Велика Вiтчизняна вiйна у творчостi Лiни Костенко

1941 року Лiнi Костенко виповнилось одинадцять рокiв. Вона добре
запам'ятала свист куль над головою, розриви бомб, завивання лiтакiв iз
чорною свастикою, вiд яких треба було ховатися в окопах. На стiнi окопу
вона осколком видряпала свiй перший вiрш. Але нi пам'ять, нi сипка земля
не зберегли вiдчаю! дитячоï душi, що невимовне викладала у вiршах.
Ïï дитинство убила вiйна . Коли ще треба було гратися в
ляльки, у пiджмурки i в класи, в казки лiтать на крилах палiтур.

А я писала вiршi про фугаси, а я вже смерть побачила впритул.
Ïï перший вiрш друкувався просто на землi, у морi диму, жаху i
вогню. Слiди тих дитячих вражень залишилися в життi поетеси назавжди.

Лiна Костенко не друкує мемуарiв, але у ïï поезiï
викладено все ïï життя.

Колись давно, в сумних бiженських мандрах,

Коли дитям я ледве вже брела,

Старi хатки в солом'яних скафандрах

Стояли в чорних кратерах села.

Вони з мамою ходили по селах, мiняли речi на хлiб, зупинялися на нiч у
незнайомих людей. Як тяжко стукать у чужi оселi, бездомним бувши на
своïй землi. Але чужi оселi гостинно розчиняли дверi для нещасних
бiженок, селянки. I якi зазнали багато горя, дiлилися шматком хлiба,
розстеляли на долiвцi замiсть постелi свiже сiно. I ось уже не такою
страшною здається нiч глуха i виття пса, а перед нетривким
вогником каганця вiдступає свiт кривавий:

Чужа бабуся ковдрою укриє,

Своє розкаже, ваше розпита.

I нi копiйки ж бо не вiзьме зроду, Бо що ви, люди, на чужiй бiдi?!

А може, то в душi свого народу

Я прихилила голову тодi?

Мiльйони людей загинули у тiй страшнiй вiйнi. Тисячi обелiскiв пiднялися
над захисниками рiдноï землi:

Тут обелiскiв цiла рота.

Стрижi над кручею стрижуть.

Пiд тими обелiсками лежать солдати, яким так i не судилося виконати
своє призначення на землi. I ще довго-довго пiсля великоï
Перемоги вiйна буде нагадувати про себе жахливими знахiдками. Земля нiби
не хоче тримати в собi бомби, мiни, снаряди, що так колись i не
розiрвалися, а тепер вилазять на поверхню i терпляче чекають довiрливих,
необачних, неуважних людей. Найчастiше те страшне залiзяччя знаходять
хлопчики-пастушки. Вiрш Пастораль XX сторiччя це не iдилiчне змалювання
сцен сiльського життя. У XX сторiччi пастораль перетворюється на
сцену жаху: хлопчики розбирали гранату, i ïх рвонуло навiдлiг.

I бризнуло кров'ю в багаття.

I несли ïх дiди, яким не хотiлося жить.

Я читаю цей вiрш i не можу втримати сльози, плачу за тими хлопчиками,
немов вони моï брати чи друзi. Лiна Костенко простими рядочками
зумiла так описати горе матерiв, що втратили своïх синiв, що в
цьому вiршi чується трагiчна музика Бетховена.

Поетеса вiльно володiє словом, а через нього полонить нашi
душi.Ïï поезiя змушує думати, аналiзувати, цiнувати
мирне небо над головою, дитячий смiх i мамину посмiшку.

Моя любове! Я перед тобою… Поезiï Лiни Костенко про кохання .
Коли Бог не хоче дати людинi долю, вiн дає ïй талант. I тодi
талант стає долею митця. Хтозна, чи можна це вiднести до Лiни
Костенко. На жаль, вона дуже мало розповiдає про себе, про свою
жiночу долю. Але талантом Бог ïï нагородив великим.