ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА (1891-1967)
Один iз дослiдникiв творчостi Павла Тичини
Василь Стус вважав долю
Тичини трагiчною:
видатний поет занапастив половину свого
мистецького життя, присвятивши його боротьбi з власним талантом.
Творча бiографiя
Павла Григоровича Тичини позначена
драматизмом, хоча життєвий шлях майбутнього поета починався досить
спокiйно i впевнено, не передбачаючи нiяких трагедiй. Павло Григорович
Тичина народився 27 сiчня 1891 р. в селi Пiски на Чернiгiвщинi. За
родинним переказом, походив зi старовинного козацького роду (його пращур
був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був
сiльським дяком, учив дiтей грамоти у парафiянськiй школi. Усi дiти
Григорiя Тичини, як дiти священнослужителя, одержали серйозне релiгiйне
i музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сiм'ï, адже у
вiльний час батько майбутнього поета займався музикуванням, а мати й усi
дiти гарно спiвали. Павло був природженим музикою (
мав абсолютний
слух) i природженим маляром. П. Г. Тичина як поет починав у 1906-1910
рр. з наïвного наслiдування народних пiсень та творiв Т. Г.
Шевченка. Упродовж 1901-1907 рокiв юнак навчався в
Чернiгiвському
духовному училищi, потiм у 1907-1913 рр. в семiнарiï. Великий
вплив на молодого лiтератора мали твори Михайла Коцюбинського i Максима
Горького. Павло Тичина вперше надрукувався
двадцятирiчним юнаком.
Першi друкованi твори молодого поета з'явилися 1912 р. Тичина
починає друкуватися в журналах Лiтературно-науковий вiсник, Рiдний
край , Украïнська хата , Основа та iн. У 1913 р., навчаючись у
Киïвському комерцiйному iнститутi, працював завiдувачем вiддiлу
хронiки газети Нова рада. На ей час припало його ознайомлення з новiтнiм
украïнським мистетвом, особисте знайомство з найвiдомiшими його
представниками. 1913-1914 рр. Тичина став редактором журналу Свiтло.
Протягом цього часу вiн публiкує оповiдання Вавилонський полон,
Богословiє. Пiсля закриття журналу молодий письменник працює
в Чернiгiвському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається
до и Києва, працює помiчником хормейстера в театрi М.
Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком. Перша
збiрка поезiй Сонячнi кларнети стала етапною подiєю в
iсторiï украïнськоï лiтератури. Глибоке вiдчуття
природи, властиве поетовi з дитинства, почало набувати своєрiдних
космiчних вимiрiв можливо, пiд впливом лiтератури модернiзму. Ця книга
одразу поставила 27-лiтнього поета поруч iз першорядними митцями
украïнського вiдродження. Тичину було названо глибоко
нацiональним поетом, а його поезiя стала виразником душi
украïнського народу, поезiєю прозрiння. Ця збiрка була
сповнена сподiваннями, пов'язаними з революцiєю, що мала принести
нове щасливе життя i нацiональне вiдродження. Розв'язана бiльшовиками
громадянська вiйна затопила Украïну кров'ю, розпалила у людей
ненависть i жорстокiсть. У збiрцi Замiсть сонетiв i октав Павло Тичина
проклинає всiх, хто звiром став, виступає проти насильства i
жорстокостi, висловлює своє розчарування революцiєю,
ïï
великою iдеєю i засобами втiлення ïï у
життя. Поезiï цiєï збiрки протилежнi за своïм
настроєвим звучанням з поезiями Сонячних кларнетiв, але теж
високомайстернi. 1920 року Павло
Тичина подорожував iз капелою К,
Стеценка Думка Правобережною Украïною вiд Києва до Одеси.
Того ж року органiзував хор (з 1921 р. Капела-студiя iменi М.
Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. У 1923 роцi П. Г. Тичина
переïздить до Харкова, тодiшньоï столицi УPCP. Тут вiн
працює в журналi Червоний шлях, багато пише, вивчає
вiрменську, починає оволодiвати грузинською i тюркськими мовами,
стає дiячем заснованоï в украïнськiй столицi
Асоцiацiï сходознавства, входить до заснованоï 1923 року
Спiлки пролетарських письменникiв Украïни Гарт .Формально
позапартiйного тодi письменника обирають членом Харкiвськоï
мiськради, трохи пiзнiше кандидатом у члени ВУЦВИКу. Павло Тичина 1926
р. взяв активну участь у створеннi ВАПЛIТЕ (
Вiльноï академiï
пролетарськоï лiтератури) з М. Г. Хвильовим на чолi, куди увiйшли
й колишнi члени Гарту. З 1929 року дiйсний член Академiï наук
Украïнськоï PCP. Була не одна спроба вiднести раннi твори
Тичини до певноï лiтературноï школи, проте поет не зараховував
себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах
позначилися впливи поетики символiзму, iмпресiонiзму, навiть футу ризму
та iмажинiзму. Iмпресiонiзм i особливий композицiйний характер творiв
Павла Тичини, починаючи зi збiрок Плуг (1920) i Вiтер з Украïни
(1924), дедалi бiльше пом'якшується. У роки Сталiнських репресiй,
коли було знищено три чвертi украïнських письменникiв, Павло
Тичина, щоб вцiлiти, пiшов на компромiс iз власною совiстю. Поет знищив
свiй генiальний дар, бо був
змушений прославляти партiю, яка вiдняла в
нього право творити для свого народу. Поет соромився своєï
новоï поезiï, усвiдомлював своє падiння не лише як
поета, а й як особистостi. З того часу почався трагiчний спад у його
творчостi. Переломною в творчостi поета вважається збiрка Чернiгiв
(1931), яка означала його перехiд в число офiцiозних авторiв. Покарання
славою одна з найефективнiших форм боротьби з
самобутнiм талантом. За
часiв сталiнiзму мiсiя поезiï зводилась до трьох понять оспiвувати,
закликати i боротись. У цьому ключi було витримано чи не бiльшiсть
передвоєнних творiв поета. Збiрки Чернiгiв (1931), Партiя веде
(1934), Чуття єдиноï родини (1938), Сталь i нiжнiсть (1941)
написанi у формi гасел, якi з часом втратили свою актуальнiсть. В 1940-
1943 pp. Тичина очолює Iнститут лiтератури АН УРСР. З 1947 р. член-
кореспондент Болгарськоï АН, доктор фiлологiï. У 1943-1948
роках мiнiстр освiти УРСР. У роки
Великоï Вiтчизняноï вiйни
П. Тичина перебував в евакуацiï в Уфi. Одним iз найвизначнiших
творiв поета цього перiоду була поема Похорон друга (1942). Численнi
збiрки поета виходили й у повоєннi роки (I рости, i дiяти, Ми
свiдомiсть людства, комунiзму далi виднi), хоча жодна з них уже не
набула такого шикого звучання, як попереднi. З 1953 по 1959 рiк Павло
Тичина
голова Верховноï Ради УРСР, заступник голови Ради
Нацiональностей BP УРСР, член багатьох товариств, комiтетiв, президiй,
кавалер орденiв i медалей, i
Лауреат Державноï премiï СРСР
(1941), Державноï премiï УРСР iменi Т. Г. Шевченка (1962).
1967 року отримав звання
Герой Соцiалiстичноï Працi. Помер поет
16 вересня 1967 року в Києвi.
