Сутнiсть загальних початкiв призначення покарання
У цей час населення нашоï краïни серйозно стурбовано явним
ростом рiзних порушень закону й злочиннiстю й недостатньоï, на
думку багатьох людей, активнiстю влади в протидiï цьому злу.
Особливу тривогу випробовують батьки й iншi родичi пiдлiткiв. Ïхнi
побоювання зрозумiлi: вони боятися, що дiти або стануть
правопорушниками, або виявляться жертвами правопорушень. I отут дорослi
чекають допомоги вiд юристiв не тiльки в боротьбi з порушеннями закону,
але й у попередженнi можливих конфлiктiв з ним. Моя дипломна робота буде
розкривати один з багатьох питань цiєï проблеми — це
призначення покарання неповнолiтнiх
У попередженнi злочинiв неповнолiтнiх важлива роль належить суду. Тiльки
вiн, здiйснюючи надане йому право, може ухвалювати рiшення щодо винностi
особи i його вiдповiдальностi. У рядi краïн правосуддям по справах
неповнолiтнiх займаються суди зi спецiальною юрисдикцiєю.
Постановою вiд 14 лютого 2000 року Пленум Верховного Суду
Росiйськоï Федерацiï нарештi-те визнав необхiднiсть
спецiалiзацiï суддiв по данiй категорiï справ, що
припускає ïхню професiйну компетентнiсть, досвiд, навчання,
пiдвищеннi квалiфiкацiï не тiльки з питань права, але й педагогiки,
соцiологiï, психологiï
Необхiдно нагадати й роль прокурора в розглядi цього питання. Його
дiяльнiсть має не менш важливе значення. Беручи участь як
державний обвинувач при розглядi кримiнальних справ у судах, прокурор
повинен домагатися, щоб покарання, призначене судом конкретному
неповнолiтньому, не тiльки б вiдповiдало вазi доконаного злочину,
ураховувало особистiсть пiдсудного, але й забезпечувало б його
виправлення й перевиховання для того, щоб не було повторних злочинiв
У моïй роботi я вивчала питання, пов'язанi iз призначенням
покарання неповнолiтнiм. При розглядi цих питань був вивчений спецiальна
лiтература , нормативнi матерiали, а також матерiали 80-ти кримiнальних
справ по справах неповнолiтнiх, розглянутих Кировским судом за 99-й рiк
Цi питання, сподiваюся, вiдображенi мною глибоко й повнiстю.
У науковiй лiтературi втримуються чимало визначень поняття загальних
початкiв призначення покарання. Так, Л.А, Прохоров характеризує
загальнi початки призначення покарання як окремi правила, що втримуються
в ст. 32 Основ карного законодавства Сполучника РСР i союзних республiк
(ст. 37 Кримiнального Кодексу РСФСР), i кожний такий початок
визначає як чiтко позначене в законi загальне правило визначення
мiри покарання, що вiдповiдає об'єктивним i
суб'єктивним ознакам злочину, а також особистостi винного. Та й у
цей час дуже важливо, щоб при визначеннi заходу впливу на злочину, що
зробило, суд оцiнював ступiнь i характер самого дiяння, так i ступiнь i
характер самого злочинця. У цих цiлях суд не обмежується вивченням
всiєï обстановки доконаного злочину, а вивчає й
особистiсть злочинця, оскiльки це допомагає виявити мотив, цiль
доконаного дiяння, спосiб життя. Це допомагає встановити,
наскiльки саме дiяння в даних умовах часу й мiсця порушує основи
суспiльноï безпеки. Якщо проаналiзувати сформульованi в лiтературi
визначення поняття загальних початкiв призначення покарання, то можна
дiйти висновку, що, незважаючи на деякi в них розбiжностi, по своïй
сутi вони мало чим вiдрiзняються друг вiд друга. Загальнi початки
призначення покарання характеризуються як правила, якими повинен
керуватися суд у кожному випадку при призначеннi мiри покарання винному.
На пiдставi викладеного загальнi початки призначення покарання Скрябiн
визначає: Як вiдправнi вимоги карного закону про порядок i межi
призначення покарання, який зобов'язаний керуватися суд у кожному
конкретному випадку. У ст. 60 Кримiнального Кодексу РФ установленi
загальнi початки призначення покарання, якi можна розглядати в якостi
основних принципових показань, який повинен керуватися суд при
призначеннi покарання особi, винному в здiйсненнi злочину
Насамперед, у статтi 60 Кримiнального Кодексу РФ конкретизується
принцип справедливостi, що викладений у ст. 6 Кримiнального Кодексу РФ.
У нiй сказане: Покарання й iншi мiри кримiнально-правового характеру,
застосовуванi до особи, що совершили злочин, повиннi бути справедливими,
тобто вiдповiдати характеру й ступеню суспiльноï небезпеки злочину,
обставинам його здiйснення й особистостi винного. Нiхто не може нести
карну вiдповiдальнiсть двiчi за те саме злочин. Загальними початками
призначення покарання встановлений обов'язок суду враховувати при
призначеннi покарання тi ж обставини, про якi сказане в ст. 6
Кримiнального Кодексу РФ. Справедливiсть покарання означає
вiдповiднiсть його ваги злочину, обставинам його здiйснення й
особистостi винного. Порушення принципу справедливостi покарання є
пiдставою для скасування або змiни вироку (ст. 342 Кримiнально-
процесуального Кодексу).
Покарання повинне усвiдомлюватися неповнолiтнiм злочинцем як необхiдний
результат його власного дiяння. I межею покарання повинен бути межа його
дiяння. Надмiрно м'яке покарання здатне породити в неповнолiтнього
почуття безкарностi. Воно не втримує вiд здiйснення нових
злочинiв, тим самим не досягає вартоï перед покаранням мети
— попередження здiйснення нових злочинiв. Завищене ж покарання
створює почуття образи, несправедливостi, i з огляду на психiку
пiдлiтка. Навiть озлоблення, недовiри в законнiсть, що заважає
виправленню засудженого, тобто знов-таки досягненню цiлей покарання
У частинi 3 статтi 60 Кримiнального Кодексу РФ утримується
поняття, вiдповiдно до якого при призначеннi покарання враховуються
характер i ступiнь суспiльноï небезпеки злочину й особистiсть
винного, у тому числi обставини, що зм'якшують i обтяжують покарання, а
також впливу призначеного покарання на виправлення засудженого й на
умови життя його сiм'ï.
З огляду на викладене, змiст загальних початкiв призначення покарання
можна звести до наступних вимог: по-перше, суд зобов'язаний визначити
покарання в межах, установлених статтею закону, що передбачає
вiдповiдальнiсть за доконаний злочин; по-друге, суд зобов'язаний
визначити покарання в точнiй вiдповiдностi з положеннями загальноï
частини Кримiнального Кодексу; по-третє, при призначеннi покарання
суд зобов'язаний ураховувати: 1) характер i ступiнь суспiльноï
небезпеки доконаного злочину; 2) особистiсть винного; 3) обставини
справи, що зм'якшують i обтяжують вiдповiдальнiсть. Вимоги загальних
початкiв призначення покарання перебувають у нерозривному зв'язку мiж
собою. Лише неухильне ïхнє дотримання веде до призначення
законного й обґрунтованого, справедливого покарання
Проблем призначення покарання, визначення поняття принципiв i загальних
початкiв призначення покарання, ïхнє дотримання в судовiй
практицi здобувають особливе значення в цей час. Особливо у зв'язку з
питаннями, що виникають у судiв при застосуваннi законодавства по
справах про злочини неповнолiтнiх. Принципи й загальнi початки
призначення покарання взаємозалежнi. На наявнiсть такого
взаємозв'язку вказували багато авторiв. Однак судження, висловленi
ними по цьому питанню, суперечливi
Бiльшiсть авторiв принципи права визначають через категорiю iдеï.
А.А. Прохоров визначав принцип призначення покарання як керiвна iдея, що
втiлює в собi ту або iншу характерну рису всiх норм Кримiнального
Кодексу, що регламентують порядок призначення покарання. Спiрним було
питання про те, чи належнi основнi керiвнi iдеï, щоб уважатися
принципами права, бути закрiпленими в законi. Iз цього приводу
висловлювалися думки, що керiвнi iдеï є принципами права
незалежно вiд того, одержали вони своє нормативне чи закрiплення
нi. Була й iнша точка зору, прихильники якоï вважали, що пiдставою
для вiднесення керiвних iдей до числа принципiв права є факт
ïх нормативного закрiплення
Новий Кримiнальний кодекс Росiйськоï Федерацiï на вiдмiну вiд
колишнього безпосередньо закрiплює принципи карного права. Це
принцип законностi, рiвностi громадян перед законом, провини,
справедливостi й гуманiзму. У зв'язку з тим, що зараз принципи визначенi
й закрiпленi в карному законi, втратила значення имевшая мiсце в минулi
роки дискусiя про пiдроздiл принципiв (загальправовi, мiжгалузевi,
спецiальнi). Принцип взагалi — це основний початок. Стосовно до
карного права вважати основнi iдеï, якi закрiпленi в нормах карного
права й визначають його змiст у цiлому й окремих iнститутах, що
становлять його систему. У вiдповiдностi зi ст. 49 Конституцiï РФ
тiльки суду надане право зробити остаточний висновок про виннiсть особи
в здiйсненнi злочину й призначити за нього покарання. Суд, приймаючи
таке рiшення, викладає його в обвинувальному вироку якщо доходить
висновку, що немає передбачених законом пiдстав для звiльнення
совершившего злочин вiд кримiнальноï вiдповiдальностi й покарання.
Призначаючи покарання, суд пiдбиває пiдсумок всьому судовому
розгляду. Тому необхiдно керуватися загальними початками призначення
покарання, як основними положеннями, але й необхiдно дотримувати
принципiв призначення. Загальнi початки призначення показання визначають
не тiльки правову можливiсть дiï суду при призначеннi покарання,
але й покладають на суд обов'язок ураховувати при цьому вiдповiднi
вимоги
Розглянемо змiст принципiв призначення покарання
Законнiсть покарання означає, що призначається тiльки при
зазначених у карному законi пiдставах i в точнiй вiдповiдностi з карним
законом. Цей принцип закрiплюється в ст. 3 Кримiнального кодексу.
Таким чином, покаранню пiдлягає особу, винне в здiйсненнi злочину,
передбаченого Кримiнальним кодексом Росiйськоï Федерацiï.
Покарання може бути призначено лише по вироку суду в строгому дотриманнi
карного закону. Кожне покарання може призначатися лише в порядку й
боковому вiвтарях, зазначених у Кримiнальному кодексi. Принцип
законностi пронизує всi норми карного права, але оскiльки в сферi
призначення покарання законнiсть знаходить своє специфiчне
вираження, то видiлення даного принципу представляється
обґрунтованим
Гуманiзм покарання як принцип його призначення жадає вiд суду
застосування до пiдсудного лише таких мiр покарання, якi в цьому випадку
дiйсно необхiднi. Покарання не має на метi заподiяння фiзичних
страждань або приниження людського достоïнства (ст. 722
Кримiнального Кодексу). Воно повинне виправляти засудженого, а мети
покарання повиннi досягатися гуманними засобами. Принцип гуманiзму, як i
принцип законностi проявляється в багатьох нормах карного права.
Цей принцип закрiплений у ст. 7 Кримiнального Кодексу РФ. Його можна
доглянути в нормах, що визначають можливiсть застосування вiдстрочки
виконання вироку, умовного осуду. Принцип гуманiзму знаходить своє
вiдбиття в перелiку пом'якшувальних обставин i рядi iнших норм.
Гуманiзмом обумовленi й тоï особливостi, якi повиннi враховуватися
при призначеннi покарання неповнолiтнiм. Карне законодавство має
своєю метою забезпечувати безпека людини. Принцип гуманiзму
пронизує багато норм карного права Принцип справедливостi
призначення покарання безпосередньо закрiплений у ст. 6 Кримiнального
Кодексу РФ. У нiй сказане: Покарання й iншi мiри кримiнально-правового
характеру, застосовуванi до особи, що совершили злочин, повиннi бути
справедливими, тобто вiдповiдати характеру й ступеню суспiльноï
небезпеки злочину, обставинам його здiйснення й особистостi винного.
Нiхто не може нести карну вiдповiдальнiсть двiчi за те саме злочин. Цей
принцип справедливостi конкретизується в загальних початках
призначення покарання. Ними встановлений обов'язок суду враховувати при
призначеннi покарання тi ж обставини, про якi сказане в ст. 6
Кримiнального Кодексу. Справедливiсть покарання означає
вiдповiднiсть його ваги злочину, обставинам його здiйснення й
особистостi винного. Колишнiй Кримiнальний Кодекс РСФСР 1960 р. не
мiстив прямоï вказiвки на необхiднiсть призначення саме
справедливого покарання. Однак такий висновок випливав iз загальних
початкiв призначення покарання, якi перераховувалися в ст. 37
Кримiнального Кодексу. Вiн зафiксований також у ст. 347 Кримiнально-
Процесуального Кодексу, у якiй сказано: …не вiдповiдноï ваги
злочину й особистостi засудженого зiзнається покарання, коли воно
хоча й не виходить за межi, передбаченi вiдповiдним карним законом, але
за своïм характером є явно несправедливим як внаслiдок
м'якостi, так i внаслiдок суворостi. I порушення принципу справедливостi
покарання є пiдставою для скасування або змiни вироку (ст. 342 Кримiнально-
Процесуального Кодексу). Покарання повинне усвiдомлюватися злочинцем як
необхiдний результат його власного дiяння. Межею покарання повинен бути
межа його дiяння. Надмiрно м'яке покарання здатне породити як у самого
злочинця, так i в iнших осiб почуття безкарностi. I це почуття не
втримує вiд здiйснення нових злочинiв. I, природно, не
досягає вартоï перед ним (покаранням) мети —
попередження нових злочинiв. Крiм того, воно не вiдповiдає мети
вiдновлення соцiальноï справедливостi (ст. 43 Кримiнального
Кодексу). Завищене ж покарання створює почуття образи,
несправедливостi, навiть озлоблення, недовiри взаконность.
Принцип iндивiдуалiзацiï покарання, вiн знаходить своє
вираження в багатьох нормах карного права, що зобов'язують ураховувати
при призначеннi покарання характер i ступiнь суспiльноï небезпеки
доконаного злочину, особистiсть винного й обставини, що зм'якшують i
обтяжують вiдповiдальнiсть. Основою для iндивiдуалiзацiï покарання
при його призначеннi служать насамперед межi санкцiй статей
Особливоï частини Кримiнального Кодексу, по якiй квалифицировано
злочин. Вони, як правило, дозволяють ураховувати рiзнi обставини, що
характеризують особливостi кожного злочину. Загальнi початки призначення
покарання ставлять за обов'язок суду визначити покарання вiдповiдно до
карного законодавства. Цi положення (ст. 60 Кримiнального Кодексу)
виражають принцип iндивiдуалiзацiï покарання при його призначеннi.
Принцип iндивiдуалiзацiï був вiдбитий уже в першому кодексi —
Кримiнальному Кодексi РСФСР 1922 р. у ст. 24, де говорилося, що при
визначеннi мiри покарання враховуються ступiнь i характер небезпеки як
самого злочинця, так i доконаного злочину. Для вивчення цього
вивчається обстановка доконаного злочину, з'ясовується
особистiсть злочинця, оскiльки така виявилося в учиненому ïм
злочинi i його мотивах i оскiльки можливо усвiдомити неï на
пiдставi його способу життя й минулого, а також установлюється,
наскiльки сам злочин у даних умовах часу й мiсця порушує основи
суспiльноï безпеки. Далi принцип iндивiдуалiзацiï покарання
був вiдбитий i в Кримiнальному Кодексi РСФСР 1926 р. (ст. 45) i в
Основах карного законодавства СРСР i союзних республiк (ст. 32) i
Кримiнальному Кодексi РСФСР 1960 г.
Iндивiдуалiзацiя покарання в карному правi, — це принцип, що
закрiплює в облiку характеру й ступеня суспiльноï небезпеки
доконаного злочину, особистостi винного, обтяжуючих i пом'якшувальних
обставин, що дозволяє за допомогою покарання, що сполучить у собi
мети кари й виховання, домогтися в остаточному пiдсумку виправлення й
перевиховання злочинця, а також попередити здiйснення нових злочинiв як
засудженим, так i iншим особам.
У цей час велика увага придiляється принципу
iндивiдуалiзацiï. Цей принцип пронизує, як уже говорилося,
багато норм карного законодавства. Дуже важливо, що при призначеннi
покарання суд ураховує особистiсть винного. Адже свiдомостi людини
iндивiдуально, у кожного своя система поглядiв, переконань, звичок,
своє вiдношення до роботи, сiм'ï й iншим цiнностям життя
У цей час застосування принципiв призначення покарання є
обов'язковою умовою розгляду справи в судi. Особливо важливо звернути
увагу судiв на необхiднiсть пiдвищеноï уваги до своєчасного i
якiсного розгляду справ про злочини неповнолiтнiх. Судочинство по
справах цiєï категорiï повинне ґрунтуватися на
строгому дотриманнi вимог матерiального й процесуального законодавства,
максимально сприяти забезпеченню iнтересiв, захисту законних прав
неповнолiтнiх, призначенню справедливого покарання, попередженню
здiйснення нових злочинiв.
