Переосмислення давньогрецького мiфу в романi К. Гамсуна Пан

Однiєю з характерних ознак модернiзму, який, починаючи з кiнця XIX
столiття, вiдiгравав домiнуючу роль у лiтературi та мистецтвi, було
сучасне прочитання античних мiфiв. Художники та письменники-модернiсти
часто зверталися до сюжетiв культурноï скарбницi людства,
переосмислюючи ïх та вiдкриваючи в них новi мотиви, спiвзвучнi
ïхньому часовi. Один iз кращих романiв норвезького письменника
Кнута Гамсуна, чия творчiсть має ранньомодернiстський характер,
має назву Пан. За давньогрецькою мiфологiєю, Пан — це
бог лiсiв, полiв, отар, син вiсник богiв Гермеса й нiмфи Дрiопи.
Народився в Арпiдiï, на свiт з'явився з козлиними рогами й ногами.
Деякий час жив на Олiмпi, та олiмпiйське життя не прийшло йому до смаку.
Вiн повернувся на землю, де мiг стрибати по горах, наче молодий цап, i
бачитися з бiлими стадами, якi паслися на запашних лугах.
У горах пан почував себе справжнiм господарем. Увечерi, пiсля полювання,
вiн лягав на березi струмка i грав на дудцi. Спiв жодного птаха не можна
було порiвняти з солодким звуком тiєï дудки. Коли вiн грав, з
гiр збiгали примарнi нiмфи й спiвали або, узявшись за руки, танцювали
при мiсячному сяйвi на лiсових галявинах. Пастухи прокидалися в
своïх куренях i мовчки слухали музику законного бога. Та будучи
божеством стихiйних сил, Пан мiг наганяти на людей панiку, без явних
причин страх, який називали панiчним страхом, панiкою. В епоху
Александра Македонського постать Пана набула найбiльшого значення, бо
саме тодi жителi великих мiст запалали несподiваною любов'ю до життя
пастухiв. Iдилiчне життя Аркадiï видавалося тогочасним нервовим i
стомленим людям напрочуд благословенним, i, оспiвуючи щасливу Аркадiю,
вони почали i наспiвувутит хвалу i Пановi як боговi пастухiв i
ïхнього безтурботного життя. У середнi ж вiки Пана вважали злим
духом, а його постать стала зразком для перших вiдомих зображень чорта.
У романi Кнута Гамсуна, який названо iм'ям мiфiчного бога, письменник
пiдходить до людини як до невiддiльноï частинки природи.
Головний герой твору лейтенант Глан, що живе у лiсi зi своïм
мисливським собакою Езопом, повну свободу, справжнє щастя
вiдчуває лише у царствi природи — у повнiй самотностi,
наодинцi з незгасаючим днем пiвнiчного лiта, прислухаючись до неквапного
дихання природи. У лiсi Глан може бути самим собою, там нiкому
немає шкоди пiд його невишуканих манер. А серед людей вiн
почувається незатишно, нiяково. Серед цивiлiзованих людей йому
доводиться напружувати всi сили, щоб потiшитись як належно. За легендою,
бог лiсiв володiв даром пророкування. Глан говорить про себе, то вiн
умiє читати душi людей. Едвардi здається, що у лейтенанта
звiрячий погляд. I цей погляд надто проникливий, щоб не розгледiти
суєтливих помислiв людей, що живуть буденним бездуховним життям
поруч з ним у рибальському селищi. Глановi нудно серед товариства, що
збирається у домi мiсцевого багача — купця Мака, серед
банальних розмов про речi, якi не є для нього цiнними.
Iм'я головного героя твору недарма спiвзвучне з iм'ям мiфiчного бога:
Iвiн — Пан. Вiн вiдчуває своє побратимство з природою
всiм своïм щирим серцем. Опинившись у лiсi пiсля вимушеноï
перерви через прострiлену ногу, Глан i кожною клiтинкою свого тiла
вiдчував душу лiсу, плакав вiд любовi, радiв невичерпно, знесилився вiд
вдячностi. Лiсе ти мiй милий, дiм мiй, здрастуй! — хотiлося
сказати йому. У хвилини єдностi з природою герой
благословляє життя i небо, i навiть своïх ворогiв.
Проте гармонiю стосункiв Глана зi свiтом природи було порушено, коли вiн
зустрiвся з Едвардою. Вiн загубив спокiй. Глана почала мучити
самотнiсть, вiн навiть клав до кишенi мiдяки й дзвенiв ними, щоб не було
так самотньо. У нiчнiй тишi з'являється пекучий наспiв дудки Пана,
сплетений iз спеки i мерехтiння свiтла зоряних ночей. Ця мелодiя ятрила
душу Глану i сiяла в нiй неспокiй.
Йому здавалося, що Пан сидить на деревi, пiдглядаючи за ним, i дерево
трясеться вiд того нечутного смiху. Глана охоплював панiчний страх, i
вiн блукав лiсовими стежками у марних пошуках спокою. I знайшов його
Глан нi в пiвнiчних широтах, нi в екзотичних лiсах Iндiï, де
неторкалося його життя.
Мотив дисгармонiï свiту, що пронизує весь роман Гамсуна,
наповнив твiр меланхолiєю, яку не може перебороти навiть природна
любов письменника до життя. Роман, що почався як iдилiя, як гiмн красi
свiту, закiнчується драматичним, сповненим печалi фiналом.
Могутнiй Пан, вимагаючи собi жертв, розпоряжається долями людей.