Василь Стефаник — Палiй 1
Сiльський богач Андрiй Курочка сидiв коло стола i обiдав, не обiдав, а
давився
кожним куснем… Домашня челядь входила до хати, вносила заболоченi
цебри,
сварилася, метушилася i виносила ïх мiж худобу. Богацькi дiти i
слуги були
бруднi i марнi. Вони двигали на собi необтесаний i тяжкий ярем
мужицького
богацтва, котре нiколи не дає анi спокою, анi радостi нiякоï.
Сам богач найгiрше
томився у тiм ярмi, найбiльше проклинав свою долю i безнастанно пiдганяв
своïх
дiтей i наймитiв.
Коло нього на лавi, пiд вiкном, сидiв його довголiтнiй робiтник, старий
Федiр.
Я нiколи не маю такоï щасливоï години, аби я спокоєм
кусень хлiба прожер.
Бiгаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А менi ж
оца ïда
має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолi нiчо не
роблєть? Лиш аби
нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як своï дiти та й
вони не хотє
робити! Я, бiгме, не знаю, як цес нарiд має на свiтi жити? Всьо
пiде на жебри.
I халасував, аж йому очi вилазили.
А ви чого, Федоре, надходили?
Ви не знаєте, якi нашi ходи? Зима йде, а я босiський, та дайте ми
два леви на
вiдробок.
А ви ж годнi робити? Вже ваша робота скiнчилася, Федоре.
Най би-м i не робив, лиш коби хто дав ïсти задурно.
Це не! Сегоднi задурно нема ïсти, сегоднi i за роботу не варт дати
ïсти, така
та робота! А казав-єм вам: наймiть у мене дiвку, були би-сте тепер
мали своï
грошi.
Коли ж бо не хотiла та й пiшла до двора.
Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть
ïсти трiшки,
але мож валєтиси. Бiднi люди такi настали, що лиш аби раз на день
ïв, але аби
нiчого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так ïм
бог благословить.
Сегоднi би у вужевку скрутитиси, аби щось мати… Та тих два леви я
ще вам дам,
що буду з вами робити, може, якось вiдтрутите, але бiльше не приходiть i
не
бануйте, бо не дам. Самi видите, що ваша робота нiпочому.
Та я, Андрiю, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подiю?!
Дiвайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатнi. Шукайте собi служби
у жида
або в пана там робота легша. Ви мене файно радите! Як я силу коло вас
лишив, аби я на старiсть iшов жидам
воду носити?
Задурно-сте менi не робили.
От, бувайте здоровi.
I Федiр вийшов з хати.
Ну, та цi жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що
цiпа в
руках не годно удержати, та й ще воно кокошитьси! Iди на зломану голову,
гадає,
що я грошi кую або краду!
Федiр чалапав до своєï хати а не переставав шептати:
А я ж, Андрiйку, де силу пустив? Ци я ïï проданцував, ци я
ïï пропив? Таже вся
вона сiла в тебе, на твоïм подвiрю. А я ж, Андрiйку, де силу
пустив?
В хатi скинув чоботи та й ляг на постiль. Лежав до самого вечора i без
вечерi
заснув. Але ще кури не пiяли, як вiн зiрвався, гримнув клубами до дощок,
знов
ляг i знов зiрвався. Через маленьке вiконце глядiла на нього осiння нiч.
Десь то
i не нiч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати i дивилася на нього
сивавим, немилосердним оком. Воно його так зцiпило, що вiн не мiг
рушитися, i
показувало йому нiби образи на вiконцi, нiби привиди у повiтрi.
Ото сидить вiн мiж маленькими жидиками, дозирає ïх,
пiстує, а вони його тягають
за чупер, плюють у лице…
…То знов клячить вiн у церквi, у тiм кутi, де жебраки чолами об
пiдлогу
гримають. Вiн гримає ще голоснiше, а всi жiнки йдуть до нього i
дають кожна по
бохонцевi хлiба. Вiн ïх кладе в пазуху, кладе i стає такий
широкий, що люди
розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
…О, вiн iде городом Курочки не йде, а скрадається пiд
стодолу. Витягає
снопок iз стрiхи, насипає в нього з люльки ватерки i тiкає,
тiкає… Чує поза
собою, як коли очима видить, що з-пiд стрiхи вилизується
маленький, червоний
язичок, вилизується i ховається…
Ой, йой! йой!
Той язичок запiк його у самий мозок. З усiєï сили вiн
освободився з невидимих
пут, зiрвався i подивився у вiконце. Воно, як кат, прошибало його
наскрiзь. Знов
звалить i буде мордувати своïми образами. Настрашився, не бачив
нiякого виходу,
звертiвся аби десь утекти. I перед ним як би якiсь ворота створилися,
йому стало
легше, i вiн борзенько подався до них.
