Украïнськi звичаï i обряди у романi Яновського Вершники

Одразу пiсля виходу роман Ю. Яновського Вершники одержав схвальнi, захопленi вiдгуки читачiв. Офiцiйна ж критика сприйняла його насторожено, незважаючи на яскраво виражену прихильнiсть автора до партiï комунiстiв, бiльшовицькiй iдеï. Тепер ми можемо зрозумiти, чому. Адже письменник змалював Украïну не тiльки в ïï кривавому протиборствi, а також в ïï багатих традицiях та звичаях, народнiй творчостi . Це не тiльки не схвалювалося, а навiть заборонялося. Художня тканина твору наскрiзь пронизана пiсеннiстю, героïчнiстю народних дум, сумом плачiв та закликань.
Найбiльш цiкава з цього погляду новела Дитинство. Перед нами проходить усе життя украïнського селянина-степовика вiд народження до смертi. Це його радощi та болi, нестатки та злиднi, темнота i пияцтво, а разом з тим дивовижне єднання з природою, вмiння задовольнятися малим, бачити прекрасне у найбуденнiшому, потяг до краси.
Ось як малий Данилко сприймає голу, порожню рiвнину, яка викликає подив у нестеповикiв як там можна жити взагалi: степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте ïï!). I скiльки всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоïсти
Навiть малий хлопець знає, якi рослини ïстiвнi, а якi нi, бачить навколо багато своïх друзiв i жайворонка, й орла, i чорногуза- землемiра, i ящiрку, i диких бджiл.
Постiйнi нестатки привчили цiнувати i вважати смачними шкоринку з хлiба й маленьку цибулину та солi до неï, а кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi розкiшною вечерею. Прадiд Данилкiв був господарем степових звичаïв. Вiн говорив, що весну починає бабак, який прокидався на Явдохи до сходу сонця й свистiв. Примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра риба ловитиметься, коли з степу добре на бджоли, коли з низу буде врожай, а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неï жменю землi на тобi, ластiвко, на гнiздо! Радив онуковi топтати перший ряст, щоб Бог дав дiждати рясту й наступного року.
Пiсля першого весняного грому дiвчата бiгли умитися з криницi i втертися червоним поясом на красу; хлопцi намагалися пiдняти рiг хати на силу. На Сорок Святих у школу учительцi несли сорок бубликiв, а самi дiти ласували печеними з тiста жайворонками. На Теплого Олексiя виставляли бджiл для обльоту. Вербноï недiлi прадiд злегка хльостав онукiв свяченою вербою, приказуючи: Верба хльос, бий до сльоз! Верба бє, не я бю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля! Вечорами дiвчата спiвають веснянки, славлячи весну.
Потiм дiти, замурзанi й голоднi, бiгали пiд теплим дощем, закликаючи цiлющу вологу на поля та городи: Дощику, дощику! Зварю тобi борщику в новенькому горщику, поставлю на дубочку, дубочок схитнувся, а дощик линувся.
Невимовно тяжким було життя селян. Таким, наприклад, що навiть смерть когось iз близьких здавалася Данилковi святом можна досхочу наïстися. Але при тому залишалося поняття честi роду (хлопчик бився з кожним, хто посмiв глузувати з його пяного батька); потяг до краси (мати чудово розмальовувала печi собi й людям, пекла найкращих жайворонкiв). Батьковi прощали все за його спiв, за любов до працi, майстерностi як визначника вартостi людини: Малий чабанець може вивчитися на чабанчука й вийти на чабаненка, i, нарештi, заступити батька- чабана
То ж не можна не замилуватися оцим чарiвним поетичним свiтом, змальованим письменником, не подивуватися мудростi наших предкiв, кожен обряд i звичай яких мали глибокий змiст i практичне значення.
Добре, коли б ми памятали й пiдтримували цi кращi традицiï наших пращурiв.