Украïнськi звичаï i обряди у романi Яновського Вершники
Одразу пiсля виходу роман Ю. Яновського Вершники одержав схвальнi,
захопленi вiдгуки читачiв. Офiцiйна ж критика сприйняла його
насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильнiсть автора до
партiï комунiстiв, бiльшовицькiй iдеï. Тепер ми можемо
зрозумiти, чому. Адже письменник змалював Украïну не тiльки в
ïï кривавому протиборствi, а також в ïï багатих
традицiях та звичаях, народнiй творчостi . Це не тiльки не схвалювалося,
а навiть заборонялося. Художня тканина твору наскрiзь пронизана
пiсеннiстю, героïчнiстю народних дум, сумом плачiв та закликань.
Найбiльш цiкава з цього погляду новела Дитинство. Перед нами проходить
усе життя украïнського селянина-степовика вiд народження до смертi.
Це його радощi та болi, нестатки та злиднi, темнота i пияцтво, а разом з
тим дивовижне єднання з природою, вмiння задовольнятися малим,
бачити прекрасне у найбуденнiшому, потяг до краси.
Ось як малий Данилко сприймає голу, порожню рiвнину, яка
викликає подив у нестеповикiв як там можна жити взагалi: степ
простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть
квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень
потримайте на сонцi руку й понюхайте ïï!). I скiльки всiляких
ласощiв росте на степу, яких можна попоïсти
Навiть малий хлопець знає, якi рослини ïстiвнi, а якi нi,
бачить навколо багато своïх друзiв i жайворонка, й орла, i чорногуза-
землемiра, i ящiрку, i диких бджiл.
Постiйнi нестатки привчили цiнувати i вважати смачними шкоринку з хлiба
й маленьку цибулину та солi до неï, а кислий-прекислий сирiвець та
ячнi коржi розкiшною вечерею. Прадiд Данилкiв був господарем степових
звичаïв. Вiн говорив, що весну починає бабак, який прокидався
на Явдохи до сходу сонця й свистiв. Примiчав, звiдки в цей день вiтер,
коли з Днiпра риба ловитиметься, коли з степу добре на бджоли, коли з
низу буде врожай, а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на
неï жменю землi на тобi, ластiвко, на гнiздо! Радив онуковi топтати
перший ряст, щоб Бог дав дiждати рясту й наступного року.
Пiсля першого весняного грому дiвчата бiгли умитися з криницi i втертися
червоним поясом на красу; хлопцi намагалися пiдняти рiг хати на силу. На
Сорок Святих у школу учительцi несли сорок бубликiв, а самi дiти
ласували печеними з тiста жайворонками. На Теплого Олексiя виставляли
бджiл для обльоту. Вербноï недiлi прадiд злегка хльостав онукiв
свяченою вербою, приказуючи: Верба хльос, бий до сльоз! Верба бє,
не я бю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як
вода, а багатий, як земля! Вечорами дiвчата спiвають веснянки, славлячи
весну.
Потiм дiти, замурзанi й голоднi, бiгали пiд теплим дощем, закликаючи
цiлющу вологу на поля та городи: Дощику, дощику! Зварю тобi борщику в
новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик
линувся.
Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навiть смерть
когось iз близьких здавалася Данилковi святом можна досхочу
наïстися. Але при тому залишалося поняття честi роду (хлопчик бився
з кожним, хто посмiв глузувати з його пяного батька); потяг до краси
(мати чудово розмальовувала печi собi й людям, пекла найкращих
жайворонкiв). Батьковi прощали все за його спiв, за любов до працi,
майстерностi як визначника вартостi людини: Малий чабанець може
вивчитися на чабанчука й вийти на чабаненка, i, нарештi, заступити батька-
чабана
То ж не можна не замилуватися оцим чарiвним поетичним свiтом,
змальованим письменником, не подивуватися мудростi наших предкiв, кожен
обряд i звичай яких мали глибокий змiст i практичне значення.
Добре, коли б ми памятали й пiдтримували цi кращi традицiï наших
пращурiв.
