Стилiстика вигукiв

Вигуки не належать нi до повнозначних слiв, нi до службових, бо
вiдрiзняються вiд них суттєво i своïм особливим значенням, i
граматично, передусiм синтаксично, а отже, i стилiстично.
Своєрiднiсть вигукiв якнайбiльше полягає в тому, що ними, на
вiдмiну вiд повнозначних слiв, нiчого (нi людей, нi iстот, нi тварин, нi
предметiв чи дiй, нi якостi, нi кiлькостi) не називають.
Вигуки особливi, морфологiчно незмiннi слова, якi виражають почуття,
емоцiï, волевиявлення людини. Вигуками виражають задоволення чи
невдоволення чимось, заклик тощо: Ах, нiкого так я не люблю, як вiтра-
вiтровiння (П. Тичина); Гай! Гай! Море край, Реви, скелi ламай (Т.
Шевченко); Цить! Хай говорить серце; Га? Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! Щезай; О, матуся вам буде дуже рада (Леся Украïнка). Одним
вигуком за рiзних мовленнєвих ситуацiй передається
неоднакове почуття, душевне переживання, емоцiйнiсть людини: …Не
жаль менi, що молодою згину, А жаль о, лютий жаль, що пропаду даремно
(Леся Украïнка) почуття жалю; О, чого це ти такий сердитий? (Г.
Тютюнник) здивування; Скоро вже має прийти листоноша… О! йде
(М. Коцюбинський) вдоволення вiд того, що очiкуване збулося; А далеко
Криву- шина? О, далеченько… бiльш як сорок верств (Марко Вовчок)
згода з чимось, пiдтвердження чогось; О, за це молодець! похвалить
батько (А. Головко) вдоволення чи радiсть за поведiнку сина; О, скiльки
буде вас…, таких хороших днiв, як то було колись (В. Сосю- ра)
пiдсилюється виразнiсть вислову, його патетичнiсть, тобто його
очевидна пристраснiсть, пiднесенiсть, схвильованiсть. Вигук о може
виконувати i немало iнших стилiстичних функцiй. Писемний опис,
зображення й вiдтворення передаваного ним може бути лише приблизним, а
конкретно вигук сприймається тiльки в усному мовленнi. Однак i в
усному, i в писемному мовленнi рiзнi особи той самий вигук (у тiй самiй
конкретнiй мовленнєвiй ситуацiï) нерiдко сприймають
iндивiдуально. Ще бiльше розбiжностей зявляється тодi, коли рiзнi
мовцi визначають (у тiй самiй конкретнiй мовленнєвiй
ситуацiï) стилiстичну функцiю одного вигука. Наприклад, на
запитання Украïна подобається? (О. Гончар) реплiкою О!
iноземець передає своє захоплення побаченим i почутим. Це
також пiдказується iнтонацiєю i прихильним жестом iноземця.
За словами росiйського мовознавця А. Германовича, кожен легко може
переконатися, як важко, енергiйно тупнувши ногою, сказати привiтливо
здрастуйте або, махнувши безнадiйно рукою, вимовити захоплено ах. Так
рiзнi iнтонацiï й супровiднi жести завжди функцiонально
увиразнюють, конкретизують кожен синтаксично використаний вигук. Вигуки
обєктивно залежнi вiд iнтонацiï, мiмiки i жестiв, якi в свою
чергу можуть виявлятися в них багатше й очевиднiше, нiж у словах iнших
частин мови. Коли, наприклад, при читаннi не вiдтворюються природнi для
вигука iнтонацiï й вiдповiднi жестово-мiмiчнi порухи мовця, то
вигук втрачає виразнiсть i функцiональнiсть. На експресивно-
модальнi значення вигукiв i вигукових сполучень слiв у ïх писемному
виявi вказують, зокрема, авторовi слова, ремарки (в текстах драми),
роздiловi знаки: Я льотчиком буду… Як Петро ваш… Ага!
хихикає Корнiй (О. Гончар); О-ох! з пiльгою зiтхнув Макар
Iванович; Е-е! скептично протягла Анiка (М. Коцюбинський); Ой, горенько!
Що ж тепер буде?.. питали крiзь сльози чоловiкiв жiнки (Панас Мирний).
Такi модальнi й емоцiйнi значення вигукiв, як страх, бiль, погроза,
сумнiв, нерiшучiсть, вагання, недовiря, двозначний натяк, обурення,
досада, докiр, невдоволення, гнiв, iронiя, насмiшка, злорадство, подив,
захоплення тощо, щоразу конкретизуються обстановкою розмови, фонемним
складом вигукiв, мiмi- ко-жестикуляцiйними засобами, iнтонацiєю:
Ех! вiдказав Прохор, не тямиш ти, Никаноре (I. Микитен- ко) коротке
енергiйне Ех! виражає легкий докiр; Глянь, де вода! Ого-го!
Далеченько (0. Гончар) здивування з нотками невдоволення; Овва! Не
вихоплюйся, синку, з нерозумним словом, бо назад нiяково вертатися (М.
Коцюбинський) пересторога з вiдтiнком осуду.
У реченнях Де ж Вiталик? Хм!.. (О. Гончар); Гм, не по плану зробила? (I.
Микитенко); Де ж ти знайдеш роботу? Та побачу. Все одно де. Хм… От
що. А може, прийдеш завтра (I. Микитенко) вигук являє собою
носовий звук рiзноï довготи, який незмiнно супроводиться
неоднаковим жестом: Хм!… виражає неспокiй; Гм легкий осуд;
Хм… доброзичливiсть, готовнiсть допомогти. Вигук у реченнi Софрон
Варчук! здивовано промовив Тимофiй. Тьху! Куди його чорти несуть проти
ночi? (М. Стельмах) ззовнi, за характером вияву подiбний до плювка i
має вiдтiнок огиди й зневаги; О, якби я пiшов, я б уже знав, як
там обернутися, що, куди i до чого!.. А то цiповяз… Ха-ха-
ха… (М. Коцюбинський) звук смiху передає негативне ставлення
до особи, ïï намiру, пропозицiï; Солонина!… Ви що
тут робите? А…, це ви… подовжене а має спадний тон i
вживається пiд час впiзнання особи чи предмета; модальнiсть подиву
може бути вдаваною.
Вигукiв у мовi немало. Найпродуктивнiшi з-помiж них це комунiкативно
використанi однозвуковi голоснi о, а, у, приголоснi б, т, д,р,iиi
двозвуковi, тризвуковi та iн.: ох, ах, га, геть, пхе тощо.
Часто простежується подвоєння, потроєння тощо певного
власне вигука або якогось слова у вигуковiй функцiï: а-а-а, у-у-ух,
о-о-о та iн.
За функцiєю, частково й за фонетичним оформленням (з деякою
умовнiстю) виокремлюють такi розряди (групи) вигукiв:
емоцiйнi вигуки. Вони виражають емоцiйне ставлення одних осiб до iнших,
до тварин, предметiв, явищ та iн.: а, о, е, ай, ой, ох, пхе, пху i под.;
iмперативнi вигуки. Ними передають рiзнi волевиявлення мовця: агов, ей,
баста, гайда, геть та iн.;
спонукальнi вигуки. Цими словами прикликають чи вiдганяють людей,
домашнiх тварин, птахiв тощо: нув, нум, нумо, нумте, ану, агуш, бря-бря,
тпру, вйо, гиля, киць-киць, на (ня) та iн.
До вигукiв належать (умовно) й рiзнi звуконаслiдування, якi людина
чує в природi: бам, тук, гар, трiнь, ку-ку, б-у-у-ух, брязь,
дзень, дзiнь-дзiнь, фуррр, гу- гу-гу-у, тью та iн., напр.: Як увiйдеш у
волячо-коровячо- овечу половину, так саме тобi: Му-у-у! Ве-е-е (Остап
Вишня).
Стилiстично близькi до вигукiв слова iнших частин мови, якi вживаються з
бiльш чи менш виразно сприйманою вигуковою функцiєю: горе, лихо,
жах; ой, горенько; ой, лишенько; лиха година; боже, нене, господи та iн.
Отже, вигуки це стилiстично виразнi, оригiнальнi, рiзнофункцiональнi,
емоцiйно активнi слова, якi найбiльше залежать вiд конкретних ситуацiй
мовлення i контексту, в межах яких вони сприймаються щоразу однозначно
(майже однозначно). Це функцiонально дуже розлогий клас слiв, передовсiм
у розмовно-побутовому мовленнi, зокрема в сповнених почуттєвостi,
емоцiйностi контекстах. Для власне офiцiйних i наукових т'ек- стiв
вигуки не характернi, бо мовлення в цих жанрах з погляду емоцiйного
здебiльшого нейтральне (майже нейтральне), найменш почуттєве.