Мотиви лiрики Дмитра Павличка

Бiографiя поета завжди у його вiршах. З поезiï Д.Павличка можемо
дiзнатися про його життєвий шлях, погляди i переконання, найглибшi
почуття, якi хвилюють людину. Митця називають продовжувачем Франкового
напрямку в поезiï, оскiльки вiн гiдно переосмислює здобутки
генiя в полiтичнiй лiрицi. Однак, як i кожен поет, Павличко постiйно
звертається у своïй творчостi до зображення найтонших
людських почуттiв. Безперечно, iнтимна лiрика митця належить до
найкращiх зразкiв укр. поезiï цього жанру.
Тема кохання нерозривно повязана у нього з мотивом безмежноï i
вiдданоï синiвськоï любовi до матерi, до Батькiвщини. У вiршах
вимальовується прекрасний жiночiй образ символ вiчного вiдродження
життя i материнського начала. Поет схиляється не тiльки перед
жiночою красою, але й перед мужнiстю, силою духу, вiрнiстю. Життя
кожноï людини неповторне, сповнене проблем, та поруч з нами в усiх
життєвих негараздах мати. Ïй присвячує поет вiдомий
вiрш Два кольори (Згадаймо Пiсню про рушник А.Малишка). Червоний i
чорний кольори символiзують радiсть i смуток, щастя i журбу; як у
рушнику переплетенi червоно-чорнi дорiжки, так у поезiï зливаються
двi мелодiï. Лiричний герой збирається йти у свiт i бере з
собою мамин подарунок сорочку. Де б вiн не був, з ним завжди згорточок
старого полотна як оберiг. I материнi очi з тривогою слiдкують за сином.
Два кольори стають глибоким поетичним образом — символом:
Два кольори моï, два кольори.
Червоне то любов, чорне то журба.
Все ж у поетичних шуканнях митця переважає червоний колiр, який,
на думку автора, символiзує життя i любов. Вiчна тема в поезiях
Павличка спонукає читача до роздумiв над смислом цього величного
почуття. Земна любов сягає небесноï висоти, ïï не
можна побачити i вiдчути, як i Бога: Моя любове, ти, як бог. Вона несе
не лише радiсть, але й бiль, страждання, особливо, якщо нероздiлена.
Мотив кохання болiсного, жагучого один iз характерних у лiричних вiршах
кiлькох збiрок Павличка (Живу, як той гiрський потiк, Так, ти одна,
Заснути так бодай на волосок). Його муза завжди прагнула нових образiв i
мистецьких ефектiв. Любов i ненависть, пелюстки i леза, мить i вiчнiсть
всюди бачимо контрасти.
Лiричний герой його вiршiв є нашим сучасником, здатним тонко
вiдчувати красу. У вiршi Коли ми йшли удвох з тобою автор
звертається до коханоï, солодкоï своєï згуби.
Але раптом помiчає, як нещадно i грубо топче вона колоски пшеницi.
Для нього ж цi колоски найдорожчi у свiтi, бо То невсипущий труд
мозольний, то молодий калач весiльний, то для дiтей пахуча булка. Поет
стверджує, що не можна так байдуже ставитись до чиєïсь
працi, чиïхось мрiй. Людина, яка робить це, перестає iснувати
для нього. Любов зникає:
Але менi тодi здалося,
Що то не золоте колосся,
Що любов мою безмежну Стопами так необережно.
Витоки поезiï Д.Павличка у народнiй пiснi. Традицiйними образами
дощу i червоного маку, ранковоï роси i срiблястоï сльози, мов
золотими нитками, протканi вiршi збiрки Таємниця твого обличчя.
Рiзноманiтна i багата художня палiтра кольорiв у поета, в нiй: блискавка
червона, багряна зiрниця, блакитна радiсть, золота печаль. Прекрасним
зразком такого авторського переосмислення традицiйного фольклорного
мотиву стала поезiя Я стужився, мила, за тобою. Закоханий хлопець
перетворюється на явiр вiчний символ любовi i дружби. Лине
сповнена суму пiсня кохання: герой бачить свою сужену лише у снах.
Навеснi, коли грає сонце, взимку, коли летить колючий снiг,
яворовi сниться яворина. Прийдуть люди, зрубають явiр, але пiсня кохання
не вмирає, не зникає безслiдно:
Скрипку зроблять iз його журби. Вiрш, побудований на
персонiфiкацiï, врiжає глибиною почуттiв i силою мистецького
зображення. Поет завжди був вимогливим до свого слова, шанобливим до
багатств рiдноï мови, цiлющi джерела якоï живили його
творчiсть. О рiдне слово, хто без тебе я?.. це не просто риторичне
питання, це життєве кредо його творчостi. Вiн вiдчуває живий
звязок поколiнь, а себе часткою рiдного народу:
Моя пiсня, сила i вiдвага,
Тебе у спадок вiддали менi.
Любов всеохоплююча, до всiх проявiв життя звучить у поезiях Павличка.
Нiколи не повторюючись, митець кожним новим вiршем додає нових рис
до портрета коханоï жiнки (Не бiйся сивини моєï, Нiч
була ясна). Вона це жадана мета, це порятунок вiд згубного життя, це
можливiсть знову стати, кращим. Але кохання треба вмiти зберегти, бо
втратити його легко, а ось певернути: Бiлi сонети, Киïвськi сонети,
Сонети подiльськоï осенi. То вiдверто публiцистичнi, то глибоко
лiричнi, вони стали переплетiнням громадського та iнтимного начал у
поезiï митця.
Повне i глибинне осягнення кохання, яке приходить до людини спершу з
неба, а потiм з землi, ще, можливо, не здiйснене Д.Павличка. пiднiмаючи
вiчнi проблеми духовностi, сенсу людського буття, поет постiйно
вiдкриває новi гранi безмежного всесвiту. Цi вiдкриття дають
можливiсть читачевi вiдчути красу почуттiв i красу слiв. Поет щирий у
цьому дiалозi, де любов прояснює
Як сонце неминуще,
Все, що в моïй душi моє
Джерельно i цiлюще.