Розвиток украïнськоï класичноï драми

На початку 70-х рокiв професiонально заявили про себе на сценi видатнi
митцi украïнського театру М. Кропивницький (перший акторський
виступ 1871 р. у виставi Сватання на Гончарiвцi), М. Старицький та М.
Лисенко, чиï новi музичнi вистави Рiздвяна нiч i Чорноморцi були ще
у жанрi комiчних опер. Однак вони вже здiйснували поворот у репертуарi
до драм i комедiй, якi традицiйно називають побутовими. Причому режисура
М. Старицького вiдзначалася рiдкiсним умiнням знайти багато
мальовничостi, привабноï для ока, i мелодiйностi в читанню ролiв,
малювати живими людьми при свiтлi рампи сценiчнi картини. Це позначилося
й на стилi Старицького-драматурга. Згодом у Харковi Кропивницький
виставив свою першу мелодраму Дай серцевi волю, заведе в неволю. То був
початок нового етапу в iсторiï украïнського театру й
драматургiï: I в мелодрамi Кропивницького, i в обох постановках
Старицького ще дуже багато полягало в музицi, спiвах, хорах i танцях,
але побутовi мотиви бiльше входили на сцену, нiби в театрi чулися новi
слова, вони одушевлювали виконавцiв, вони приваблювали до театру
глядачiв.
Не вирiзнялися з цього стилю iнсценiзацiï народних пiсень,
здiйсненi В. Александровим, — За Немань iду (1872) i Не ходи,
Грицю, на вечорницi (1873), комедiя На Кожум'яках i трагедiя Маруся
Богуславка I. Нечуя-Левицького (обидвi 1875 року), його ж комедiя
Голодному й опеньки м'ясо (1877), де письменник звертається до
новоï для нього тематики. На ïхнiй драматургiчнiй технiцi
позначились як основнi особливостi стилю визначного майстра прози жвавi
дiалоги, точнi, яскравi описи обставин, атмосфери дiï, переконливе
зображення пристрастей i переживань героïв, так i iнтерес
письменника до давнiх жанрiв iнтермедiï й сатиричного вiрша.
Останнє стосується головним чином комедiй, у яких виведено
колоритнi типи мiщан, дрiбних чиновникiв, торгiвцiв, дотепно висмiяно
ïхню мораль та звички. Увагою до цих верств суспiльства позначено й
комедiï М. Кропивницького 70-х рокiв.
Iмперська влада створювала сприятливi умови для функцiонування
росiйських (а в Захiднiй Украïнi польських) театрiв. Iнакше
поводився глядач: брати Тобiлевичi згадували, що росiйськi трупи грали
украïнськi п'єси, коли треба було пiднять касу, завабити до
театру бiльше украïнськоï публiки. Паралельно розгорталася
дiяльнiсть театру аматорiв (саме такий статус мали першi вистави
Старицького).
Народженню явища, пiдготовленого самим ходом життя, зашкодила серйозна
перепона: Емський указ 1876 р. iстотно обмежував поле дiяльностi
украïнських лiтераторiв, забороняв театральнi вистави
украïнською мовою.
Ентузiасти працювали й далi, за найменшого послаблення тиску створили
1881 р. в Кременчуцi професiйний украïнський театр, який 1882 р.
переïхав до Києва. Вiдтодi й ведеться його нова iсторiя ,
багата на мистецькi вiдкриття, пов'язанi з iменами митцiв (якi часто
виступали в кiлькох iпостасях як актори, режисери, драматурги,
органiзатори театру) М. Кропивницького, М. Старицького, Тобiлевичiв (I.
Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовськоï-
Барiлоттi), М. Заньковецькоï, а пiзнiше М. Затиркевич-
Карпинськоï, Г. Борисоглiбськоï та iн.
Цей театр вiд 1883 р. iснував як об'єднана трупа, а 1886 р.
роздiлився на окремi колективи, склад i кiлькiсть яких змiнювалися. Вiн
вiдiграв надзвичайно важливу полiтичну роль, пiндявшись до значення
головного огнища украïнського культурного руху, ставши великою
украïнською манiфестацiєю, що спричинило новi репресiï й
заборони, яким не було кiнця. У постiйному напруженнi, в пошуках
можливостей просочитися крiзь густi сита цензури творився репертуар
украïнського театру. Обрiï й рiвень його визначали передусiм
М. Кропивницький, М. Старицький, I. Тобiлевич (I. Карпенко-Карий ), чия
активна дiяльнiсть на театральнiй нивi зумовила особливi якостi
ïхньоï лiтературноï творчостi , надала такоï
сценiчностi украïнським драмам, що багато з них досi не тiльки
держаться на сценi, а й користуються успiхом у глядачiв, таких не схожих
на театральну аудиторiю кiнця ХIХ ст. Це ж сприяло виробленню
своєрiдностi синкретичного театрального дiйства, що з'єднало
дiалог з хоровим i сольним спiвом, музикою, танцем.
Украïнський театр корифеïв познайомив глядачiв з тогочасним i
минулим життям украïнського народу в найрiзноманiтнiших аспектах.
Йому пощастило поєднати найефектнiшi засоби сценiчноï
виразностi з глибиною думок i почуттiв, осягнути й освоïти для
сцени iдейно-естетичне багатство народних обрядiв i звичаïв, а
також найрiзноманiтнiших словесних жанрiв фольклору (пiсень, приказок,
легенд, переказiв, анекдотiв та iн.) як основу сюжету й засобiв
характеристики персонажiв, як могутнiй засiб гармонiзацiï
особистостi. Саме ця особливiсть водночас зi сценiчною мальовничiстю
робила вистави украïнських митцiв зрозумiлими й зворушливими для
глядачiв, якi зовсiм не знали украïнськоï мови, — вiд
Мiнська й Вiльно до Тифлiса. Будучи домiнантою стилю украïнського
театру й драматургiï, етнографiзм i фольклоризм вiдiграли позитивну
роль, привернувши увагу громадськостi до украïнськоï сцени як
яскравого художньо-емоцiйного видовища. Адже самий украïнський рух,
передовсiм в тi часи рух чисто культурний, базувався на окремiшностi
культурних потреб етнографiчно украïнськоï, нацiонально
несвiдомоï маси, а ця окремiшнiсть iще потребувала доказiв. З часом
письменники стали поступово обмежувати обсяг фольклорно-етнографiчних
елементiв у своïх творах, переносячи центр ваги на виявленi в дiях
та звичках персонажiв зв'язки з традицiями народноï етики та
естетики.
Завдяки пильнiй увазi до життя, проникливому й правдивому його
зображенню драма цього перiоду посiла в украïнськiй лiтературi
гiдне мiсце поряд iз прозою i поезiєю. Творчо розвиваючи
традицiï Шевченка (насамперед його поезiï), Котляревського,
Квiтки-Основ'яненка, а також Гоголя та Островського, драматурги-феалiсти
прагнули художньо осмислити новi людськi типи, покликанi до життя
глибокими змiнами в суспiльствi iнтенсивним соцiальним розшаруванням на
селi й у мiстi. Точне й усебiчне вiдтворення життя украïнського
народу в його психологiчнiй i соцiальнiй конкретностi поєднувалося
з глибоким осмисленням загальнолюдських проблем. Зi зростанням
художньоï майстерностi порушенi письменниками нацiональнi
життєвi проблеми переконливiше виявляють свою загальнолюдську
домiнанту.
Багатоманiтнiсть поведiнки людей i ïхнiх позицiй, зумовлених то
соцiальним становищем персонажiв, то особливостями ïхнього
характеру, то складним переплетенням i того, й того, розкрито в
п'єсах Глитай, або ж Павук, Зайдиголова, Двi сiм'ï, Пiдгоряни
М. Кропивницького, Наймичка, Безталанна, Батькова казка I. Тобiлевича,
Украдене щастя I. Франка, Не судилось, Розбите серце, Ой, не ходи,
Грицю, та й на вечорницi, Циганка Аза, Юрко Довбич М. Старицького, Тяжка
доля, або Як долi немає, то й щастя минає Г. Бораковського,
Не зрозумiли Д. Марковича, Мужичка К. Ванченка-Писанецького та iнших
творах. Поглиблення реалiзму украïнськоï драматрургiï
полягало в тому, що драматурги не обмежувалися переконливим зображенням
конфлiктiв мiж людьми рiзних соцiальних верств. Значна частина цих
зiткнень вiдбувається в середовищi простого селянства, тяжкi умови
життя якого сприяють виробленню й закрiпленню далеко не кращих людських
якостей. I. Тобiлевич зауважував, що вiн будував свою п'єсу
Безталанна не за законами умоглядноï логiки, а за законами самого
життя.
Соцiальне розшарування села, зокрема збагачення глитаïв,
ïхнє прагнення вибитися в пани, вплив цих процесiв на долi й
душi людей, а з боку останнiх визрiвання активного протесту або ж,
навпаки, моральна деградацiя, втрата читтєвих орiєнтирiв цi
актуальнi проблеми виявляють вихiд драматургiï за вузькi рамки
дозволеного цензурою.
Митцiв, якi вiд самого початку були зорiєнтованi на iнтереси
гноблених i принижених, хвилювала передусiм доля скривджених, водночас
вони прагнули осягнути тi соцiальнi механiзми, що вели до руйнування
народноï моралi, почавши, за словами I. Франка, шукати глибших
причин здеморалiзування та упадку личностi. Серед численних персонажiв,
що протистоять свiтлим особистостям жертвам i бунтарям, вимальовуються
рiзного роду явнi покручi i перевертнi, з яких вiдверто глузують автори
та ïхнi героï, здеморалiзована рабським iснуванням сiра
селянська маса, яка часто слугує слiпим знаряддям сил зла, а також
досить численна рать новоявлених гнобителiв тих, якi вiд мужикiв
вiдстали, а до панiв не пристали.
Для другоï половини ХIХ ст. зберiгала свою актуальнiсть думка
просвiтникiв, за якою сутнiсть i завдання комедiï ставлять
ïï ближче до повсякденного, загальноприйнятого, а комiчнi
ситуацiï ближчi до звичного (тодi як трагiчнi до виняткiв).
Становлення реалiзму в украïнськiй драматургiï пов'язане
значною мiрою iз сатиричними викривальними елементами драми та
побутовоï комедiï I. Котляревського й Г. Квiтки-Основ'яненка,
з яких згодом розвинулись жанри соцiальноï комедiï та фарсу:
За двома зайцями, По-модньому М. Старицького, Хазяïн I. Тобiлевича,
Чмир, Мамаша, Супротивнi течiï М. Кропивницького, Майстер Чирняк,
Рябина I. Франка. Пiддають критицi суттєвi моменти з життя
помiщикiв, чиновникiв, дрiбноï буржуазiï, духовних осiб
комедiï Сужена неогужена i Свiтова рiч Олени Пчiлки, Порвалась
нитка О. Коницького, Гласний П. Козловського, Дячиха Т. Сулими. Соцiально-
викривальний характер украïнськоï драматургiï, що мав
глибоке корiння у фольклорi, а також у народному первнi шкiльних драм,
визначався у ХIХ ст. як суспiльно-економiчними обставинами, так i
загальним полiтико-культурним контекстом. У 90-х роках стала вiдчутною
певна повторюванiсть мотивiв в украïнськiй драмi. Розширення iдейно-
тематичних параметрiв вiдбувалося за рахунок зображення життя
iнтелiгенцiï, визначення ïï мiсця в суспiльствi,
зображення побуту мешканцiв мiста i взаємин мiста й села (ця
тематика на межi столiть набуває особливо iстотного значення в
усiх родах i жанрах лiтератури). У таких драмах, як Не судилось (1881)
М. Старицького, Доки сонце зiйде… (1882) М. Кропивницького,
порушувалося питання про обов'язки iнтелiгенцiï перед народом. Воно
набуває розвитку в творах М. Старицького (У темрявi, Талан, Крест
жизни), М. Кропивницького (Беспочвенники, Олеся), I. Тобiлевича
(Суєта, Житейське море), Б. Грiнченка (На громадськiй роботi). У
них дiють iнтелiгенти, якi не лише усвiдомлюють свою соцiальну роль, а й
намагаються творити новi види суспiльних взаємин, залишаючись при
цьому просвiтниками. У своïх спробах органiзувати селянськi
кооперативи (Понад Днiпром I. Тобiлевича, Конон Блискавиченко М.
Кропивницького, Нахмарило. Б. Грiнченка, Катерина Чайкiвна Н. Кибальчич-
Симоновоï) вони зазнають краху.