Скандинавська народна балада

Була поширена в Данiï, Швецiï, Норвегiï, Iсландiï й на Фарерських островах i одержала (за аналогiєю з нiмецькою баладою) назва народна пiсня . Позначає вiршований добуток оповiдального жанру з декiлькох чотиристопних строф (у двi або чотири рядки) з однорядковим або двустрочним рефреном. Балада складалася й iснувала в Скандинавiï у виглядi усного пiсенно-танцювального жанру приблизно з початку XIII i до кiнця XV в., але виконувалася в селянському середовищi й пiзнiше. Про популярнiсть балади в епоху ïï розквiту говорить, як це нi парадоксально, сама нечисленнiсть i характер записiв, зроблених у ту пору.
Найчастiше це — проби пера: рефрени або окремi рядки, залишенi на полях рукописiв теологiчного або юридичного змiсту. Найбiльше примiтно саме древнє свiдчення iснування балади — строфа, записана на картi Гренландiï датським картографом Клаудиусом Клавусом в 1425 р. Вичерпавши, очевидно, всю свою фантазiю, вiн позначав рiки, пiвострови й гори по черзi наступними словами балади, тобто першим, що прийшло йому на розум. Народнi пiснi швидше за все знали все — так до чого ïх записувати? Першi повнi й досить численнi ïхнi записи з'являються тiльки з настанням епохи Ренесансу в дамських альбомах (мода на них прийшла з Нiмеччини). Найбiльш вiдома так звана Серцева книга ( 1553-1555), що одержала свою назву по конфiгурацiï обрiза. Згодом з'являються й чисто баладнi збiрники: наприклад, рукопис iз 200 народними пiснями iз книжкових зборiв Карен Брахе ( 1580-е рр.) i перше в Європi друковане видання народних балад (1591) — Книга ста пiсень датського iсторiографа А. С. Веделя.
Однак систематичне збирання й видання балад почалося тiльки в першiй половинi XIX в. на хвилi романтичного iнтересу до народноï культури: у Швецiï — А. А. Афцелиусом i е. Г. Гейером, в Iсландiï — С. Грундтвигом i Иоуном Сигюрдссоном, на Фарерських островах — В. У. Хаммарсхаймом i Х.К.Лунгбю, у Норвегiï — М.Б.Ланстом i С. Бугге й, нарештi, у Данiï — Свеном Грундтвигом ( 1824-1883), зачинателем, мабуть, самого великого фольклористического проекту у свiтi — видання Стародатских народних пiсень, закiнченого групою вчених лише в XX в.: останнiй 11 тiм (мелодiï балад) вийшов в 1960 р., почате видання в 1853-м.
У ходi роботи над науковими виданнями випускалися численнi популярнi збiрники, при пiдготовцi ïх найбiльше ясно виявилися два основних пiдходи: перший мав на увазi реконструкцiю iдеальноï праоснови, нiбито подвергшейся псуванню через довгострокове побутування в народному середовищi; другий обмежувався лише самою необхiдною язиковою корекцiєю тексту, тобто повертав до iдей Грундтвига, що считали кожний записаний варiант надiленим унiкальною художнiстю (i тому включали у своє Збори всi варiанти). По змiсту балади традицiйно й досить умовно, вiдповiдно до класифiкацiï все того ж Грундтвига, дотепер пiдроздiляються на: героïчнi — з персонажами з еддических пiсень (Старий Тор), напiвказкових car про древнi часи (Альф з Оддерскера), французького героïчного епосу й нижненемецкой героïчноï поезiï (Хольгер Датський i Дидрик), у баладах цього типу переважають бурлеск i романiчний гумор; легендарнi — з героями iз числа святих (Святий Олав i тролi), що включають у себе елементи комiзму й католическо-християнськоï моралi; чарiвнi (iнодi ще називанi казковими) — у них героям протистоять демонiчнi надприроднi сили, що сприймалися серйозно (типовий приклад такого роду балади вiдомий по шиллеровскому перекладанню сюжету про лицаря, що поспiшає на весiлля, зустрiчає в лiсi ельфовi й, отруєний на смерть танцем з нею, доскакавши до будинку, умирає);
iсторичнi — повествующие про легендарнi епiзоди iз приватного життя iсторичних героïв (типу балад про короля Вальдемарi й спаленоï в лазнi його коханцi Тове); нарештi, самi численнi лицарськi — або, по сутi, побутовi, до яких вiдносять всi iншi балади (крiм деяких по числу жартiвних), у ïхнiй основi — конфлiкт героя або героïнi iз сiмейним або общинним середовищем, ïï звичаями й законами, що дозволяється звичайно трагiчно (хоча зустрiчаються й виключення, що пiдтверджують це правило); найчастiше в лицарських баладах використовуються мотиви викрадення нареченоï, зради чоловiковi, помстi за вбивство родича або за невiрнiсть i т.п.
Дiя всiх балад всiх типiв найвищою мiрою драматично, воно завжди доводиться на кульмiнацiю конфлiкту, вся iнша iнтрига або реферується у двох-трьох вiршах, або вважається вiдомою. Найважливiший елемент скандинавськоï балади — лiричний рефрен, що коментує дiю або обстановку виконання пiснi.
Найчастiше вiн пiдбирався або складався за принципом контрастностi: виконання, наприклад, що згадувалося трагiчноï балади про ельфа й лицаря, що скакає на своє весiлля, супроводжувалося радiсним кличем: А танець легко пливе по галявинi! Як передбачається, виконавцi балади ставали в коло або просувалися по лузi або галявинi ланцюжком, взявшись за руки й роблячи два кроки праворуч, крок лiворуч i т.д. Вiв пiсню заспiвувала, що iнодi варiював ïï слова й сюжетнi ходи вiдповiдно до вiдомими всiма фольклорного формулами (тобто устояними лексико-синтаксичними баладними зворотами). Саме в такому видi виконання балад зберiгалося подекуди на фарерських островах аж до середини XX в., i деякi дослiдники мали можливiсть спостерiгати його навiч.
У Росiï переклади скандинавських балад з'явилися в 30-е й в 50-е рр. XIX в. (Ф. Конi, Д.Ознобишин i Н.В.Берг). Цiкава чи доля не найпоширенiшоï з них Сила арфи: як переконливо показала Н.П. Копанева, перекладання ïï на росiянин Д.Ознобишиним (одним з поетiв пушкiнськоï пори) виявилося настiльки вдалим, що воно мiцно ввiйшло в росiйську народну традицiю у виглядi широко вiдомоï пiснi По Дону гуляє…. Всю другу половину XIX i бiльшу частину XX в. новi переклади скандинавськоï балади в Росiï практично не з'являлися. Представницькi збiрники ïï стали друкуватися в нас у краïнi лише з кiнця 1970-х гг.