Я марив лицарем явитись перед вами (Олександр Олесь)

Неповторнiсть творчостi цього поета критика помiтила одразу. Iван Франко
високо оцiнив самобутнiсть таланту Олеся i захоплено привiтав його першу
збiрку Водночас вiн iронiзував над тим, що поета турбує тiльки
кохання , i бажав своєму молодшому побратимовi приємноï
забави. У двадцятих роках лiтературознавець П.Филипович вiдводить
Олесевi найвидатнiше мiсце серед поетiв свого поколiння, хоча
вiдзначає, що iсторичне призначення його як митця було саме таке,
щоб все життя збиратись тiльки жити та щоб замiсть них повстав великий
раб в кайданах i справдi почав жити. О.Олесь є зачинателем жанру
романсовоï лiрики в украïнськiй лiтературi. Навiть iнтимна
лiрика Олеся, як правило, якщо не спалах думки й почуття, то при-наймi
тонка i сумлiнна праця майстра.
Олесь природжений поет, який вибудував власний свiт слова й почувань.
Час довiв, що цей свiт, в якому з журбою радiсть обнялась, не чужий
сучасному читачевi. Датований 1906 роком вiрш З журбою радiсть обнялась
складається всього з двох строф, в яких визначене поетичне кредо
Олеся. Образ журби з радiстю в обiймах наводить на думку, що не
буває радостi без журби, так, як i журби без радостi. Напевно,
життя Це химерне сплетiння болю, туги з любовю i щастям. Хiба б могла
людина вiдчути радiсть, якби не знала, Що таке печаль? У мистецтвi, як i
в життi, немає бiлого i чорного. Вiд того, як складається
життя митця, залежить настроєва тональнiсть його творчостi.
Олесь висловив думку про те, що вiн i сам не знає, хто дужчий:
журба чи радiсть. Цi почуття однаково дорогi поетовому серцю, бо вони
наснажують i живлять його творчiсть. Може, творчiсть народжується
зi страждання i стає джерелом розради для багатьох людей, якi
шукають вiдповiдi на болючi для себе питання?
Лiтає радiсть, щастя свiтле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Смiються знову трави, квiти
А сльози ще тремтять на них.
У поезiï Слово рiдне! Орле скутий!., Олесь не оспiвує слово,
а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку сонцем.
Сонце i меч знову протилежнi символи. Слово, як i життя, в розумiннi
Олеся, це єднiсть протилежностей. Це скутий орел, спiвочий i
забутий грiм. На початку вiрша Олесь з болем констатує, що рiдне
слово кинуте на смiх чужинцям, його зреклися дiти. Одначе вже в
наступнiй строфi слово оживає i смiється в шумi дерев i
музицi зiр, в спiвi степiв i ревi Днiпра. В чому ж сила слова? Словомеч
захищає, стає в оборонi рiдноï землi, а слово-сонце,
освiтивши край, вселяє надiю в безсмертя народу. Олесь
переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.
Для автора доля рiдноï землi, як i його особиста, невiддiльна вiд
долi рiдного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в
емiграцiï, його поезiя так i не пiднялась до тих висот, яких вона
сягнула тодi, коли митець був разом зi своïм народом. Втратився
кровний звязок, який живив творчiсть Олеся. Без рiдного краю Олесь,
перестав бути самим собою. Вiн хотiв i не змiг повернутися до себе.
Нащо я вам?
Вас в станi сила,
Не звiть мене! Ваш стан могила,
I в ваших жилах бiла кров.
Холоднi й загальнi слова безсилi пояснити трагедiю митця, приреченого на
самотнiсть, страждання й смерть на чужинi. Поет так хотiв вгледiти лiс,
май i сонце в коханому краю, де покинув свою душу. Душа Олеся його
поезiя попри все залишилася на рiднiй землi. Сьогоднi ми
повертаємося до неï довгим, покрученим шляхом.
Хiба не камiнним є те серце, що не здригнеться, читаючи страшний
присуд Олеся собi самому:
Я марив лицарем явитись перед вами,
Гiнцем i вiсником життя!
I ось стою з порожнiми руками
В сльозах ганьби i каяття.
Хай громом присуд ваш мене ударе,
Хай серце проймуть блискавки
О рiдний громе, рiднi хмари ,
О смерть вiд рiдноï руки!..