На фiнiшнiй прямiй

Що змушує людину сiдати за спогади? Мабуть, у кожного є
своï мотиви, серед яких i неусвiдомленi. Але є й очевиднi
спiльнi: ностальгiя; бажання зафiксувати й зберегти для нащадкiв
знаковий свiт свого власного, як тепер кажуть, часопростору; потреба
узагальнити своï життєвi враження, свiй досвiд, пiдбити
пiдсумок свого життя бодай для самого себе. Може бути i якийсь
полемiчний iмпульс, якась своя затятiсть або спроба внести корективи в
уявлення сучасникiв про тебе.
Мабуть, усi цi мотиви не чужi й менi. Хоч у кожного вони озиваються по-
своєму.
Я розповiдатиму не так про себе, як про людей, з якими мене зводила
доля. Причому не так про великих i видатних, як про невiдомих i
безiменних. I це природний наслiдок мого способу життя, особливостi
моïх життєвих контактiв: я почувався чужаком серед iменитих i
не вiдчував до них потягу (за винятком випадкiв, коли виявлялася якась
внутрiшня близькiсть), зате мене завжди дуже цiкавили й приваблювали
свiт, думка, слово людей, серед яких я жив, родичiв, сусiдiв,
студентських друзiв, селян, робiтникiв, просто випадкових знайомих або
попутникiв у поïздi. Менi здавалися значущими випадково почутi
уривки розмов на вулицi, чиïсь реплiки за цим я в уявi
реконструював чийсь образ, чиєсь життя. Менi дуже любо в цьому
обжитому свiтi минулого, у спогадуваному колi давнiх друзiв, знайомих i
малознайомих, близьких i далеких людей, у хаосi ïхнього
незабутнього рiзноголосся. I останнє. Спогади не пiдручник
iсторiï. I не сповiдь. Публiчна сповiдь справа блюзнiрська, якщо ти
не Августин Блаженний, або гра. Є речi, сповiдатися в яких можна
тiльки перед самим собою або перед Господом Богом. Моя пам'ять i без
того мстива щодо мене, увесь час виловлює менi з минулого великi й
малi провини: комусь мимоволi зробив прикрiсть, перед кимось
оконфузився, комусь не допомiг. Вистачить менi самому мати справу з
такою пам'яттю. Зрештою, є сторони життя, сказати б, iнтимнi, про
якi недоречно говорити стороннiм. Я не вiрю тим, хто декларує
цiлковите самооголення, часто це хитрощi цинiзму.
Не обiцяю говорити все, що знаю, про себе i про iнших. Зате обiцяю не
говорити того, чого не знаю, обiцяю не говорити неправди. По-
моєму, це максимальна вимога до спогадiв.
Людям, якi вже прожили бiльшу частину свого життя, неодмiнно ставлять
нестерпно банальне запитання: якби вам довелося почати життя заново, чи
прожили б ви його так само чи iнакше? I бiльшiсть дає (принаймнi
бiльшiсть радянських людей давала) героïчну вiдповiдь: тiльки так!
Менi здається, не може бути безглуздiшоï вiдповiдi, нiж ця,
навiть якщо вона освячена видатними iменами. Адже завжди людина може
прожити життя розумнiше, нiж прожила. З iншого ж боку, тiльки цiною
непоправних помилок i втрат вона приходить до розумнiшоï
версiï життя. I слава Богу, що не може ïï реалiзувати: бо
то було б уже не ïï життя, а життя зовсiм iншоï, фiнально-
випрямленоï, тобто несправжньоï, особистостi.
440 слiв За I. Дзюбою