Вiн так i залишився холодним уламком бiля серця дiвчини

Пєсу Пiгмалiон Б. Шоу написав, орiєнтуючись на античний мiф
про Пiгмалiона. На далекому островi Кiпрi жив цар Пiгмалiон, якому було
дароване богами вмiння вирiзьблювати. Талановитий володар острова
насолоджувався красою природи, умiв виробляти чудовi витвори, але мав
одну дивну рису вiн ненавидiв жiнок. Одного разу вiн вирiзьбив iз
слоновоï кiстки (за iншими версiями з мармуру) скульптуру жiнки.
Статуя була така прекрасна, що Пiгмалiон закохався у власний витвiр. Днi
i ночi просив Пiгмалiон богиню Афродiту, щоб вона оживила скульптуру.
Змилостивилася Афродiта, вдихнула життя в чарiвну Галатею. Статуя ожила,
стала земною жiнкою неперевершеноï краси i була вiрною дружиною
Пiгмалiона.
Шоу назвав свою пєсу Пiгмалiон i можна було сподiватися на щасливу
казкову кiнцiвку пєси. Але драматург приголомшує фiналом,
вiн парадоксально все змiнює.
Ми знайомимося iз творцем професором фонетики. Вiн нагадує
Пiгмалiона: у нього захоплення фонетика, за допомогою якоï вiн може
змiнити людину. Вiн бере природний необроблений матерiал, грудку бруду i
витворює довершенiсть, може з квiткарки зробити герцогиню. До того
ж професор не любить жiнок недарма вiн самотнiй. Спочатку подiï
розвиваються вiдповiдно до мiфу: iз бiдноï вуличноï квiткарки,
доньки смiттяра, професор береться виробити справжню герцогиню, навчити
ïï розмовляти правильною англiйською мовою. Елiза
виявляється здiбною ученицею, i за якихось там пiвроку професор
продемонстрував своє творiння у високому свiтському товариствi.
Елiза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до
цiєï дiвчини i йому важко без неï обходитися. Як бачимо
професор Хiґґiнс фахiвець, вiн добре вмiє виконувати
свою справу, вiн витворив чудову Галатею. Можливо, вiн i покохав Елiзу,
але старанно це приховує? Остання сцена пєси переконує
нас у тому, як необхiднi одне одному нашi героï: вони хоч i
сваряться, сперечаються, але за цим проглядає ïхнє
взаємне почуття, бажання бути зрозумiлими. Легкий подих кохання
кружляє над Елiзою i Хiґґiнсом. Професор фонетики
звертається до Елiзи: Залиште менi вашу душу. Саме ïï
душа, присутнiсть дiвчини, ïï голос так нобхiднi цьому
чоловiковi. Але Шоу зовсiм не збирається тiшити наше серце. Не за
Хiґґiнса, та й не за Пiке-рiнґа зможе вийти замiж
Елiза драматург подарує ïй жениха Фреддi. Сяйво Елiзиного
щирого серця зiгрiє своïм теплом не майстерню творця, а дiм
простакуватого буржуа. Iз чим же залишився Пiгмалiон, який так i не
зiгрiвся бiля гарячого серця Галатеï? Вiн залишився архiПiгмалiоном
тим, якого не чарують дiвчата, не вражає краса, не зваблює
кохання. Для аристократа мiстера Хiґґiнса Елiза залишилася
простою квiткаркою, здiбною дiвчинкою, людиною з iншого соцiального
кола. Можливо, якби вона була не донькою смiттяра, а ученицею-
аристократкою, професор зумiв би розправити стиснутi крила свого
кохання. Але Елiза нерiвня. Вона може бути прислугою, продавщицею,
навiть герцогинею, але дружиною вона бути не може. Для дружини ïй
не вистачає статусу, блакитноï кровi. Для когось це не
має значення i цей хтось може кохати тому, що серце його не може
iнакше. А для Хiґґiнса, певно, все це має значення.
Галатея має душу, сповнена краси, чарiвностi, надiлена розумом,
але Пiгмалiона це не розчулює, вiн залишається холодним
уламком. Бернард Шоу змалював не мiфiчну, казкову ситуацiю. На мiй
погляд, це реальнiсть. Уявимо собi мiфiчний фiнал пєси:
Хiґґiнс одружується з Елiзою. Ми радо дочитали останню
сторiнку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я
стою на позицiï автора. Бо уявiмо тепер реальне життя. Чи буде
комфортно молодятам удвох? Хiґґiнс завжди буде памятати
смiттярське минуле своєï дружини i при своïй грубостi не
раз ïй нагадає, що вона не що iнше, як самовпевнена комаха
або гнилий качан капусти. У вищому свiтi швидко дiзнаються про
походження герцогинi дорога туди теж буде закрита.
Та й Елiзi я б не радила виходити замiж за Хiґґiнса. Це
закопмлексований, егоïстичний цинiк, який не помiчає краси,
добра поряд iз собою. Вiн закоханий у фонетику, i все iнше йому нi до
чого. Для нього є важливим експеримент i результат експерименту,
вiн не хоче задуматися над подальшою долею Елiзи, вважаючи, що пiсля
науки можна буде викинути ïï назад у канаву. Професор
Хiґґiнс це автобус: усi розбiгаються перед ним, а йому
начхати на всiх. Елiза називає свого учителя грубiяном, дияволом,
бездушною людиною То чи варто шкодувати, що така чудова пара не
склалася?
Лiтературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь iз Шоу,
який сказав, що найбiльший парадокс це наше життя. Як на мене, то все
правдоподiбно: казочка була в дитинствi, а тепер здоровий глузд. У кого
вiн є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонiйного,
у кого немає кидається в сiтi мерехтливих вогникiв. Але
вогники, крiм того, що мерехтливi, можуть бути ще й свiтлячками: уночi
вражають нас своєю незвичайнiстю, а вдень виявляються звичайними
червячками (як в оповiданнi Є. Носова). Що з того, що панi Боварi
та Анна Каренiна кинулись утiлювати свою мрiю в життя чого вони досягли?
То навiщо нам ще одна нещаслива сiмя? Шоу сказав, що шлюб це лавина, яку
юнак та дiвчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квiткою.
Так, професор Хiґґiнс так i залишився холодним уламком бiля
гарячого серця дiвчини, бо великий секрет полягає не в тому, щоб
мати поганi чи добрi манери, чи взагалi якiсь особливi манери, а щоб
бути на один манер з усiма людськими душами; тобто, поводитися так, нiби
ти на небi, де немає пасажирiв третього класу й панує
загальна рiвнiсть.