КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/na_finishniy_prjamiy.dhtml

	На фIнIшнIй прямIй Що змушує людину сiдати за спогади? Мабуть, у кожного є своï мотиви, серед яких i неусвiдомленi. Але є й очевиднi спiльнi: ностальгiя; бажання зафiксувати й зберегти для нащадкiв знаковий свiт свого власного, як тепер кажуть, часопростору; потреба узагальнити своï життєвi враження, свiй досвiд, пiдбити пiдсумок свого життя бодай для самого себе. Може бути i якийсь полемiчний iмпульс, якась своя затятiсть або спроба внести корективи в уявлення сучасникiв про тебе.
 Мабуть, усi цi мотиви не чужi й менi. Хоч у кожного вони озиваються по- своєму.
 Я розповiдатиму не так про себе, як про людей, з якими мене зводила доля. Причому не так про великих i видатних, як про невiдомих i безiменних. I це природний наслiдок мого способу життя, особливостi моïх життєвих контактiв: я почувався чужаком серед iменитих i не вiдчував до них потягу (за винятком випадкiв, коли виявлялася якась внутрiшня близькiсть), зате мене завжди дуже цiкавили й приваблювали свiт, думка, слово людей, серед яких я жив, родичiв, сусiдiв, студентських друзiв, селян, робiтникiв, просто випадкових знайомих або попутникiв у поïздi. Менi здавалися значущими випадково почутi уривки розмов на вулицi, чиïсь реплiки за цим я в уявi реконструював чийсь образ, чиєсь життя. Менi дуже любо в цьому обжитому свiтi минулого, у спогадуваному колi давнiх друзiв, знайомих i малознайомих, близьких i далеких людей, у хаосi ïхнього незабутнього рiзноголосся. I останнє. Спогади не пiдручник iсторiï. I не сповiдь. Публiчна сповiдь справа блюзнiрська, якщо ти не Августин Блаженний, або гра. Є речi, сповiдатися в яких можна тiльки перед самим собою або перед Господом Богом. Моя пам'ять i без того мстива щодо мене, увесь час виловлює менi з минулого великi й малi провини: комусь мимоволi зробив прикрiсть, перед кимось оконфузився, комусь не допомiг. Вистачить менi самому мати справу з такою пам'яттю. Зрештою, є сторони життя, сказати б, iнтимнi, про якi недоречно говорити стороннiм. Я не вiрю тим, хто декларує цiлковите самооголення, часто це хитрощi цинiзму.
 Не обiцяю говорити все, що знаю, про себе i про iнших. Зате обiцяю не говорити того, чого не знаю, обiцяю не говорити неправди. По- моєму, це максимальна вимога до спогадiв.
 Людям, якi вже прожили бiльшу частину свого життя, неодмiнно ставлять нестерпно банальне запитання: якби вам довелося почати життя заново, чи прожили б ви його так само чи iнакше? I бiльшiсть дає (принаймнi бiльшiсть радянських людей давала) героïчну вiдповiдь: тiльки так! Менi здається, не може бути безглуздiшоï вiдповiдi, нiж ця, навiть якщо вона освячена видатними iменами. Адже завжди людина може прожити життя розумнiше, нiж прожила. З iншого ж боку, тiльки цiною непоправних помилок i втрат вона приходить до розумнiшоï версiï життя. I слава Богу, що не може ïï реалiзувати: бо то було б уже не ïï життя, а життя зовсiм iншоï, фiнально- випрямленоï, тобто несправжньоï, особистостi.
 440 слiв За I. Дзюбою


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/LITERATURA_SVITOVA/na_finishniy_prjamiy.dhtml