Словесний портрет Плюшкина

Найбiльш суворi вiдкликання Собакевича ставляться до Плюшкину, у
характеристицi якого традицiï учительной лiтератури займають
особливе мiсце. Справа в тому, що викриття скнаростi богатих було
однiєï з излюбленнейших тим давньоруськоï проповiдi, що
залишила виразнi портрети носiïв цього пороку. В
“Измарагде”, наприклад, цiй темi присвячено трохи
“слiв”.
Точне трактування ïхнього загального змiсту й колориту ми знаходимо
у В. П. Адриановой-Перетц: “Християнське вчення про те, що
багатство перебуває тимчасово в руках людини, що повинен дiлитися
ïм з бедними, визначило ту сувору оцiнку, яку учительная лiтература
дає “скнаростi”, “срiблолюбству”, але не в
абстрактному ïхньому розумiннi, а в конкретному проявi
цiєï “пристрастi” в “вдачi” i
поводженнi людини”.
Вiдношення до багатства в середньовiчнiй християнськiй етицi було
двоïстим. Воно вiдштовхувалося вiд євангельського постулату:
“Зручнiше верблюдовi пройти крiзь голковi вуха, нiж богатому
ввiйти в Царство Божие” (Лука, 18, 25). Однак, якщо багатство було
спрямовано на добрi справи, воно не засуджувалося. Щедра милостиня
вважалася головним засобом порятунку душi богатого й вiдiгравала
немаловажну роль у системi моральних подань Древньоï Русi.
“Людинолюбство, — писав про це В. О. Ключевский, —
насправдi значило нищелюбие. Добродiйнiсть була не стiльки допомiжним
засобом суспiльного благоустрою, скiльки необхiдною умовою особистого
морального здоров'я: вона бiльше потрiбна була самому нищелюбцу, чим
жебраковi ” .
Учительние “слова” викривають не багатство саме по собi, а
“златолюбие зле”, малюють образ людини, одержимого
“лютою цiєю недугою”. “Не глаголю убо на
богатия, иже в ньому добрi живуть, — формулює своє
завдання “Слово Iоанна Златоуста про багатих i
немилостивих”, — але тия докоряю, иже багатство имеющаа, у
скнаростi живуть” . У цьому “словi” намальований
психологiчний портрет скупого багатiя, готового “своïх мяс
урiзавши iншому податi або жебраковi, нiж у клетех лежачого
богатьства” . В iншому “словi” Iоанна Златоуста
“Об заколоти життя человеческия”, присвяченому головним
чином викриттю “збирання многаго маєтку”, зображене
повсякденне життя багатого скупаря: “маєтку не хощет ся
наситити николи ж пропасного, але утробу свою мучить гладом i тiло
наготою, i зимою тиснеться, паче зв'язаних стражет… i стенет яко ж
цей всiх бедние стражет” . Два мотиви цього опису —
“утробу свою мучить гладом” i “паче зв'язаних
стражет” — представленi в перших вiдкликаннях Собакевича про
Плюшкине: “Вiсiмсот душ має, а живе й обiдає гiрше
мого пастуха!.. Такий скнара, якого уявити важко. У в'язницi колодники
краще живуть, чим вiн…” (VI, 99). Третiй мотив —
“стенет яко ж цей всiх бедние стражет” —
реалiзується в поводженнi самого Плюшкина, що скаржиться Чичикову
на свою бiднiсть: “того й дивися, пiдеш на старостi рокiв по
мирi!” (VI, 121).
Повчання “Измарагда” викривають жорстоке вiдношення скупого
до своïм “рабам” i “челядi”. В “Словi
св. Нифонта про багат i скупому” розповiдається про те, як
Нифонт побачив багату людину, до якого зверталися за милостинею багато
жебракiв, вiн же не обертав на них уваги. “Нифонт запитав в ангела-
хоронителя, чи багато в цiєï людини маєтку? Багато,
— вiдповiдав ангел, — але вiн грошолюб i “цати
заради” готiв умерти. Вiн б'є челядь свою, морить
ïï голодом i наготою й непосильними роботами” 15
Плюшкин, за словами Собакевича, “всiх людей переморив
голодом” (VI, 99). Трохи пiзнiше, в авторському описi з'явиться й
мотив “наготи”: “У Плюшкина для всiєï
двiрнi, скiльки не було ïï в будинку, були однi тiльки
чоботи” (VI, 124). Як наслiдок такого нестерпного положення
зображене в “Измарагде” втеча “рабiв” вiд
своïх хазяïв: “аще чи його озлобиши, те вставши бiжить
вiд тобi” (”Слово Iоанна Златоуста како достоïть имети
челядь”) 16 . Плюшкин i сам не приховує, що селяни в нього
“що рiк, то бiжать” (VI, 128).
Словесний портрет Плюшкина, що малюється Собакевичем, буде
неповним, якщо не згадати про такiй колоритнiй деталi, як лайлива
кличка, який вiн двiчi нагороджує Плюшкина: “Я вам навiть не
раджу дороги знати до цього собаки! — сказав Собакевич” (VI,
99). На вiдмiну вiд традицiй усноï народноï поезiï, де
собаками йменують ворогiв-iновiрцiв, у давньоруськiй проповiдницькiй
лiтературi цей образ пов'язаний з темою немилостивого багатства.
“Измарагд”, надаючи важливого значення милостинi, сильно
засуджує “златолюбивих скупарiв”, що неправедно
здобувають своє майно й принесення, що роблять вiд нього, у
церкву: “Не вимагає бо Бог приношення вiд неправди,
ïжаку сиротам i вдовам насильства творити, але яко пса що смердить
гребує Господь” .
У зв'язку з темою осуду скнаростi богатих учительная лiтература нерiдко
торкалася євангельськоï притчi про Лазаря й богатом. Вона
розповiдає про неï богаче, що щодня веселився й бенкетував. У
ворiт його будинку лежав жебрак Лазар, що бажав насититися “вiд
крупиць, що падають вiд трапези богатого”. Але богатий робив
вигляд, що не зауважує його. Пiсля смертi богатий потрапив у
пекло, а Лазар у рай — на прекрасне лоно “праотця”
Авраама. Богатий, страждаючи у вогнi, просить Авраама послати до нього
Лазаря, щоб той хоча б омочив водою його мову. Авраам, назвавши богатого
“чадом”, нагадав йому його поводження в земному життi й
вiдмовився виконати його прохання, мотивуючи тим, що мiж праведниками й
грiшниками в потойбiчному життi затверджена непрохiдна прiрва (див.:
Лука, XVI, 19 — 31).