Леонiд Андрєєв автор п'єси Анатема

Скажемо, в основi булгаковськоï космогонiï — скорiше протиставлення незначностi звичайного людського життя, умiщеноï в прокрустово ложi усiченого земного добра й усiченого земного зла, вищим, потойбiчним стихiям Добра й Зла, Иешуа Га-Ноцри й Воланда, якi поєднуються в одне цiле у своєму протистояннi усiченим поданням про добро й зло, по яких живе людське суспiльство
Важко сказати, чи мав у видi Леонiд Андрєєв (автор п'єси Анатема) безпосередньо текст трагедiï Ґете
Однак об'єктивно Анатема сприймається як свого роду Анти- Фауст. Фабульна схема Анатеми викликає прямi асоцiацiï з фабульною схемою Фауста. На самому початку — Анатема, дух Зла, перебуваючи у врат можливо iснуючого раю, сперечається з iстотою, iменованою Хтось, що обгороджує входи, про людину. Але iз самого початку видно, що результат суперечки тут буде iншим, нiж в Фаустi. У художньому свiтi Фауста Мефистофель сперечається з Богом, тобто з реальною силою Добра, а в художньому свiтi Анатеми на шляху бiса Анатеми встає лише Хтось, що обгороджує входи. Що вiн обгороджує'- поки нiкому не ясно; наприкiнцi з'ясовується — порожнечу
Потiм — прямо вiдповiдно до сюжету Фауста -. Анатема спокушає злиденного торговця Давида Лейзера й проводить його приблизно через тi ж мири, через якi Мефистофель проводить Фауста. Дарунок Анатеми — мiльйонна спадщина, що залишилася вiд невiдомо що звiдки узявся багатого родича. Спочатку, як i гетевский Фауст , Давид Лейзер разом iз сiм'єю проходить через коло насолоди життям — потрясає сцена, що коли вмирає вiд сухоти син Давида Лейзера перед смертю кружляється в передсмертному танцi. Але проходить якийсь час, i Давид Лейзер, подiбно гетевскому Фаустовi, починає думати про навколишнiй свiт
Вiн не може насолоджуватися життям, коли довкола нього живуть нещасн, такi ж нещаснi, якоï був зовсiм недавно сам Давид. I вiн починає роздавати свiй символiчний мiльйон, що персонiфiкує людське щастя. I до нього тягнуться першi нещаснi. Потiм — усе бiльше й бiльше. Люди залишають свiй будинок, кидають всi i йдуть до Давида за своïм шматочком щастя… А мiльйон не безмежний… Вiн висихає. А тих, хто прийшов з останньою надiєю — усе бiльше й бiльше. I тих, кому не дiстанеться нiчого, бiльше, багаторазово бiльше, нiж тих, хто встиг одержати свою частку щастя. I якщо Фауст попадає на небо пiд хор ангелiв: Полум'я священне! Хто ïм охоплений, До життя блаженнiй Добра призначений,
те Давида Лейзера побивають каменями, пiсля чого Анатема вимовляє свого роду надгробне мовлення: Продай, дурень! Завтра твiй труп знайдуть тут люди й схоронять пишно, за звичаєм людей. Добрi вбивцi, вони лю-б5гг тих, кого вбивають И з тих каменiв, якими тебе за любов, вони побудують високий — кривiй — i дурний пам'ятник. А щоб пожвавити його безглуздо-мертву громаду — мене посадять на вершинi. Хто вирве перемогу з рук Анатеми! Сильних я вбиваю, слабких я змушую кружлятися в п'яному танцi — у божевiльному танцi, у диявольському танцi….
Фiнальнi сцени й в Фаустi, i в Анатеме — на небесах. Але якщо фiнальна сцена Фауста — це сцена кiнцевого торжеств! людини, те сьома, фiнальна, картина Анатеми починається авторською ремаркою: Нiчого не вiдбулося, нiчого не змiнилося. Всi так само важко придушують землю залiзнi, извека закритi врата, за яких у безмовностi й таємницi живе Початок усякого буття, великий розум всесвiту. I всi так само безмовний i грiзно нерухливий Хтось, що обгороджує входи — нiчого не вiдбулося, нiщо не змiнилося. Жахливий сiрий колiр.
Два генiï — два погляди на мир: смiшно перевiряти погляд Л.Андрєєва поглядом Ґете , а погляд Ґете — поглядом Л.Андрєєва
Iшли роки — i характерна для епохи Освiти вiра в споконвiчну досконалiсть Людини (Свифт — все-таки виключення) поступово знову початку мерхнути. Зв'язано це багато в чому було з тим, що до початку XIX столiття в бiльшостi європейських краïн мрiя просвiтителiв XVIII столiття збулася — людина знайшла особисту волю, тобто право вiльного вибору, право й можливiсть самостiйно будувати свою долю. Людина стала вiльнiше, але за все потрiбно платити. Благо волi, на жаль, невiддiльно й вiд тягаря волi, вiд тягаря вибору, що каждий конкретна людина вже не могла перекласти нi на кого. Тягар волi (нехай дуже вiдносноï), що прийшла до європейця початку XIX столiття, мiстило в собi й тягар пiзнання — пiзнання людиною сувороï часом i жорстокоï правди пр самому себе. Тепер те, що є в людинi порочного, неможливо вже було пояснити тiльки сковуючоï людини ззовнi ланцюгами