Леонiд Андрєєв автор п'єси Анатема

Скажемо, в основi булгаковськоï космогонiï — скорiше
протиставлення незначностi звичайного людського життя, умiщеноï в
прокрустово ложi усiченого земного добра й усiченого земного зла, вищим,
потойбiчним стихiям Добра й Зла, Иешуа Га-Ноцри й Воланда, якi
поєднуються в одне цiле у своєму протистояннi усiченим
поданням про добро й зло, по яких живе людське суспiльство
Важко сказати, чи мав у видi Леонiд Андрєєв (автор
п'єси Анатема) безпосередньо текст трагедiï Ґете
Однак об'єктивно Анатема сприймається як свого роду Анти-
Фауст. Фабульна схема Анатеми викликає прямi асоцiацiï з
фабульною схемою Фауста. На самому початку — Анатема, дух Зла,
перебуваючи у врат можливо iснуючого раю, сперечається з iстотою,
iменованою Хтось, що обгороджує входи, про людину. Але iз самого
початку видно, що результат суперечки тут буде iншим, нiж в Фаустi. У
художньому свiтi Фауста Мефистофель сперечається з Богом, тобто з
реальною силою Добра, а в художньому свiтi Анатеми на шляху бiса Анатеми
встає лише Хтось, що обгороджує входи. Що вiн обгороджує'-
поки нiкому не ясно; наприкiнцi з'ясовується — порожнечу
Потiм — прямо вiдповiдно до сюжету Фауста -. Анатема
спокушає злиденного торговця Давида Лейзера й проводить його
приблизно через тi ж мири, через якi Мефистофель проводить Фауста.
Дарунок Анатеми — мiльйонна спадщина, що залишилася вiд невiдомо
що звiдки узявся багатого родича. Спочатку, як i гетевский Фауст , Давид
Лейзер разом iз сiм'єю проходить через коло насолоди життям
— потрясає сцена, що коли вмирає вiд сухоти син Давида
Лейзера перед смертю кружляється в передсмертному танцi. Але
проходить якийсь час, i Давид Лейзер, подiбно гетевскому Фаустовi,
починає думати про навколишнiй свiт
Вiн не може насолоджуватися життям, коли довкола нього живуть нещасн,
такi ж нещаснi, якоï був зовсiм недавно сам Давид. I вiн
починає роздавати свiй символiчний мiльйон, що персонiфiкує
людське щастя. I до нього тягнуться першi нещаснi. Потiм — усе
бiльше й бiльше. Люди залишають свiй будинок, кидають всi i йдуть до
Давида за своïм шматочком щастя… А мiльйон не
безмежний… Вiн висихає. А тих, хто прийшов з останньою
надiєю — усе бiльше й бiльше. I тих, кому не дiстанеться
нiчого, бiльше, багаторазово бiльше, нiж тих, хто встиг одержати свою
частку щастя. I якщо Фауст попадає на небо пiд хор ангелiв:
Полум'я священне! Хто ïм охоплений, До життя блаженнiй Добра
призначений,
те Давида Лейзера побивають каменями, пiсля чого Анатема вимовляє
свого роду надгробне мовлення: Продай, дурень! Завтра твiй труп знайдуть
тут люди й схоронять пишно, за звичаєм людей. Добрi вбивцi, вони
лю-б5гг тих, кого вбивають И з тих каменiв, якими тебе за любов, вони
побудують високий — кривiй — i дурний пам'ятник. А щоб
пожвавити його безглуздо-мертву громаду — мене посадять на
вершинi. Хто вирве перемогу з рук Анатеми! Сильних я вбиваю, слабких я
змушую кружлятися в п'яному танцi — у божевiльному танцi, у
диявольському танцi….
Фiнальнi сцени й в Фаустi, i в Анатеме — на небесах. Але якщо
фiнальна сцена Фауста — це сцена кiнцевого торжеств! людини, те
сьома, фiнальна, картина Анатеми починається авторською ремаркою:
Нiчого не вiдбулося, нiчого не змiнилося. Всi так само важко придушують
землю залiзнi, извека закритi врата, за яких у безмовностi й
таємницi живе Початок усякого буття, великий розум всесвiту. I всi
так само безмовний i грiзно нерухливий Хтось, що обгороджує входи
— нiчого не вiдбулося, нiщо не змiнилося. Жахливий сiрий колiр.
Два генiï — два погляди на мир: смiшно перевiряти погляд
Л.Андрєєва поглядом Ґете , а погляд Ґете —
поглядом Л.Андрєєва
Iшли роки — i характерна для епохи Освiти вiра в споконвiчну
досконалiсть Людини (Свифт — все-таки виключення) поступово знову
початку мерхнути. Зв'язано це багато в чому було з тим, що до початку
XIX столiття в бiльшостi європейських краïн мрiя
просвiтителiв XVIII столiття збулася — людина знайшла особисту
волю, тобто право вiльного вибору, право й можливiсть самостiйно
будувати свою долю. Людина стала вiльнiше, але за все потрiбно платити.
Благо волi, на жаль, невiддiльно й вiд тягаря волi, вiд тягаря вибору,
що каждий конкретна людина вже не могла перекласти нi на кого. Тягар
волi (нехай дуже вiдносноï), що прийшла до європейця початку
XIX столiття, мiстило в собi й тягар пiзнання — пiзнання людиною
сувороï часом i жорстокоï правди пр самому себе. Тепер те, що
є в людинi порочного, неможливо вже було пояснити тiльки
сковуючоï людини ззовнi ланцюгами