Протест протии вiйни у творчостi письменникiв XX столiття за оповiданням Г. Белля
Нiмецький письменник, лауреат Нобелiвськоï премiï (1972), активний учасник антифашистськоï Групи-47, президент мiжнародного ПЕН-клубу (1971-1976). Письменник завжди вiдстоював гуманiстичнi принципи, виступав проти будь-яких форм насилля. Генрiх Белль змушений був брати участь у Другiй свiтовiй вiйнi. Недалеко вiд Запорiжжя загинув у боях його власний батько. Белль бачив вiйну на власнi очi, але нiколи не змальовує батальних сцен, героєм його творiв є маленька людина, яка не може протистояти тоталiтарному тиску. Письменник усвiдомлював провину нiмецького народу за розвязання вiйни i своïми творами намагався загасити мiжнацiональну ворожнечу. Подорожнiй, коли ти прийдеш у Спа.. (1950), Де ти був, Адаме? (1951), Бiльярд о пiв на десяту (1959), Очима клоуна (1964) стверджують найвищу духовну сутнiсть людини.Письменники рiзних краïн у своïх творах засуджували кровопролиття, виступали проти знищення людей, намагалися довести, шо вiйна — це трагедiя як для переможених, так i для переможцiв. Хемiнгуей, Ремарк показують трагедiю маленькоï людини, яка пройшла бойовими дорогами i залишилась духовно скалiченою. Тiльки-но вони встигли у своïх творах описати трагедiю втраченого поколiння, як у свiтi вже почалася пiдготовка до наступноï,бiйнi — до Другоï свiтовоï вiйни. Ремарк пише свiй роман саме у розпал отруєння мас фашистськоï: бацилою. Його героï так i не знайшли свого мiсця у пiслявоєнному. життi. Що з них вiзьмеш? — втрачене поколiння, — так сказав про подiбних людей колись власник гаража у Францiï. Фраза виявилася влучною, але жити вiд цього легше не стало i урокiв з жорстокого людиновбивчого дiйства надлюди не винесли.
Надлюди завжди чомусь забувають, що у цьому словi головною є не перша, а друга його частина — люди! Вони хочуть бути над, зверх, хочуть мати бiльше, хочуть мати все. А хто для них люди? З усього видно, що люди для них — це лише засiб досягнення власних'; амбiцiй, це шаховi фiгурки, якi можна переставляти куди завгодно, а можна й просто викинути. Генрiх Белль так само, як i Ремарк, як Хемiнгуей, також пройшов вiйну, вiн бачив ïï на власнi очi i знав, як працює людиновбивча ‘ машина.
- Мерцiв нагору, а решту сюди! — з такоï фрази розпочинається оповiдання Белля. Навiть мерцi — мають якусь бiльш-менш власну, назву, а до живих ставлення гiрше — вони просто решта.
Я дивлюсь на своïх однокласникiв, на моïх друзiв i жахаюсь: якщо раптом i нам випаде на долю це страшне слово вiйна? Сьогоднi ми смiємося, думаємо тiльки про все найкраще i раптом… Що чекає на цього юнака, чи захоче вiн жити, якщо залишиться живим? Його скалiчила вiйна, але ж не просто вiйна, а Хтось, хто дав команду до вiйни, до людинознищення. I це знищення було завчасно сплановане, пiдведене пiд гарну систему виховання — через античну культуру. Безцiнна античнiсть i свавiлля фашизму в гiмназiï були поставленi в один ряд — i те, i iнше мало викликати захоплення.
Г. Белль не описує вiйни в ïï вiйськовому обличчi. Вiн, хоча i був на вiйнi, не любить змальовувати батальних сцен, вiн показує людину, яка залишається травмована не тiльки фiзично, а й духовно. Молока! — просять спраглi губи юнака. Усе дитинство повернулося до нього в одну мить, але вже'не поверне вiн себе колишнього. Виконуючи наказ, вiн втратив себе, вiн навiть не може придумати, який напис мав би бути на меморiальнiй дошцi: Вiн полiг за… За що? За кого? Для чого? Хлопця вiдправили вбивати, загарбувати чужi краïни, красти чужi долi, вiдчувати себе героєм. I що? Отримав вiн щастя? Що тепер йому до цiлого свiту, до улюбленого нiмцями Гiтлера, до цих класичних зразкiв нацiï, якщо вiн бiльше не зможе жити, i якщо полiг вiн нi за що — полiг за…
Фраза на дошцi залишилась недописаною. Так само недописаною, iiедожитою є доля хлопця. Вона обiрвалася, бо хтось дав наказ. Хочеться крикнути усiм, хто так i не вгомонився з вiйнами, убивствами:
- Люди, будьте людьми!
- Не вбивайте себе i iнших.
- Виступають мiльйони з пiтьми, ïх ви вбили!
- Не треба бiльше!
