Старицький Облога Бушi (Скорочено) Частина VII

Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на
повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих
льохiв було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага
з десяти левенцiв запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не
окурених димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи,
тислись пiд темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди
неповним променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край
самоï продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на
цьому просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава
шия, на якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi
гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо,
й бiльш, та зараз же за греблею при гарматнiм обозi вартувало з пiвтори
сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та
стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще
далi, сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв здiймались
гармати, Як командував i верховодив усiм ґвалтовно не лях, а
якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ
перша бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом
розляглись i крики, i лайки, i стогiн.
- Доброго гостинця прислали нашi, — засмiявся тихо Вернидуб.
- То, певно, дядько Шрам так вiтає, — зауважив сусiда.
- Авжеж, не хто, — пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом
ляско зiпав:
- Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих
бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я ïх, псiв…
- Але тi бестiï… молодець! Браво, браво! — проводив
басовi якийсь тенор.
Михайлик — невеличкий дерев'яний кiвш для горiлки. Вийстя —
отвiр.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв
пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i осипалась на спини
козачi крем'яшня й глина.
Уже гавкнули, iроди! — прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
- А що, як нашим? Докинули? — цiкавились найближчi до його.
- Не видко, братцi; та, певно, докинуть — гармати у цих гаспидiв
добрi, здоровi, — з нашого добра накували.
- Поскидаємо ïх у воду! — гукнув Безвухий (у його таки
справдi одно вухо було ятаганом вiдтято).
- Пождiть трохи, хлопцi, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з
шести гармат вибух — громом забив, враз його голос i так
здвигонув мури й склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй… i почався
страшенний пекельний гуркiт i ґвалт; усi iншi згуки згубились у
йому; козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi
тiльки тiлом вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з
усiх бокiв ïх посипало камiння. (…)
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi
туманом слався i заволiкав ïï геть бiлоï хмарою; коли
вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й
речi в ïй потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у
пролазi камiнь i стиха гукнув: - Ану, тепер, хлопцi, за мною —
пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком по
скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив
ïх ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний
похопився завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий
окрик на пiвгуку. (…)
- Постоïмо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно!
— по крикну в Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.
- Умремо, батьку, як слiд! — вiдгукнулись товаришi дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском
холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi
брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрип вiд прокльонiв i
стогiн…
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних Шаблею вклав, а
лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому
криця шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання,
випустив з дужоï руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на
землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч
смертельнi дарунки, з ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i
рябий запорожець, закотивши пiд високий лоб своï очi орлинi;
повалився за ним услiд i Лопата, не Постерiгшися з Тилу кривулi, яка
розпанахала йому спину аж до вiрного серця…
Тiльки двоє ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв
ще мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю…
- Гей! Продаймо себе щонайдорожче! — крикнув Вернидуб i,
зiбравши останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i
два товаришi.
Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi
леви все, що ïх оточало: ïх велетенськi посiки розбивали
надвоє голови, розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали
перса могутнi; пораненi, покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд
блискавками навислоï над ïх чолами крицi… Але ось у
одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля угору, та на пiвколi
зупинилась на мить i спустилась безсило додолу, другий товариш присiв
чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом,
аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб
i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла якогось шляхтича в
смерть.
Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над
козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого.
Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на
дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою,
рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю
прощальну… Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та
покотився до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями…
А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з своïми
братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но двоє з найтяжче
пораненим серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками
гребли по зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.
- Братцi! Пустiть! — став нещасний проситись. — Все одно не
дотягти вам мене…
- Як же так кинути? — сперечив йому пiдручний плавець, якому вже
забивало дух вiд утоми. — Та, ïй же Богу, менi на днi буде
й спокiйно, а ви й там станете у пригодi.
- Чи не правду пак каже Книш? — зауважив другий.
- Правду, братцi, святу правду! — стогнав поранений. Все одно менi
вже на свiтi не жити.
- Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! — попрощались товаришi
i кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на
плесi води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi
знялась, полетiла козача душа за своïми подругами услiд за хмари
високi до невiдомих i недосяжних просторiв…