Скандинавська народна балада

Була поширена в Данiï, Швецiï, Норвегiï, Iсландiï й
на Фарерських островах i одержала (за аналогiєю з нiмецькою
баладою) назва народна пiсня . Позначає вiршований добуток
оповiдального жанру з декiлькох чотиристопних строф (у двi або чотири
рядки) з однорядковим або двустрочним рефреном. Балада складалася й
iснувала в Скандинавiï у виглядi усного пiсенно-танцювального жанру
приблизно з початку XIII i до кiнця XV в., але виконувалася в
селянському середовищi й пiзнiше. Про популярнiсть балади в епоху
ïï розквiту говорить, як це нi парадоксально, сама
нечисленнiсть i характер записiв, зроблених у ту пору.
Найчастiше це — проби пера: рефрени або окремi рядки, залишенi на
полях рукописiв теологiчного або юридичного змiсту. Найбiльше примiтно
саме древнє свiдчення iснування балади — строфа, записана на
картi Гренландiï датським картографом Клаудиусом Клавусом в 1425 р.
Вичерпавши, очевидно, всю свою фантазiю, вiн позначав рiки, пiвострови й
гори по черзi наступними словами балади, тобто першим, що прийшло йому
на розум. Народнi пiснi швидше за все знали все — так до чого
ïх записувати? Першi повнi й досить численнi ïхнi записи
з'являються тiльки з настанням епохи Ренесансу в дамських альбомах (мода
на них прийшла з Нiмеччини). Найбiльш вiдома так звана Серцева книга (
1553-1555), що одержала свою назву по конфiгурацiï обрiза. Згодом
з'являються й чисто баладнi збiрники: наприклад, рукопис iз 200
народними пiснями iз книжкових зборiв Карен Брахе ( 1580-е рр.) i перше
в Європi друковане видання народних балад (1591) — Книга ста
пiсень датського iсторiографа А. С. Веделя.
Однак систематичне збирання й видання балад почалося тiльки в першiй
половинi XIX в. на хвилi романтичного iнтересу до народноï
культури: у Швецiï — А. А. Афцелиусом i е. Г. Гейером, в
Iсландiï — С. Грундтвигом i Иоуном Сигюрдссоном, на
Фарерських островах — В. У. Хаммарсхаймом i Х.К.Лунгбю, у
Норвегiï — М.Б.Ланстом i С. Бугге й, нарештi, у Данiï
— Свеном Грундтвигом ( 1824-1883), зачинателем, мабуть, самого
великого фольклористического проекту у свiтi — видання
Стародатских народних пiсень, закiнченого групою вчених лише в XX в.:
останнiй 11 тiм (мелодiï балад) вийшов в 1960 р., почате видання в
1853-м.
У ходi роботи над науковими виданнями випускалися численнi популярнi
збiрники, при пiдготовцi ïх найбiльше ясно виявилися два основних
пiдходи: перший мав на увазi реконструкцiю iдеальноï праоснови,
нiбито подвергшейся псуванню через довгострокове побутування в народному
середовищi; другий обмежувався лише самою необхiдною язиковою
корекцiєю тексту, тобто повертав до iдей Грундтвига, що считали
кожний записаний варiант надiленим унiкальною художнiстю (i тому
включали у своє Збори всi варiанти). По змiсту балади традицiйно й
досить умовно, вiдповiдно до класифiкацiï все того ж Грундтвига,
дотепер пiдроздiляються на: героïчнi — з персонажами з
еддических пiсень (Старий Тор), напiвказкових car про древнi часи (Альф
з Оддерскера), французького героïчного епосу й нижненемецкой
героïчноï поезiï (Хольгер Датський i Дидрик), у баладах
цього типу переважають бурлеск i романiчний гумор; легендарнi — з
героями iз числа святих (Святий Олав i тролi), що включають у себе
елементи комiзму й католическо-християнськоï моралi; чарiвнi (iнодi
ще називанi казковими) — у них героям протистоять демонiчнi
надприроднi сили, що сприймалися серйозно (типовий приклад такого роду
балади вiдомий по шиллеровскому перекладанню сюжету про лицаря, що
поспiшає на весiлля, зустрiчає в лiсi ельфовi й,
отруєний на смерть танцем з нею, доскакавши до будинку,
умирає);
iсторичнi — повествующие про легендарнi епiзоди iз приватного
життя iсторичних героïв (типу балад про короля Вальдемарi й
спаленоï в лазнi його коханцi Тове); нарештi, самi численнi
лицарськi — або, по сутi, побутовi, до яких вiдносять всi iншi
балади (крiм деяких по числу жартiвних), у ïхнiй основi —
конфлiкт героя або героïнi iз сiмейним або общинним середовищем,
ïï звичаями й законами, що дозволяється звичайно
трагiчно (хоча зустрiчаються й виключення, що пiдтверджують це правило);
найчастiше в лицарських баладах використовуються мотиви викрадення
нареченоï, зради чоловiковi, помстi за вбивство родича або за
невiрнiсть i т.п.
Дiя всiх балад всiх типiв найвищою мiрою драматично, воно завжди
доводиться на кульмiнацiю конфлiкту, вся iнша iнтрига або
реферується у двох-трьох вiршах, або вважається вiдомою.
Найважливiший елемент скандинавськоï балади — лiричний
рефрен, що коментує дiю або обстановку виконання пiснi.
Найчастiше вiн пiдбирався або складався за принципом контрастностi:
виконання, наприклад, що згадувалося трагiчноï балади про ельфа й
лицаря, що скакає на своє весiлля, супроводжувалося радiсним
кличем: А танець легко пливе по галявинi! Як передбачається,
виконавцi балади ставали в коло або просувалися по лузi або галявинi
ланцюжком, взявшись за руки й роблячи два кроки праворуч, крок лiворуч i
т.д. Вiв пiсню заспiвувала, що iнодi варiював ïï слова й
сюжетнi ходи вiдповiдно до вiдомими всiма фольклорного формулами (тобто
устояними лексико-синтаксичними баладними зворотами). Саме в такому видi
виконання балад зберiгалося подекуди на фарерських островах аж до
середини XX в., i деякi дослiдники мали можливiсть спостерiгати його
навiч.
У Росiï переклади скандинавських балад з'явилися в 30-е й в 50-е
рр. XIX в. (Ф. Конi, Д.Ознобишин i Н.В.Берг). Цiкава чи доля не
найпоширенiшоï з них Сила арфи: як переконливо показала Н.П.
Копанева, перекладання ïï на росiянин Д.Ознобишиним (одним з
поетiв пушкiнськоï пори) виявилося настiльки вдалим, що воно мiцно
ввiйшло в росiйську народну традицiю у виглядi широко вiдомоï пiснi
По Дону гуляє…. Всю другу половину XIX i бiльшу частину XX
в. новi переклади скандинавськоï балади в Росiï практично не
з'являлися. Представницькi збiрники ïï стали друкуватися в нас
у краïнi лише з кiнця 1970-х гг.