Тому "Стороннiй" — добуток для модернiзму класичне

Примiтно, що розвиток дiï в романi майже не спостерiгається.
Життя Мерсо — скромного обивателя з курного передмiстя Алжиру
— мало чим видiляється iз сотнi ïй подiбних, тому що це
життя буденна, непоказна, нуднувата. I пострiл з'явився поштовхом у
цьому полудремном животiннi, це було своєрiдним спалахом, що
перенесла Мерсо в iншу площину, простiр, в iнший вимiр, що зруйнував
його безглузде рослинне iснування
Слiд зазначити головну особливiсть Мерсо — це повна вiдсутнiсть
лицемiрства, небажання брехати й причинятися, навiть якщо це йде на
противагу його власнiй вигодi. Дана риса проявляється насамперед
тодi, коли вiн одержує телеграму про смертi матерi в богадiльнi.
Формальний текст телеграми iз притулку викликає в нього
здивування, вiн не зовсiм розумiє й приймає, то, що його
мати вмерла. Для Мерсо мати вмерла набагато ранiше, а саме: коли вiн
помiстив ïï в богадiльню, представивши турботу про неï
службовцем закладу. Тому сумна подiя й вiдчуженiсть, байдужнiсть, з яким
воно сприймається головним героєм пiдсилює почуття
абсурду
У притулку для старих Мерсо знову не розумiє необхiднiсть
додержуватися покладеного принципу й створити хоча б видимiсть, iлюзiю
жалю. Мерсо смутно почуває, що його засуджують за те, що вiн
помiстив свою матiр у богадiльню. Вiн намагався виправдати себе в очах
директора, але вiн його випередив: Ви не могли взяти ïï на
втримання. Ïй потрiбна була доглядальниця, а ви одержуєте
скромну платню. I зрештою ïй жилося тут краще. Однак у притулку
для старих надходять не згiдно з бажаннями, проханнями, звичками старих
— тiльки лише зi старим розпорядком i правилами. Крок убiк був
неприйнятний, виключення були тiльки в рiдких випадках, та й то з
попереднiми вiдмовками. Як це вiдбулося у випадку з Пересем, коли йому
дозволили брати участь у похороннiй процесiï, тому що в притулку
вiн уважався нареченим померлоï
Для Мерсо голосу старих, що зайшли в приютский морг звучать
приглушеною трiскотнею папуг, у доглядальниць замiсть особи
— бiла марлева пов'язка, на старечих особах замiсть очей
серед густоï сiтки зморшок — лише тьмяне свiтло.
Переса зомлiває, як палець, щозламався,. Учасники
похоронноï процесiï схожi на механiчних ляльок, що стрiмко
помiняють один одного в безглуздiй грi. Механiчне сусiдить в
Сторонньому з комiчним, що ще бiльше пiдкреслює вiдчуження
героя вiд навколишнi: розпорядник процесiï — маленька
людина в бiлому одiяннi, Перес — дiдок акторськоï
зовнiшностi, нiс Переса — у чорних крапках, у нього
величезнi в'ялi й вiдстовбурченi вуха, до того ж багряних
кольорiв. Переса метушиться, зрiзує кути, щоб поспiти за
супровiдну труну. Його трагiкомiчний вид контрастує зi
сповненоï достоïнства зовнiшнiстю директори притулку,
настiльки ж безглуздого у своєï нелюдськоï
офiцiйностi. Вiн не робить не єдиного зайвого жесту, навiть
не витирає пiт iз чола й з особи.
Але Мерсо як непричетний, усунутий вiд дiйства, що вiдбувається на
його очах, обряду похорону. Йому далека ця ритуальнiсть, вiн просто
виконує обов'язок, всiм своïм видом показуючи, що вiн робить
саме це, не намагаючись навiть сховати свiй усунутий, байдужний погляд.
Але вiдчуженiсть Мерсо носить виборчий характер. Якщо свiдомiсть героя
не сприймає соцiальний ритуали, то воно дуже живо стосовно миру
природи. Герой сприймає навколишнiми очами поета, вiн тонко
почуває фарби, заходи природи, чує ледь уловимi звуки. Грою
свiтла, картиною пейзажу, окремою деталлю речового миру Камю
передає стан героя. Тут Мерсо — самозабутнiй шанувальник
стихiй — землi, моря, сонця. Пейзаж також таємничим образом
зв'язує сина з матiр'ю. Мерсо розумiє прихильнiсть матерi до
мiсць, де вона любила гуляти. Саме завдяки природi вiдновляється
зв'язок мiж людьми — мешканцями притулку, — яка незбагненно
рветься вбиту. У другiй частинi повести вiдбувається перестановка
життєвих сил героя й перелицювання його пересiчного, повсякденного
життя в житiє лиходiя й злочинця. Його називають моральним
виродком, тому що вiн зневажив синовним боргом i вiддав матiр у
богадiльню. Вечiр наступного дня, проведеним з жiнкою, у кiно, у залi
суду витлумачують як святотатство; те що вiн був у близьких стосунках iз
сусiдом, у якого було не занадто чисте минуле, свiдчить про те, що Мерсо
був причетний до карного дна. У залi засiдань пiдсудних може
вiдскiпатися вiд вiдчуття, що судять когось iншого, хто вiддалено
змахує на знайоме йому особа, але нiяк не на його самого. I Мерсо
вiдправляють на ешафот, по сутi, не за доконане ïм убивство, а за
те, що зневажив лицемiримо, з якого витканийборг.
Створюється враження, що суд над Мерсо вiдбувається не за
фiзичний злочин — убивство араба, а за моральний злочин над яким
не владний земний суд, суд людини. У цьому людина — сам собi
суддя, тiльки сам Мерсо повинен був вiдчути мiру вiдповiдальностi за
вчинене. А питання про те, чи любив Мерсо свою матiр не повинен був
вiдкрито обговорюватися, дебатуватися в залi суду, а тим бiльше самим
вагомим доводом для винесення смертного вироку. Але для Мерсо не
iснує абстрактного почуття любовi, вiн граничнозаземлений i
живе вiдчуттям сьогодення, скороминучого часу. Домiнуючим впливом на
натуру Мерсо є його фiзичнi потреби, саме вони визначають його
почуття. Отже, словолюбити дляСтороннього не має
нiякого змiсту, тому що належить до словника формальноï етики, вiн
знає про любов лише те, що це сумiш бажання, нiжностi й розумiння,
з'єднання його з ким-небудь.
Сторонньому не далекий хiба що смак до тiлесних рослинним
радостям, потребам, бажанням. Йому байдуже майже все, що виходить за
межi здоровоï потреби в снi, ïжi, близькостi з жiнкою. Це
пiдтверджується тим, що наступного дня пiсля похорону вiн
вiдправився купатися в порт i зустрiв там друкарку Марi. I вони
спокiйно плавають i розважаються й, зокрема Мерсо, не
випробовує нiяких угрезений совiстi, якi повиннi були природно
виникнути в нього iз приводу смертi матерi. Його индиффирентное
вiдношення до цього переломного в життi кожноï людини моменту й
становить поступово, що нагнiтається почуття, абсурду на перший
погляд реального добутку. Отже бездумно, не знаючи мети, усунутий
Мерсо бреде по життю, дивлячись на неï, як людина абсурду
У злочинi Мерсо вирiшальними були сили природи, яким Мерсо так
поклонявся. Це нестерпне, що палить сонце, що робило пейзаж
нелюдським, гнiтючим. Символ миру й спокою — небо стає
ворожим людинi, виявляє собою спiвучасника, пособника в злочинi.
Пейзаж тут, тобто на аренi злочину, i розпечена рiвнина, i замкнутий
простiр, де Мерсо вiдданий у владу жорстоких променiв сонця й звiдки
немає виходу, тому головний герой почуває себе в пастцi,
намагаючись прорватися крiзь цю завiсу й безвихiднiсть. Ворожа стихiя
спопеляє тiло й дух Мерсо, створює атмосферу фатального
насильства, затягує жертву у свою безодню, звiдки немає
шляхи назад. В алегоричному змiстi сонце стає палачем Мерсо,
насилує його волю. Мерсо почуває себе на краю божевiлля
(даний момент є характерною рисою людини в добутках модернiстiв).
Щоб вирватися з кола насильства й злити потрiбний вибух, i вiн
вiдбувається. I вибух цей — убивство араба
Сцена вбивства араба є поворотним моментом у композицiï
Стороннього. Ця глава дiлить роман на двi рiвнi частини, зверненi
одна до iншоï. У першiй частинi — оповiдання Мерсо про його
життя до зустрiчi з арабами на пляжi, у другий — оповiдання Мерсо
про своє перебування у в'язницi, про наслiдок i суд над ним
Змiст книги, писав Камю, — складається винятково в
паралелiзмi двох частин. Друга частина — це дзеркало, але
таке, котре спотворює до невпiзнанностi правду Мерсо. Мiж двома
частинами Стороннього — розрив, що викликає в
читачiв почуття абсурду, диспропорцiя тим часом, як Мерсо бачить
життя i як ïï бачить суддi, ставати провiдноï
ассиметрией у художнiй системi Стороннього.
У залi суду слiдчий люто нав'язує Мерсо християнське покаяння й
смиреннiсть. Вiн не може допустити думки, що Мерсо не вiрить у Бога, у
християнську мораль, єдиною мораллю для нього дiюч i
справедливоï є рацио й навколишнi його явища й процеси. Вiн
не вiрить у те, що не можна перевiрити, побачити, вiдчути. Тому в залi
суду Мерсо має бути в личинi Антихриста. I от звучить вирок:
голова суду оголосив у досить дивнiй формi, що iм'ям французького
народу менi на мiськiй площi буде вiдрубана голова. Чекаючи страти
Мерсо вiдмовляється вiд зустрiчi з тюремним священиком: духiвник
— у станi його супротивникiв. Вiдсутнiсть надiй на порятунок
викликає нескоримий жах, страх смертi невiдступно переслiдує
Мерсо в тюремнiй камерi: вiн думає про гiльйотину, про
повсякденний характер екзекуцiï. Всю нiч, не стуляючи око, в'язень
чекає свiтанку, що може бути для нього останнiм. Мерсо нескiнченно
самотнiй i нескiнченно вiльний, як людина в якого немає
завтрашнього дня. Загробнi надiï й розради не зрозумiлi й не
прийнятнi для Мерсо. Вiн далеко вiд розпачу й вiрний землi, за межами
якоï нiчого не iснує. Тяжка бесiда зi священиком
закiнчується раптовим вибухом гнiву Мерсо. У життi царює
безглуздiсть, нiхто не в чому не винуватий, або ж усi винуватi у всiм
Пропасне мовлення Мерсо, єдина на всьому протязi роману, де вiн
розкриває душу, начебто очистила героя вiд болю, вигнавши всяку
надiю. Мерсо почував вiдчуженiсть вiд миру людей i своє
спорiднення з бездуховним i саме, тому прекрасним миром природи. Для
Мерсо вже немає майбутнього, є лише сиюминутное сьогодення
Коло гiркоти у фiналi роману замкнув. Зацькований всесильною механiкою
неправди Стороннiй залишився зi своєю правдою. Камю,
видимо, хотiв, щоб кожний повiрив, що Мерсо не винно, хоча вiн i вбив
незнайомоï людини, i якщо суспiльство послало його на гiльйотину,
значить зробило воно злочин ще бiльш страшне. Життя в суспiльствi
органiзована не праведно й нелюдяно. I Камю-художник чимало робить щоб
вселити довiра до негативноï правди свого героя
Iснуючий вiдсталий миропорядок пiдштовхує Мерсо до бажання пiти з
життя, тому що вiн не бачить виходу зi сформованого порядку речей. Тому
останнiм словом роману все-таки залишається ненависть. У
долi Мерсо вiдчувається абсурд: молодий i закоханий в страви
земнi, герой не мiг знайти нiчого, крiм безглуздоï роботи в
якiйсь конторi; позбавлений засобiв, син змушений помiстити свою матiр у
богадiльню; пiсля похорону вiн повинен приховувати радiсть близькостi з
Марi; судять його не за те, що вiн убив (про вбитого араба по сутi
мовлення немає), а зате, що вiн не плакав на похоронах
своєï матерi; на порозi смертi йому нав'язують звертання до
бога, у який вiн вiрує Внесок Камю у свiтову лiтературу, розкриття
экзистенциалистической особистостi при створеннi
Стороннього. Виходити за межi понять, якi були потрiбнi Камю для
створення экзистенциалиского типу невинного героя, ми
зiштовхуємося з питанням: можна виправдати вбивство тiльки на тiм
пiдставi, що вiдбулося воно випадково? Концепцiя абсурду не тiльки
уживала художнє бачення письменника, але й не звiльняла героя вiд
властивого йому пороку моральноï индиффирентности. Почуття абсурду
якщо намагатися витягти з нього правило дiï, робить убивство
щонайменше байдужним i, отже, можливим
Якщо не в що вiрити, якщо нi в чому нема рацiï й не можна
затверджувати цiннiсть чого б те не було, то всi припустиме й все
неважно Немає за i проти, убивця нi правий нi
неправий. Лиходiйство або чеснота — чиста випадковiсть або
примха. ВСторонньому Камю зробив спробу встати на захист
людини. Вiн звiльнив героя вiд фальшi, якщо згадати, що воля для Камю
— цеправо не брехати. Щоб виразити почуття абсурду, у нього
самого досягнення вищоï ясностi, Камю створив типовий образ епохи
тривог i розчарувань. Образ Мерсо живий i у свiдомостi сучасного
французького читача, для молодi ця книга служить вираженням ïх
бунту
И разом з тим Мерсо — це воля бунтаря, що замкнув всесвiт на
самому собi. Остаточною iнстанцiєю й суддею залишається
певна людина, для якого вищим благом є життябез завтрашнього
дня. Борючись iз формальною мораллю, Камю поставив алжирського
клеркапо ту сторону добра й зла. Вiн позбавив свого героя
людськоï спiльностi й живого проживання моралi. Любов до життя,
подане в ракурсi абсурду, занадто очевидно викликає смерть.
ВСторонньому не можна не вiдчути рух Камю вперед: це
життєстверджуюча вiдмова вiд розпачу й завзята тяга
ксправедливости.
Працюючи над романом Камю вже вирiшив проблему волi в ïï
зв'язку iз проблемою правди