Правильнiсть мовлення

Правильнiсть чого-небудь (дiï, вчинку, висловлювання) це його
iстиннiсть, вiдповiднiсть певним явищам дiйсностi. Основою семантики
слова правильнiсть є те, що позначається прикметником
правильний той, який вiдповiдає тепер чи вiдповiдав у минулому
тому, що насправдi iснує або iснувало.

Правильнiсть мовлення одна з його суттєвих ознак. Це, з одного
боку, повна вiдповiднiсть мовлення нормам лiтературноï мови, а з
другого одна з основ мовленнєвоï культури.

Потрiбно розмежовувати такi термiни, як правильнiсть мовлення i культура
мовлення. У словянському мовознавствi першим запровадив ïх i
частково пояснив росiйський мовознавець Григорiй Винокур (18961947):
Поняття культури мовлення можна тлумачити в двоякому смислi в залежностi
вiд того, чи ми будемо мати на увазi одне тiльки правильне мовлення, чи
також мовлення вмiле, мистецьке. Розмежовувати правильнiсть мовлення i
культуру мовлення також пропонують сучаснi теоретики культури
росiйського мовлення Л. Скворцов i Б. Головiн, якi вважають, що
правильнiсть мовлення це тiльки перший ступiнь засвоєння
лiтературноï мови, а культура мовлення другий, значно вищий,
завершальний ступiнь володiння лiтературною мовою. Правильнiсть є
базовим рiвнем культури iндивiдуального й колективного, народного
мовлення. З позицiï правильностi можна оцiнювати всi контексти будь-
якого стилю мови розмовно-побутового, наукового та iн. Сказане
(написане) правильно завжди вiдповiдає всiм нормам певноï
мови: фонетико- акцентним, лексичним, граматичним тощо. Якщо у
висловленнi мовець використав усi мовнi одиницi найбiльш комунiкативно
виправдано, тобто стилiстично, то це означає, що вiн оволодiв
культурою мовлення.

Тiльки широкий розвиток мови, багатство ïï лексики i
фразеологiï, точнiсть фонетичних i граматичних форм мови,
усталенiсть усiх мовних норм забезпечує належний рiвень
мовленнєвоï правильностi i, отже, культури кожного, хто
послуговується певною мовою. Найвищий рiвень користування мовою це
досконала стилiстика мови, ïï найширший вияв у кожному
iндивiдуальному мовленнi. Правильне в мовленнi наочно пiзнається в
порiвняннi з неправильним. Виявлення неправильного в мовленнi
слугує iмпульсом до встановлення правильного. Правильнiсть i
неправильнiсть властивi лише мовленню, бо в мовi як системi, що
становить колективний, всенародний продукт, який зафiксований у
рiзноманiтних наукових джерелах, усе правильне, нормативне.

Правильнiсть мовлення має суто лiнгвiстичне пiдґрунтя i
встановлюється на основi звязку мовлення iз системою мови.
Правильнiсть одна з найголовнiших комунiкативних ознак мовлення.
Правильнiсть мовлення є, по сутi, обєктом шкiльного
навчання. Програма середньоï школи передбачає формування
навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широкою
орiєнтацiєю шкiльного вчителя на озброєння учнiв також
i основами стилiстики, бо лише так досягається найвищий рiвень
мовленнєвоï культури будь-кого.

Норми украïнськоï мови допускають паралельнi форми:
директоровi, Харченковi, товаришевi, секретаревi, ведмедевi,
Олексiєвi i (рiдше) директору, Харченку, товаришу, секретарю,
ведмедю, Олексiю. Закiнчення -овi, -евi, -євi природнiшi для
iменникiв чоловiчого роду, що є назвами осiб чоловiчоï
(зрiдка й жiночоï) статi. Слова з такими закiнченнями переважають у
народ- нолiтературнiй мовi, особливо в творах украïнських до-
радянських письменникiв: А ïï батьковi низенько кла- нямось я
(В. Бiлозерський); Батьку мiй рiдний, порай менi, Як синовi, що менi
робить? (Т. Шевченко).

Стилiстично невдалим є вислiв: Слово надається представнику
цукрового заводу громадянину Iваненку Петру Охрiмовичу. Надмiрне
вживання iменникiв чоловiчого роду iз закiнченням -у робить вислiв
одноманiтним, безбарвним. Стилiстично вмотивованiшою була б така
синонiмiчна форма цього речення: Слово надається представниковi
цукрового заводу громадяниновi Iваненку Петровi Охрiмовичу.

У розмовно-побутовому й публiцистичному мовленнi трапляються неприйнятнi
мовленнєвi неправильностi, якi суттєво дискредитують
лiтературне украïнське мовлення. Зрештою, такi мовленнєвi
негативи широко вiдомi, про них уже немало говорено й писано. Дехто з
мовцiв, наприклад, забуває, що украïнське не дивлячись на
вiдповiдає росiйському не глядя на, напр.: А дiвчата наче й не
дивилися на Василя, одказали йому доброго здоровя, не пiднiмаючи очей
вiд землi. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись прямо в очi (I.
Нечуй-Левицький); а незважаючи на вiдповiдник росiйського несмотря на;
не пiдписка газет, журналiв, а передплата; складати екзамени, залiки, а
не здавати (але Ми здали речi в камеру схову; вiдчиняти або вiдмикати
дверi (замком), а не вiдкривати та iн.).

Отже, правильнiсть мовлення одна з основ його стилiстичностi, складовими
якоï є точнiсть, логiчнiсть та iншi позитивнi ознаки
мовлення.