Справа не тiльки Артамонових

Лише в 1924-1925 роках, уже добре знаючи кiнець, даний революцiйною
дiйснiстю Жовтневих днiв, Горький змiг здiйснити план задуманоï
книги, у якому неважко вгадати риси майбутньоï повiстi
“Справа Артамонових”. Хронологiчнi границi первiсного задуму
звузилися, зникла безлiч задуманих персонажiв, але зате чiтко
викристалiзувалася основна, центральна тема повести: початок, недовге
буття й загибель росiйського капiталiзму
Цю величезну, всесвiтньо-iсторичного значення тему Горькому вдалося
реалiзувати на матерiалi сiмейноï хронiки трьох поколiнь роду
Артамонових, засновникiв i власникiв “справи” —
невеликоï ткацькоï фабрики в закутковому мiстi Дремове.
До виконання такого складного художнього завдання Горький був добре
пiдготовлений. Може здатися дивним, що основоположник соцiалiстичного
реалiзму, що вперше показав у повiстi “Мати” свiдомих
революцiйних робiтникiв, створив так багато добуткiв, що малюють побут i
психологiю капiталiстiв. Однак цей давнiй i мiцний iнтерес Горького до
великих буржуазних власникiв був цiлком закономiрним. На вiдмiну вiд
бiльшостi своïх лiтературних попередникiв, що зображували купцiв i
промисловцiв лише як одне з явищ росiйського життя, Горький бачив у них
представникiв зростаючого експлуататорського класу росiйськоï
буржуазiï — антагонiста революцiйного пролетарiату. Звiдси та
пильнiсть, що обумовила ряд вiдкриттiв, зроблених Горьким, що збагатив
величезну галерею рiзноманiтних буржуазних дiлкiв, написаних
Островським, Щедрiним, Достоєвським, Лєсковим, —
новими, невiдомими колись типами. Створюючи Гордєєвих,
Маякиних, Зикових, Кожемякиних, Железнових, Скроботових, Бардiних, а
потiм Артамонових, Буличевих, Достигаевих, з величезним знанням ïх
реальних життєвих прототипiв, Горький виконав мiсiю пролетарського
художника, що здiйснював те, що не вдалося зробити попереднiй росiянцi
лiтературi
Вiддаючи належне розуму й неприборканiй пристрастi до роботи Гната Горде-
Ева, Савелiя Кожемякина, Антипи Зикова, Васси Железновой, Iвана
Мастакова й iнших вихiдцiв з “простих мужикiв”, Горький, уже
починаючи з “Фоми Гордєєва” , вiдзначає
незацiкавленiсть у справах, апатiю й нудьгу ïхнiх дiтей. Гната
Гордєєва помiняє Фома, що не знає, куди
прикласти своï сили, Савелiю Кожемякину успадковує млявий, до
всьому байдужий Матвiй (”Життя Матвiя Кожемякина”), в
Антипьт Зикова — слабкий, хворий син Михайло
(”Зикови”), в Iвана Мастакова — тупий i злий Павло
(”Старий”), сiмейство Железнових фiзично вироджується
в першому поколiннi дiтей (”Васса Железнова”). Багаторазово
варiюючи цей конфлiкт “батькiв i дiтей”, Горький малює
деградацiю класу буржуазiï, що зрештою стає нездатноï до
творчоï дiяльностi
Розумний i повний моцi розбагатiлий мужик Iлля Артамонов, здатний
поодинцi розправитися кистенем iз трьома розбiйниками. Вiн любить працю,
працює сам, показуючи приклад, i з повагою ставиться крабочим.
Але якщо Iлля Артамонов належить до вольовоï породи
“батькiв” — користолюбцiв i одночасно будiвельникiв,
те його син — тьмяний, пасивний Петро — типовий представник
“дiтей”. Але разючий факти. Замiсть того щоб занепасти,
“справа” пiд початком Петра шириться й росте. Вiн сам досить
здивований цим обставиною
Замiсть драми двох поколiнь буржуазноï сiм'ï — сильних
батькiв i нiкчемних дiтей — у центрi повести виявляється
зовсiм iнший конфлiкт: мiж власниками справи i ïхньою власнiстю
— самою справою, що живе якимсь дивним самостiйним життям, що
пiдкоряє собi всi помисли хазяïв. Не випадково iменами
справи, а не його власникiв називає Горький повiсть, пiдкреслюючи
важливiсть цього конфлiкту
Iсторiя взаємин сiм'ï Артамонових з породженим нею
“справою” розкриває справжнi причини ïхнього
виродження. Читаючи “Справу Артамонових”, ми чiтко бачимо,
що змiна богатирiв — творцiв типу Iллi, засновника фабрики,
паразитами начебто Якова — його онука, аж нiяк не пов'язана з
якимось фатальним законом бiологiчного виродження класу власникiв.
Переродження психiки хазяïв диктується способом
капiталiстичного виробництва, де власник капiталу зобов'язаний
присвятити себе погонi за рублем, доходам в iм'я доходiв, пiд погрозою
втратитися свого володiння. Поезiя працi, “украшающего
землю”, неминуче перемiняється прозою комерцiйного
розрахунку, тому що незабаром наступає момент, коли капiталiстовi
робиться байдужним конкретний змiст його дiяльностi й стає
однаково, що є його власнiстю: пароплавство, ткацька фабрика,
прядиво або золотi копальнi. Звiдси й виникає пренаступного Петра
вiдчуття своєï непотрiбностi, туги й нудьги. Перехiд вiд
стверджуючоï позицiï Iллi Артамонова, упевненого, що роботи
його роду вистачить “на триста рокiв”, до стоïчноï
ролi Петра, увесь час гнiтюче бажання “скинути iз себе
хомут” справи, i нарештi до Якова, що буквально виконав
таємна думка батька, що бежали в нiкуди, — класично ясна
картина долi трьох поколiнь росiян капiталiстiв