Старицький Облога Бушi (Скорочено) Частина IX, X
Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, щостелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого
дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з
тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.
- Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели — увесь став
попсували! — замiтив безрукий запорожець.
- Тепер уже сподiвайтесь татарськоï собачнi, — зауважив Шрам,
— Це вони для цiєï поганi й шлях спорудили.
- А що менi той татарин? Ото дивовижа! — образився навiть
запорожець. — Я йому, собачому синовi, таку дулю скручу й самою
правою, Що зачхає, та коли до печiнок дiйме, то й лiвою
половиною в зуби ткну, ïй-бо, ткну — та ще й як!..
- Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
- Пильнуй праворуч! — крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят фокiв i
мусили повернути назад, — очевидячки, конi ïх грузли в
болотянiй тванi до самого дна.
- Го-го-го! — весело реготались козаки , що дивилися на цю
метушню. — По пузо, по саме пузо! От спасибi тобi, — дядько
став неï
пускає по своïй спинi поганi топтатися!..
- Тепера не пустив, — замiтив Шрам, — а от як морозцем
вiзьметься болото, то й полiзуть. (…)
- Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
- Всi — на вали! — пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями на вали, i, наче мак той, вкрило
ïх своєю рiзнофарбною одежею. (…) Шрам зi своïми
козаками вiдбив наступ нiмцiв.
- Дяка Боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi,
значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито
нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став
рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєï
налетять на нас… Так от вам яка моя рада: хоча й все одно
пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками i
якнайбiльше вирядити в пекло цiєï тварюки, так для цього
треба нам цей пригород покинути, а перейти у мiстечко, за мури
замковi: там i вали суть, i чотири баби, — все-таки трохи
продержимось.
- Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою
вiдкликнулися всi.
- Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не
дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою
не вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна
кидати катам на знущання…
- Не можна, не можна, пане отамане! — обiзвались Шрам i старий
запорожець. (…)
Поранених побратимiв на ïхнє ж прохання козаки поскидали iз
скелi, щоб ворог, знайшовши ïх, не знущався перед смертю. Адже для
козака вiд братньоï руки й смерть красна.
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньоï вартовоï башти;
там вона помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток
ґноту i поклала його у фартух; потiм з цiєю ношею вона
зiйшла з муру до покою хорунжого. На порозi сидiла, наче статуя, Катря,
склавши на пiдобгатих колiнах руки й схиливши безнадiйно голову,
обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але
остання не поворухнулась навiть, так далеко була вона в той час вiд
цього мiсця.
- Катре! — доторкнулась Орися ïï плеча. — Тизаснула i завмерла зовсiм?
- Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря i скочила
нервово на ноги.
- Тебе менi треба, — заспокоïла ïï Орися, —
ходiмо поробимо вдвох, то, може, й на душi полегшає.
-Куди пiду? До нього? _ Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою,
— командувала Орися. Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась
з двома засвiтленими лiхтарнями.
- Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз
складницi всякоï зброï пiд одною повiткою, Орися взяла два
заступи i один дала Катрi.
- На, неси!
- Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря i вся
затремтiла.
- От зараз побачиш!
Орися пiдiйшла до церковноï огорожi, вийшла на цвинтар i почала в
противолеглому кутку шукати щось межи кущами.
- Шукай ось тут камiнь! — запросила вона й подругу. Незабаром
остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.
Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним боком
пiднявся; трохи завалившоïся землi впало десь глибоко у вiдтуленому
пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.
Обидвi подруги, сторожко ступаючи на шаблi староï драбини,
приставленоï до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.
В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в
кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i
почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й
цiкавостi.
Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи
вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного
повiтря i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати,
пролiзши через вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в
осередковий льох, що мiстився пiд самою церквою; вiн Уявляв з себе
помешкання середньоï величини. Баня його пiддержувалася в двох
мiсцях товстими палями, що пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини.
Праворуч у стiнi чорнiли ще меншi залiзнi дверi Орися вiдчинила ïх
i освiтила лiхтарнею вхiд; за дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i
заверталися вузеньким печеровим хiдником налiво, вниз. По кутках
головного льоху йшли низькi нори, нерiвне вигинаючись i кiнчаючись трохи
меншими льохами, очевидячки, Розмiщеними пiд роговими вартовими баштами.
В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок i барил, що трудно було й
повернутися, а в вловнiм, опрiч цiлоï гори бочок, стояв посерединi
ще величезний Гаплик, сповнений доверху мушкетним порохом i вкритий
рядном, б льоху пахло важким духом селiтри i сiрки; завдяки тiльки
вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на сирiй долiвцi,
бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не минулася б
безкарно.
- Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки, i бери заступа,
— казала Орися, — роботи багато, а часу мало.
- Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з
заступом у руках.
- От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по
рiвчаку.
- Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, i в
ïï голосi почулося журне невдоволення.
- От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось, —
заспокоïла ïï з усмiхом Орися.
I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи. Докопавши рiвчак до
бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом обручi з двох-трьох
бочок i висипала пригоршнями з них порох, зал оживши всередину гнiт;
потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.
А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала
Орисю.
Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не
спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. (…)
Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась на
складенi в головнiм льоху луб'я i крiпко заснула.
Орися сама скiнчила останнiй рiвчак. (…)
У своïй свiтлицi в роговiй баштi, з котроï мусили пантрувати
за вузьким шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений
вибух, сидiли Орися i Катря.
Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд
чи розумiла, що казала до неï подруга, але раз по раз вона
проймалася внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне
слово: Помститись!
Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь
фанатичним запалом промовила: Заприсягнемося ж перед Царицею Небесною,
що й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя
близьких i дорогих нам людей, але продамо його за! тисячi смертей
ворогiв божественного слова ïï розiп'ятого сина! — то й
Катря пiднесла своï руки до образа i вимовила твердо й виразно:
Заприсягаюся помстити!
Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти
пiд'ïхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками
на списах i засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про
всяк случай бабусi доглядати за Катрею.
Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз
впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого
думала, що вiн вбитий ïï ж рукою, — пiзнала i остовпiла.
I почуття радостi, що вiн живий, i прилив колишнього щастя, гострий
бiль, заподiяний його зрадою, — все це вдарило ïй в голову,
хвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення д було
таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру коли
б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; зле за хвильку
вона вже передужала себе, — повними грудьми вдихнула свiжого
морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi охолонувший розум.
- Стрiляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли
коло гармати. — Нiяких перемов!
Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй пролетiв
понад ïх головами, не зачепивши нiкого. (…)
Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими
хустками, такоï ж самоï ознаки згоди на баштi не виставляли,
— залiзна брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.
Тодi вершники з'ïхались, поговорили про вiщось, i один з них,
вийнявши лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась
там на Мить i потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти
башти i задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i
знайшли прив'язаний до неï папiрець. Орися звелiла принести його
ïй i з пожадливiстю почала читати. Вершники тим часом
пiд'ïхали поза межу стрiлу i спинилися, очевидячки, чекаючи на
вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до
Орисi, а писав його до неï ïï коханець Корецький, на
котрого вона вже двiчi пiдiймала смертодайну руку; писав вiн ось що:
Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i
одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм
завзятцям i ïх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю,
лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами,
жiнками i дiтьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi
видадуть вам прохiднi Речi Посполитоï листи. Коли ж ви зречетесь
цiєï ласки i вперто змагатиметеся в своïм божевiллi, то
вiн не пожалує тодi нi вашого, анi дiтей ваших життя i вiд
Орлиного гнiзда не лишить i каменя на каменi. Речинець для розсуду i
виконання цього ласкавого призволення скiнчиться увечерi.
Осаул Антiн Корецький.
Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисi: Сестро моя,
життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала Менi вмерти
вiд руки твоєï? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв
легша й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш… i
маєш справедливо. Ради моєï i твоєï матерi,
що передчасно загинули вiд руки катiв, ради всього святого в свiтi дай
менi можливiсть виправдався перед тобою: я не смертi боюся, а Лишень
боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки
ти не виставi бiлоï корогви на баштi i не впустиш мене хоча на
годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь.
Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi сповнило
вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала той
клаптик листа, де був припис до неï, i сховала його.(…)
Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди
й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.
Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i
попросила всiх висловити своï думки про це на польовiй радi.
