепностi,
а також вiдзначав, що поема в багатьох вiдношеннях є вельми
оригiнальною.
Драматичнi твори Котляревського не були надрукованi за його життя. Тому
ми й не маємо вiдгукiв про них у пресi. Проте з багатьох джерел
вiдомо, що обидвi п'єси мали великий успiх, а Срсзневський,
публiкуючи Наталку Полтавку в своєму Украипском сборпике (1838), у
рiк смертi I. П. Котляревського, писав, що п'єса ця найбiльш
улюблена по всiй Украïнi.
Iсторики лiтератури, звичайно, уникають згадок про вiрш О.
Рудиковського. На думку Г. Нудьги, Рудиков-ський не зрозумiв
iдейноï та мистецькоï цiнностi першоï
украïнськоï оперети I89, разом iз тим дослiдник визнає
слушнiсть деяких думок поета, зокрема зречення возним Наталки. Хоч при
уважному читаннi вiрша Рудиковського видно, що в ньому нема закиду в
нереалiстичностi вчинку возного. Автор вiрша просто по-своєму
витлумачує його поведiнку:
От так! письменний був, вiн зараз догадавсь:
Де двоє б'ються, там щоб третiй не мiшавсь.
От мудрий! Та не те було в його на думцi,
А то б вiн носа втер Петру й його голубцi.
Не бiйсь, вiн би Петра па порох стер i зм'яв,
Та ио-письменському наперед розжував;
Що хоч Петро й мугир, та возного не нижчий,
Сам зверху все вже спив, йому ж оставив дрiжчи.
Отже, суть тут не в тому, що Рудиковський вважає вчинок возного
неприродним, вiн у вiршi дає свою мотивацiю його поведiнки.
Цiкаво, що вiрш Об Наталцi Полтавцi має бурлескну форму. Хотiв чи
не хотiв цього Рудиковський, але якоюсь мiрою вiн iшов у руслi
Котляревського, та як поет, як митець вiй мав свою власну концепцiю
даного конфлiкту, ускладнивши його ще й тим, що показав, нiби Наталка й
Петро дiти одного батька. Ясна рiч, що лексика вiрша: брехенька, брехня,
брехун свiдчить про критичне ставлення Рудиковського до п'єси
Котляревського, й вiн, не виходячи за межi стилю Котляревського,
обiцяє читачевi:
Нехай! Колись потiм як буду мати час, То я утну брехню гарнiшую для
вас…
До того ж ми не певнi й щодо дати написання вiрша. Чи не написаний вiй
пiзнiше, коли вже мiнялися лiтературнi смаки читачiв i глядачiв?
Заслуговують на увагу думки першого публiкатора творiв Рудиковського В.
Щербини: Вiрш Об Наталцi Полтавцi, моï думки уже вводить нас у коло
лiтературних понять автора. Рiзка, можливо, мiсцями навiть надто мiцна
сатира на цю сентиментальну оперету показує тверезий погляд на
поезiю, вимогу реального зображення народного життя i в той же час
iдейного змiсту 190. Вiдгуки на твори Котляревського знаходимо в листах
та iнших матерiалах М. Новикова, М. Мельгунова, Д. Бантиш-Каменського,
Г. Квiтки-Основ'яненка, О. Мар-лiнського-Бестужева, С. Аксакова та iнш.
Смерть автора Енеïди й Наталки Полтавки була великою втратою для
украïнськоï лiтератури. Вона примусила глянути на
Котляревського ретроспективно й оцiнити його спадщину, виходячи з
критерiю вiчностi. Таку оцiнку на вiки дав молодий поет Тарас Шевченко .
Тiльки тепер, вiдiйшовши майже па пiвтора столiття вiд Котляревського,
ми можемо оцiнити все значення Шевченко-воï елегiï. Ми
знаємо тепер, що чимало молодих, здiбних, талановитих поетi. в
починають свою дiяльнiсть з повалення авторитетiв своïх
попередникiв (i живих i мертвих). Шевченко був надто великий для
дрiбних, мiзерних почуттiв. З однаковою пошаною, як i до небiжчика
Котляревського, вiн ставився до живих попередникiв i сучасникiв: Т. Квiтки-
Основ'яненка, Є. Гребiнки, П. Гулака-Артемовського, А.
Метлинського, I. Срезневського, М. Костомарова.
Вiн називає Енея пройдисвiтом, але мандри героя Котляревського
нагадують йому власнi поневiряння: …згадаю родину, згадаю,
заплачу, як тая дитина. Двiчi Шевченко називає автора Енеïди
праведною душею, народнопоетичним символом, сизим орлом i, нарештi,
кобзарем, тобто народним спiвцем, тим образом, яким молодий поет назвав
першу збiрочку своïх поезiй. Е Шевченко, як вiщий спiвець, прорiк
безсмертя Котляревському:
Все сумує, тiльки слава
Сонцем засiяла;
Не вмре кобзар, бо навiки
Його привiтала.
Будеш, батьку, напувати,
I Iокп живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Елегiя На вiчну пам'ять Котляревському не ввiйшла до першого Кобзаря, бо
була вiддана Є. Гребiнцi для друку в альманасi Ластiвка, що
з'явився в свiт трохи пiзнiше (1841).
Концепцiя Шевченка Котляревський народний спiвець була смiливою,
новаторською. Поет вносив пiзнiше до неï певнi уточнення, i саме за
цiєю концепцiєю пiшла згодом уся наступна украïнська
лiтература.
Слiд зазначити, що, пишучи елегiю, Шевченко був знайомий лише з першими
чотирма частинами Енеïди, якi на той час вийшли з друку. Не
виключена можливiсть, що вiн читав Енеïду ще в школi у дяка. В
автобiографiчнiй повiстi Художник оповiдач (оповiдь ведеться вiд iменi
Сошенка) згадує, що ще тодi крадькома вiд учителя читав вiн
Енеïду Котляревського.
Пiсля виходу з друку двох книжок Украинского сборника I. Срезневського
Шевченко прочитав п'єси Котляревського Наталка Полтавка i Москаль-чарiв-
нпк. Бачив вiн ïх i на сценi пiд час гастролей М. Щеп-кiна в
Петербурзi, що мали, за свiдченням Бєлiнського, великий успiх.
Прочитав Шевченко всi шiсть частин Енеïди у повному посмертному
виданнi (1842) i знав багато мiсць поеми напам'ять. Про це свiдчать
повiстi Наймичка та Художник, писанi па засланнi, в яких автор
цитує по пам'ятi (хоч i не зовсiм точно) окремi рядки Енеïди.
Перебуваючи в Полтавi (1845), Шевченко намалював сепiю Будинок I.
Котляревського в Полтавi i, очевидно, розпитував старих мешканцiв мiста
про життя автора Енеïди. Розповiдi цi послужили основою для
художнього образу Котляревського, вже згаданого нами, в повiстi
Близнецы, також написанiй на засланнi.
Очевидно, в рукопису Шевченко прочитав Пiсню па Новий 1805 год…,
бо теж згадує ïï в однiй iз повiстей.