В пiснях, створених Котляревським, стiльки ж народного духу й смаку, як i в самих монологах

Усi цi твердження, як i попереднi, не доведенi. Кулiш не дав аналiзу
жодноï пiснi Котляревського й не показав, у чому саме вони
уступають народним. Тим бiльше, що, як ми вже зазначали, в деяких пiснях
стирається межа мiж народною пiснею i текстом, дописаним або
переробленим автором. Бувши досвiдченим фольклористом i в той же час
постом, сам Кулiш не створив жодноï пiснi, яка б пiшла у народ i
жила поруч з народними пiснями. А пiснi Котляревського живуть уже понад
пiвтора столiття!
Зрештою, Кулiш не мiг не сказати про позитивнi сторони драматургiï
Котляревського: Все-таки в цих п'єсах Котляревський зробив крок
далi, чим в Енеïдi, до вiрного зображення украïнського народу
й виявив повагу до звичайних людських почуттiв. Природне чуття сценiчних
умов в авторовi й декiлька вдалих рис звичаïв простого люду з
комiчного боку поставили Наталку Полтавку й Москаля-чарiвиика вище за
iншi, коли не всi, п'єси тодiшнього театру. Проте й у п'єсах
автор статтi бачив хиби, але iншого порядку, нiж в Енеïдi: Але
звiльнившись од легковажного смiху над народом, Котляревський впав тут в
iншу крайнiсть в афектацiю й сентиментальнiсть, од яких у той час не був
вiльний жоден росiйський письменник.
У своєму критичному ставленнi до спадщини Котляревського Кулiш
вважав, що тi хиби, якi йому ввижалися, були зумовленi суспiльними
причинами залежнiстю вiд вимог вiку, вiд смакiв суспiльства. Саме цим i
пояснює вiн великий успiх Енеïди i Наталки Полтавки. Твори
Котляревського, при всiй своïй карикатурностi, з одного боку, й
афектацiï або сентиментальностi з другого, сильно впливали свого
часу на всiх, кому доступна була мова украïнська. Вiн був
єдиний письменник, який вiдтворив всiма забуте або зневажуване
життя украïнського простого народу.
Отже, кiнець кiнцем, Кулiш не мiг заперечити значноï ролi
Котляревського в iсторiï украïнськоï лiтератури. I,
врештi, стаття, весь ïï пафос, як видно з усього дальшого
викладу, спрямована не так проти автора Енеïди, як проти епiгонiв
Котляревського, проти епiгонства того явища, якому саме Кулiш дав назву
котляревщини термiну, який дожив до наших часiв, широко вживався ще в
кiнцi 20-х рокiв: Його вiршi, писав Кулiш, його образи простого люду,
врiзуючись у пам'ять тодiшнього молодого поколiння, як єдинi
зразки украïнськоï лiтератури, з одного боку, привчали
дивитися на народ як на предмет безтурботного жарту, з другого надавали
його життю чужий йому, занесений з iншоï сфери штучний характер; i
коли для цього молодого поколiння, надiйшла пора висловити свiй погляд
на народ в свою чергу, воно в творах цих письменникiв своïх не
могло цiлком звiльнитися вiд того, що можна назвати одним словом котля-
ревщина. У кiнцi статтi мова йде про нових письменникiв, якi надали
справi народнiй тон словесностi як у комiчному, так i патетичному родi.
Чiльними представниками цих нових письменникiв названо Квiтку й
Шевченка: Пiсля повiстей Квiтки й поем Шевченка не тiльки, Енеï-да,
але й театральнi п'єси Котляревського стали анахронiзмом для
сучасного читання й здобули цiннiсть тiльки перших спроб
украïнськоï словесностi.
Ця позитивна частина статтi Кулiша дає змогу зрозумiти причини
критичного ставлення його до Котляревського. I саме в такому викладi
оголюється слабкiсть поглядiв Кулiша. Вiн вважає, що саме
новi украïнськi письменники дали лiтературi справдi народний тон.
Але ж тепер цiлком зрозумiло, що мiж тоном Квiтки i тоном Шевченка
є iстотна, принципова рiзниця. Сам автор Кобзаря спочатку, на
ранньому етапi, ïï не вiдчував. Тому й з'явилось послання До
Основ'яненка (у Чигиринському Кобзарi До украïнського писаки), але
вже у згаданiй передмовi до проектованого Кобзаря (1847) у Шевченка дещо
змiнюється ставлення до Квiтки: Покойиий Основ'яненко дуже добре
приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув
у колисцi од матерi… 260 Не можна вважати, що тут справдi йшлося
тiльки про мову. З цiлого контексту передмови видно, що Шевченко робив
певну переоцiнку цiнностей. Сковорода , Котляревський, Квiтка-Основ'я-
неико, Гулак-Артемовський, ïхня творчiсть не могла вже бути
еталоном справдi народноï за своïм духом i характером
украïнськоï лiтератури.
Кулiш мав-таки певну рацiю в названiй статтi, заперечуючи основоположну
роль Котляревського в новiй украïнськiй лiтературi. Вiддаючи данину
заслугам автора Енеïди, родоначальниками новоï
украïнськоï лiтератури Кулiш вважав Квiтку i Шевченка: В
напрямi творчостi Котляревського йти далi було нiкуди; в напрямi Квiтки
й Шевченка лежить далекий, незмiрний путь до лiтературного нашого
розвитку. Тут остаточно виявилась слабкiсть естетичноï (i в основi
своïй iдейноï) сутi концепцiï Кулiша. Адже в напрямi
Квiтки лiтературi украïнськiй так само далi йти було нiкуди. I
перший визначний прозаïк пiсля Квiтки Марко Вовчок пiшла, зрештою,
не за Квiткою, а за Шевченком.
З позицiй революцiйно-демократичноï естетики до оцiнки явищ
новоï украïнськоï лiтератури пiдходив Чернишевський. У
статтi Новые периодические издания рецензiï на перший номер журналу
Основа в журналi Современник 1861 року вiн писав: Це були люди
патрiархальнi, не те що народнi, нi, просто тi, якi не вмiли розрiзняти
в своєму побутi поганих сторiн од хороших i якi пiдносили як iдеал
багато таких речей, од яких одвертався сам малоруський народ.