Втеча вiд iндикiв склало сенс життя Флобера

З iм'ям Гюстава Флобера зв'язаний новий етап розвитку реалiзму. Сам вiн
уважав себе учнем Бальзака, i, насправдi — його творчiсть тiсно
пов'язане з реалiстичними прийомами, характерними для реалiстiв
першоï хвилi. Це й зосередженiсть на тенденцiях, якi iснують у
суспiльствi, i осмислення руху iсторiï через показ доль окремих
особистостей, але Флобер жив уже в iншу епоху — епоху
соцiальноï й економiчноï стабiльностi, коли влада грошей уже
нiкого не дивувала, коли лiтература остаточно роздiлилася на елiтарну
(високомистецьку) i масову (комерцiйно спрямовану).
Реалiзм продовжує iснувати, але стає iншим: на змiну
глобальним узагальненням приходить дослiдження приватних, домашнiх,
особистих випадкiв, характери героïв стають бiльше дрiбними й
звичайними
Францiя перiоду трьох революцiй, барикадних боïв на вулицях
Парижевi, часiв величезного зльоту людського духу вiдходить у минуле.
З'являється Францiя буржуазна, меркантильна, торгово-промислова.
Цiкаво, що Флобер, Бодлер, поети-парнасци (Леконт де Лиль, Теофиль
Готьє й iн.) з подивом бачать: тi, що були рабами, рабами й
залишилися, не дивлячись на величезний героïзм i на численнi
людськi втрати. Так у творчостi Флобера зароджується фаталiзм. Вiн
писав: Мiй фаталiзм затвердився остаточно. Я заперечую особисту волю,
тому що я не вiдчуваю себе вiльним; що ж до людства, то почитайте
iсторiю, i ви побачите, що з ним не завжди вiдбувається те, що
воно бажає.
Гасла Великоï революцiï — Воля, Рiвнiсть, Братерство
— перетворилися в клiше, якими спекулювали парламентськi
спекулянти. Звiдси походить недовiра Флобера до будь-якого суспiльного
руху, хоча вiн i не заперечував республiканськi цiнностi й називав себе
скептичним i розлюченим республiканцем. Його концепцiя особистостi
близько пiдходить до точцi зору Шекспiра про людинуу, який англiйський
драматург називав двоногою твариною. Флобер затверджував: Полiтичний
стан краïни пiдтвердило моï старi апрiорнi погляди про двоногу
тварину, який я вважаю шулiкою й iндиком одночасно. Вiн народився
неподалiк вiд Руана, у маєтку свого батька Ашиля Флобера,
головного лiкаря мiськоï лiкарнi й талановитого хiрурга. Ашиль
Флобер колись мав чудову практику в Парижу, але залишив столицю заради
спокою й служiння науцi. Син такого кроку спочатку зрозумiти не мiг i
вiдправився в Паризький унiверситет. Вiн мрiяв про кар'єр
столичного юриста. Але столичне життя поступово переконало його: учинок
батька, що замiсть грошей i зв'язкiв столичноï практики обрали
можливостi цiкавоï професiйноï роботи в провiнцiï, був
глибоко гiдним
Гюстав Флобер залишає Париж i назавжди поселяється в
сiмейному маєтку Круассе. Там вiн збирає величезну
бiблiотеку, робить Круассе осередком культурного життя Францiï.
Флобер нiде не служив, не робив кар'єри, неохоче залишав свiй
затишний маєток. Iнодi ïздив у Париж, iнодi подорожувала
(Грецiя, Єгипет, краïни Сходу), але всiєï його
поïздки були пов'язанi iз творчiстю. Подорожi були потрiбнi для
вдосконалення знань про Древнiй Свiт пiд час написання роману Саламбо ;
у Париж кликали теж рiзнi письменницькi справи. Свiй спосiб життя Флобер
називав Вежею зi Слонячоï Кiстки: Нехай собi затверджується
Iмперiя, закриємо своï дверi, пiднiмемося на самий верх
нашоï вежi зi слонячоï кiстки, на саму останню площадку,
якнайближче до Нього. Правда, там iнодi буває холоднувато. А хiба
не однаково? Там ти бачиш блискаючi зiрки й не чуєш iндикiв.
Iндик, для французiв, — алегорiя дуростi. Втеча вiд iндикiв
становило сенс життя Флобера. Нехай iндики ганяються за щастям,
кар'єрою, грошима. Флоберовi всi цi мрiяння не потрiбнi. Вiн
зневажав ними заради Краси й Мистецтва (цi слова Флобер завжди писав з
великоï букви). Служiння Красi й Мистецтву Флобер не представляв
без затишку й спокою: Щастя — обман, пошуки якого заподiюють всi
життєвi лиха. Зате iснує безтурботний спокiй, що схожий на
щастя, вiн, навiть краще його.
Флобер не поважав сучасного людства й говорив, що воно швидко вершину
Олiмпу засадить картоплею. Принципи прагматизму були абсолютно
протилежними його натурi. На творчiсть вiн дивився, як на покликання й
дуже високо ставив таку якiсть, як майстернiсть. Тут Флобер був цiлком
протилежним Бальзаку, що нерiдко лiпив своï романи наспiх. За все
життя Флобер написало п'ять добуткiв: Мадам Бовари (1856), Саламбо
(1862), Виховання почуттiв (1869), Спокуса святого Антонiя (1872),
Проста душа (1876), незакiнчений роман Бювар i Пекюше писав до
самоï смертi
Вiн постiйно вертався до написаного, знову й знову переробляючи його,
удосконалюючи свiй стиль, намагаючись довести його до досконалостi.
Iдеальним твором мистецтва Флобер уважав стiну афiнського акрополя,
просто стiну, на якiй нiчого не написане й не намальовано. Але, як
зiзнавався Флобер, вiн не мiг вiдiрвати вiд ïï око, настiльки
iдеально був обточеним камiнь, настiльки зовсiм були пригнаними одна до
iншоï плити