Оноре де Бальзак Шагренева шкiра

I. Талiсман
Наприкiнцi жовтня в будинок Палi-Рояля ввiйшов парубок — Рафаель
де Валантен, у поглядi якого гравцi помiтили якусь страшну
таємницю, риси особи його виражали бесстрастность самогубця й
тисячу обманутих надiй. Що програвся Валантен просадив останнiй
наполеондор i в зацiпенiннi прийнявся бродити по вулицях Парижа. Його
розум поглинула єдина думка — покiнчити життя самогубством,
кинувшись у Сену з Королiвського мосту. Думка про те, що, удень вiн
стане видобутком човнярiв, що буде оцiнена в п'ятдесят франкiв,
викликала в нього огида. Вiн вирiшив умерти вночi, щоб залишити
суспiльству, що знехтувало велич його душi, невпiзнаний труп.
Безтурботно розгулюючи, вiн став розглядати Лувр, Академiю, вежi Собору
Богоматерi, вежi Палацу правосуддя, мiст Мистецтв. Щоб дочекатися ночi,
вiн направився до крамницi стародавностей прицiнитися до творiв
мистецтва. Там перед ним став худий старий з лиховiсним глузуванням на
тонких губах. Проникливий старець догадався про щиросердечнi роздирання
парубка й запропонував зробити його могущественнее монарха. Вiн передав
йому шматок шагренi, на якiй по-санськритськи були вигравiруванi
наступнi слова: Володiючи мною, ти будеш володiти всiм, але життя твоя
буде належати менi [...] Бажай — i бажання твоï будуть
виконанi [...] При кожному бажаннi я буду убувати, як твоï
днi…
Рафаеля уклав договiр зi старим, все життя якого полягала в тому, щоб
зберiгати нерозтраченi в страстях сили, i побажав, у випадку якщо його
доля не змiниться в самий короткий строк, щоб старий закохався в
танцiвницю. На мосту Мистецтв Валантен випадково зустрiв своïх
друзiв, якi, уважаючи його людиною видатноï, запропонували роботу в
газетi, з метою створення опозицiï, здатноï задовольнити
незадоволених без особливоï шкоди для нацiонального уряду короля-
громадянина ( Луи-Пилипа). Друзi повели Рафаеля на званий обiд до
пiдстави газети в будинок найбагатшого банкiра Тайфера. Публiка, що
зiбралася в цей вечiр у розкiшному особняку, була воiстину дивовижна:
Молодi письменники без стилю стояли поруч iз молодими письменниками без
iдей, прозаïки, жадiбнi до поетичних крас, — поруч iз
прозаïчними поетами [...] Тут були два-три вченi, створених для
того, щоб розбавляти атмосферу бесiди азотом, i трохи водевiлiстiв,
готових у будь-яку мiнуту блиснути ефемерними блиськiтками, якi, подiбно
iськрам алмаза, не свiтять i не грiють. Пiсля рясноï вечерi публiцi
були запропонованi красивейшие куртизанки, тонкi пiдробки пiд
безневинних боязких дiв. Куртизанки Килина й Евфрасия в бесiдi з
Рафаелем i Емилем затверджують, що краще вмерти молодими, чим бути
кинутими, коли ïхня краса померкне.
II. Жiнка без серця Рафаеля розповiдає Емилю про причини
своïх щиросердечних борошн i страждань. З дитинства батько
Рафаеля пiдкорив сина суворiй дисциплiнi. До двадцяти одного року
той перебував пiд твердою рукою батька, парубок був наïвний i
жадав любовi. Один раз на балi вiн вирiшив зiграти на батькiвськi
грошi й виграв значну для нього суму грошей, однак, соромлячись
свого вчинку, сховав цей факт. Незабаром батько став давати йому
грошей на змiст i дiлитися своïми планами. Батько Рафаеля
десять рокiв боровся iз прусськими й баварськими дипломатами,
домагаючись визнання прав на закордоннi земельнi володiння. Вiд
цього процесу, до якого активно пiдключився Рафаель, залежало його
майбутнє . Коли був оприлюднений декрет про втрату прав,
Рафаель продав землi, залишивши тiльки острiв, що не має
цiнностi, де перебувала могила його матерi. Почалася довга розплата
iз кредиторами, що звела в могилу батька. Парубок вирiшив розтягти
засоби, що залишилися, на три роки, i оселився в дешевому готелi,
займаючись науковою працею — Теорiєю Волi. Вiн жив
впроголодь, але робота думки, заняття, здавалися йому прекраснейшим
справою життя. Господарка готелю г-жа Годен, по-материнському
пiклувалася про Рафаеля, а ïï дочка Полина робила йому
безлiч послуг, вiдкинути якi вiн не мiг. Через час вiн став давати
уроки Полiнi, дiвчина виявилася надзвичайно здатноï й
кмiтливою. Пiшовши з головою в науку, Рафаеля продовжував мрiяти
про прекрасну даму, розкiшноï, знатноï й багатоï. У
Полiнi вiн бачив втiлення всiх своïх бажань, але ïй
бракувало салонного лиську. …жiнка, — будь вона
приваблива, як прекрасна Олена, ця Галатея Гомера, — не може
ськорити моє серце, якщо вона хоч мало-мало замазура.
Один раз узимку Растиньяк увiв його в будинок, де бував весь Париж i
познайомив iз чарiвною графинею Феодорой, власницею вiсiмдесятьох тисяч
лiврiв доходу. Графиня була дамою рокiв двадцяти двох, користувалася
бездоганною репутацiєю, мала за плечима шлюб, але не мала коханця,
самi заповзятливi тяганини Парижа терпiли фiасько в боротьбi за право
володiти ïй. Рафаеля закохався без пам'ятi у Феодору, вона була
втiленням тих мрiй, якi змушували трiпотiти його серце. Розстаючись iз
ним, вона попросила його бувати в неï. Повернувшись додому й
вiдчувши контраст обстановки Рафаель прокляв свою чесну добропорядну
бiднiсть i вирiшив спокусити Феодору, що була останнiм лотерейним
квитком, вiд якого залежала його доля. На якi тiльки жертви не йшов
бiдний звабник: йому неймовiрним образом вдавалося добиратися до
ïï будинку пiшки пiд дощем i зберiгати презентабельний вид; на
останнi грошi вiн довозив ïï до будинку, коли вони верталися з
театру. Щоб забезпечити собi гiдний гардероб йому довелося укласти
договiр на написання помилкових мемуарiв, якi повиннi були вийти пiд
iм'ям iншоï людини. Один раз вона надiслала йому запиську з
посильним i просила прийти. З'явившись по ïï заклику, Рафаель
довiдався про те, що вона має потребу в протекцiï його
впливового родича-герцога де Наваррена. Закоханий безумець був тiльки
засобом до реалiзацiï таємничоï справи, про яке вiн так
i не довiдався. Рафаеля терзала думка про те, що причиною самiтностi
графинi може бути фiзичний недолiк. Щоб розвiяти своï сумнiви, вiн
вирiшив сховатися в ïï спальнi. Покинувши гостей, Феодора
ввiйшла у своï апартаменти й немов зняла звичну маську чемностi й
привiтностi. Рафаеля не виявив у нiй нiяких недолiкiв, i
заспокоïвся; засипаючи, вона вимовила: Боже мiй!. Пiднесений
Рафаель будував масу здогадiв припуськаючи, що мiг означати подiбний
вигук: Ïï вигук, чи те нiчого не значуще, чи те глибоке, чи те
випадкове, чи те знаменне, могло виражати й щастя, i горi, i тiлесний
бiль, i заклопотанiсть. Як виявилося пiзнiше, вона всього лише згадала
про те, що забула ськазати своєму маклеровi, щоб вiн обмiняв
пятипроцентную ренту на трипроцентну. Коли Рафаель розкрив перед нею
свою бiднiсть i всепоглинаючу до неï пристрасть, вона вiдповiла, що
не буде належати нiкому й погодилася б вийти замiж тiльки за герцога.
Рафаеля назавжди залишив графиню й перебрався до Растиньяку.
Растиньяк, зiгравши в iгорному будинку на ïхнi спiльнi грошi,
виграв двадцять сiм тисяч франкiв. Iз цього дня друзi пустилися в
розгул. Коли засобу були розтраченi, Валантен, вирiшив що вiн соцiальний
нуль i вирiшив пiти з життя.
Оповiдання вертається до того моменту, коли Рафаель
перебуває в особняку Тайфера. Вiн дiстає з кишенi шматок
шагреневоï шкiри й виявляє бажання стати власником двохсот
тисяч щорiчного доходу. Ранком нотарiус Кардо повiдомляє публiку,
що Рафаель став повноправним спадкоємцем майора О'флаерти, що
помер напередоднi. Новоспечений багатiй глянув на шагрень i помiтив, що
вона зменшилася в розмiрi. Його обдало примарним холодком смертi, тепер
вiн мiг усе — i не хотiв уже нiчого.
III. Агонiя
В один грудневий день, у шикарний особняк маркiза де Валантена прийшов
старий, пiд чиïм керiвництвом колись учився Рафаеля-Пан Поррике.
Старий вiдданий слуга Ионафан, розповiдає вчителевi, що його
хазяïн веде самiтницьке життя й придушує в собi всi бажання.
Поважний старець прийшов просити в маркiза, щоб той поклопотався в
мiнiстра про вiдновлення його, Поррике, iнспектором у провiнцiйному
коледжi. Рафаеля, стомлений довгими виливами старого, випадково вимовив,
що вiд душi бажає, щоб йому вдалося досягти вiдновлення в посадi.
Усвiдомивши ськазане, маркiз розлютувався, коли вiн подивився на
шагрень, вона помiтно зменшилася. У театрi вiн якось зустрiв сухонького
старого з молодими очами, тодi як у його поглядi нинi читалися лише
вiдгомони вiджилих страстей. Старий вiв пiд руку знайому Рафаеля —
танцiвницю Евфрасию. На питальний погляд маркiза старий вiдповiв, що
тепер вiн щасливий як юнак, i що вiн невiрно розумiв буття: Все життя
— у єдинiй годинi любовi. Розглядаючи публiку, Рафаеля
зупинив погляд на Феодоре, що сидiла iз черговим шанувальником, всi така
ж гарна й холодна. На сусiднiм крiслi з Рафаелем сидiла прекрасна
незнайомка, що приковує пiднесенi погляди всiх присутнiх
чоловiкiв. Це була Полина. Ïï батько, у свiй час командовавший
еськадроном кiнних гренадерiв iмператорськоï гвардiï, був
узятий у полон козаками; по слухах йому вдалося бiгти й добратися до
Iндiï. Повернувшись, вiн зробив дочку спадкоємицею
мiльйонного стану. Вони домовилися зустрiтися в готелi Сен-Кантен,
ïхньому колишнiм житлi, що зберiгало спогаду ïхньоï
бiдностi, Полина хотiла передати паперу, якi, переïжджаючи, заповiв
ïй Рафаель.
Очутившись будинку, Рафаель iз тугою глянув на талiсман i загадав, щоб
Полина любила його. Ранком його переповняла радiсть — талiсман не
зменшився, виходить, договiр порушений.
Зустрiвшись молодi люди зрозумiли, що всiм серцем люблять один одного й
нiщо не перешкоджає ïхньому щастю. Коли Рафаель у черговий
раз глянув на шагрень, вiн помiтив, що вона знову зменшилася, i в поривi
гнiву викинув ïï в колодязь. Що буде, то буде, — вирiшив
змучений Рафаель i зажив душу в душу з Полiною. В один лютневий день
садiвник принiс маркiзу дивну знахiдку, розмiри якоï не
перевищували тепер шести квадратних дюймiв.
Вiдтепер Рафаель вирiшив шукати засобу порятунку у вчених, щоб розтягти
шагрень i продовжити своє життя. Першим до кого вiн вiдправився,
був пан Лавриль, жрець зоологiï. На питання про те, як зупинити
звуження шкiри, Лавриль вiдповiла: Наука велика, а життя людська дуже
коротке. Тому ми не претендуємо на те, щоб пiзнати всi явища
природи.
Другим, до кого звернувся маркiз, став професор механiки Планшет. Спроба
зупинити звуження шагренi шляхом впливу на неï гiдравлiчного преса
не увiнчалася успiхом. Шагрень залишилася цiла й непошкоджена. Уражений
нiмець ударив шкiру ковальським молотом, але на нiй не залишилося й
слiду ушкоджень. Подмастерье кинув шкiру в кам'яновугiльне топлення, але
навiть iз ïï шагрень вийняли зовсiм непошкоджену.
Хiмiк Жафе, зламав бритву намагаючись надрiзати шкiру, пробував розсiкти
ïï електричним струмом, пiддав дiï вольтова стовпа
— все безрезультатно. Тепер Валантен уже нi в що не вiрив, став
шукати ушкодження свого органiзму й ськликав лiкарiв. Уже давно вiн став
зауважувати ознаки сухоти, тепер це стало очевидно i йому й Полiнi.
Лiкарi прийшли до наступного висновку: щоб розбити вiкно, потрiбний був
удар, а хто ж його нанiс? Вони приписали п'явок, дiєту й змiну
клiмату. Рафаеля у вiдповiдь на цi рекомендацiï саркастично
посмiхнувся.
Мiсяць через вiн вiдправився на води в Екс. Тут вiн зштовхнувся iз
грубою холоднiстю й зневагою навколишнiх. Його уникали й майже в особу
заявляли, що раз людина так хвора, вiн не повинен ïздити на води.
Зiткнення з жорстокiстю свiтського звертання привело до дуелi з одним з
вiдважнихих хоробрих. Рафаеля вбив свого супротивника, i шкiра знову
звузилася.
Покинувши води вiн оселився в сiльськiй хатинi Мон^-Дора. Люди, у яких
вiн жив, глибоко спiвчували йому, а жалiсть — почуття яке всього
сутужнiше виносити вiд iнших людей. Незабаром за ним приïхав
Ионафан i вiдвiз свого хазяïна додому. Переданi йому листа Полини,
у яких вони виливала свою любов до нього, вiн кинув у камiн.
Виготовлений Бьяншоном розчин опiю занурив Рафаеля в штучний сон на
кiлька днiв. Старий слуга вирiшив пiти радi Бьяншона й розважити
хазяïна. Вiн ськликав повний будинок друзiв, намечалось пишний
бенкет, але увидевший це видовище Валантен прийшов у шалений гнiв.
Випивши порцiю снотворного, вiн знову поринув у сон. Розбудила його
Полина, вiн став просити неï покинути його, показав клаптик шкiри
ставший розмiром з аркуш барвiнку, вона стала розглядати талiсман, а
вiн, бачачи, як вона прекрасна, не змiг подолати iз собою. Полина, iди
сюди! Полина! — викрикнув вiн, i талiсман у ïï руцi став
стиськуватися. Полина вирiшила розтерзати собi груди, задушити себе
шаллю, щоб умерти. Вона вирiшила, що якщо вб'є себе, вiн буде
живий. Рафаеля ж бачачи все це, сп'янiв вiд пристрастi, кинувся до
неï й вiдразу вмер.

Епiлог
Що ж стало з Полiною?
На пароплавi Мiсто Анжер парубок i гарна жiнка любувалися фiгурою в
туманi над Луарою. Легеня це створення те ундиною, то сильфiдою ширяло в
повiтрi, — так слово, якого марне шукаєш, витає десь у
пам'ятi, але його не можна пiймати [...] Можна було подумати, що це
примара Дами, зображеноï Антуаном де ла Саль, хоче захистити свою
краïну вiд вторгнення сучасностi.