Протест протии вiйни у творчостi письменникiв XX столiття за оповiданням Г. Белля
Нiмецький письменник, лауреат Нобелiвськоï премiï (1972),
активний учасник антифашистськоï Групи-47, президент мiжнародного
ПЕН-клубу (1971-1976). Письменник завжди вiдстоював гуманiстичнi
принципи, виступав проти будь-яких форм насилля. Генрiх Белль змушений
був брати участь у Другiй свiтовiй вiйнi. Недалеко вiд Запорiжжя загинув
у боях його власний батько. Белль бачив вiйну на власнi очi, але нiколи
не змальовує батальних сцен, героєм його творiв є
маленька людина, яка не може протистояти тоталiтарному тиску. Письменник
усвiдомлював провину нiмецького народу за розвязання вiйни i своïми
творами намагався загасити мiжнацiональну ворожнечу. Подорожнiй, коли ти
прийдеш у Спа.. (1950), Де ти був, Адаме? (1951), Бiльярд о пiв на
десяту (1959), Очима клоуна (1964) стверджують найвищу духовну сутнiсть
людини.
Письменники рiзних краïн у своïх творах засуджували
кровопролиття, виступали проти знищення людей, намагалися довести, шо
вiйна — це трагедiя як для переможених, так i для переможцiв.
Хемiнгуей, Ремарк показують трагедiю маленькоï людини, яка пройшла
бойовими дорогами i залишилась духовно скалiченою. Тiльки-но вони
встигли у своïх творах описати трагедiю втраченого поколiння, як у
свiтi вже почалася пiдготовка до наступноï,бiйнi — до
Другоï свiтовоï вiйни. Ремарк пише свiй роман саме у розпал
отруєння мас фашистськоï: бацилою. Його героï так i не
знайшли свого мiсця у пiслявоєнному. життi. Що з них вiзьмеш?
— втрачене поколiння, — так сказав про подiбних людей колись
власник гаража у Францiï. Фраза виявилася влучною, але жити вiд
цього легше не стало i урокiв з жорстокого людиновбивчого дiйства
надлюди не винесли.
Надлюди завжди чомусь забувають, що у цьому словi головною є не
перша, а друга його частина — люди! Вони хочуть бути над, зверх,
хочуть мати бiльше, хочуть мати все. А хто для них люди? З усього видно,
що люди для них — це лише засiб досягнення власних'; амбiцiй, це
шаховi фiгурки, якi можна переставляти куди завгодно, а можна й просто
викинути. Генрiх Белль так само, як i Ремарк, як Хемiнгуей, також
пройшов вiйну, вiн бачив ïï на власнi очi i знав, як
працює людиновбивча ‘ машина.
- Мерцiв нагору, а решту сюди! — з такоï фрази розпочинається оповiдання Белля. Навiть мерцi — мають якусь бiльш-менш власну, назву, а до живих ставлення гiрше — вони просто решта.
Юнак, який три мiсяцi тому закiнчив гiмназiю, повертається сюди у виглядi решти. Вiн поранений, вiн втратив двi руки i ногу, вiн став iнвалiдом (якщо виживе!), бо вiн, як i колишнi спартанцi, що загинули, просто виконував наказ. Цей хлопець був такий, як багато хто з нас. Вiн бiгав коридорами своєï гiмназiï, дряпав якiсь написи на стiнах, не вмiв виконати завдання, яке лав йому вчитель, на перервах бiгав курити, щоб його нiхто не бачив…
Я дивлюсь на своïх однокласникiв, на моïх друзiв i жахаюсь:
якщо раптом i нам випаде на долю це страшне слово вiйна? Сьогоднi ми
смiємося, думаємо тiльки про все найкраще i раптом… Що
чекає на цього юнака, чи захоче вiн жити, якщо залишиться живим?
Його скалiчила вiйна, але ж не просто вiйна, а Хтось, хто дав команду до
вiйни, до людинознищення. I це знищення було завчасно сплановане,
пiдведене пiд гарну систему виховання — через античну культуру.
Безцiнна античнiсть i свавiлля фашизму в гiмназiï були поставленi в
один ряд — i те, i iнше мало викликати захоплення.
Г. Белль не описує вiйни в ïï вiйськовому обличчi.
Вiн, хоча i був на вiйнi, не любить змальовувати батальних сцен, вiн
показує людину, яка залишається травмована не тiльки
фiзично, а й духовно. Молока! — просять спраглi губи юнака. Усе
дитинство повернулося до нього в одну мить, але вже'не поверне вiн себе
колишнього. Виконуючи наказ, вiн втратив себе, вiн навiть не може
придумати, який напис мав би бути на меморiальнiй дошцi: Вiн полiг
за… За що? За кого? Для чого? Хлопця вiдправили вбивати,
загарбувати чужi краïни, красти чужi долi, вiдчувати себе
героєм. I що? Отримав вiн щастя? Що тепер йому до цiлого свiту, до
улюбленого нiмцями Гiтлера, до цих класичних зразкiв нацiï, якщо
вiн бiльше не зможе жити, i якщо полiг вiн нi за що — полiг
за…
Фраза на дошцi залишилась недописаною. Так само недописаною,
iiедожитою є доля хлопця. Вона обiрвалася, бо хтось дав наказ.
Хочеться крикнути усiм, хто так i не вгомонився з вiйнами, убивствами:
- Люди, будьте людьми!
- Не вбивайте себе i iнших.
- Виступають мiльйони з пiтьми, ïх ви вбили!
- Не треба бiльше!
