Коротка характеристика тематичних груп легенд
Найдавнiшою з усiх видiв легенд i найбiльше пов´язаною з усноюнародною традицiєю є мiфологiчна легенда . Мiфологiчнi
легенди уснi народнi твори сюжетного характеру, заснованi на давнiх
дохристиянських уявленнях, якi з часом втратили свою свiтоглядну основу
i набули чисто символiчного художнього значення. Генетично вони тiсно
пов´язанi з народною мiфологiєю i становлять бiльш сучасну
трансформацiю давньослов´янських мiфiв. У них знайшли продовження
поганськi вiрування i погляди, тому тут поряд iз реальними персонажами
дiють духи, надприроднi сили (добрi i злi), язичницькi iстоти. На
ïх тематицi та специфiцi сюжетобудування позначились усi попереднi
свiтогляднi системи, риси етнопсихологiï, образнi архетипи. У
мiфологiчних легендах синтезувались рiзнi риси слов´янськоï
мiфологiï, зокрема елементи тотемiзму, анiмiзму, культу померлих
предкiв та iн. Поштовхом до виникнення багатьох сюжетiв послужили
повiр´я.
У рамках мiфологiчноï легенди як жанрового рiзновиду можна видiлити
кiлька тематичних груп. Антропоморфiчнi легенди, в яких предмети чи
явища дiйсностi набувають людських рис. Вони пов´язанi з анiмiзмом
вiрою в одухотворення сил природи, а тому дiйовими особами в них
виступають сонце, мiсяць, вiтер, дощ, якi можуть розмовляти, виконувати
рiзнi дiï, допомагати чи шкодити людинi. До антропоморфiчних iстот
зараховують духiв лiсу, поля, дерев, лiсовикiв, болотяникiв тощо. З
анiмiзмом пов´язанi й легендарнi розповiдi, де фiгурують
надприроднi iстоти персонiфiкованi образи долi, злиднiв, хвороб (холери,
чуми та iн.), на вимогу яких треба виконувати рiзнi дiï, щоб
ïх задобрити. Вони частково стосуються й культу предкiв.
Елементи тотемiзму синтезувались у зооморфiчнi легенди оповiдi про
перетворення людини у тварину, про тварин-тотемiв та ïх можливе
перетворення в людину. В образнiй системi цих творiв найбiльше мiсця
займає образ вовка, який надiлений чаклунською силою (у свою
чергу, щоб стати чаклуном, за легендою, треба рiк прожити у виглядi
вовка). Прямим вiдображенням тотемного предка є образ вовкулаки
людини-перевертня, яка за певних обставин стає вовком.
Метод перевтiлення, описаний в легендах з елементами перестрибування
через вбитi в землю кiлки (ножi), криве похилене дерево та iн.,
нагадує ритуальнi танцi, що свiдчить про зв´язок з обрядом
iнiцiацiï та прадавнiми звiриними союзами.
Нерiдко зустрiчаються зооморфнi образи вужа чи гадини, яких народ
надiляє надприродною мудрiстю i знанням. Найпоширенiший сюжет
кохання людини i зооморфноï iстоти, в якому втiлено найдавнiшi види
шлюбно-родових вiдносин. У всiх слов´янських народiв побутує
легенда про вужа-перевертня, який полонив бiля води дiвчину, став
ïï чоловiком i оселився в ïï домi. Затуживши за
своïм родом, вiн повертається назад i залишається там
назавжди, пославши свого товариша, щоб вiн привiв туди i дружину (що
може розцiнюватися як вiдхiд до предкiв у потойбiчний свiт). Вона
вiдмовляється покинути свiй рiд i йти за чоловiком, а тому
перетворюється на зозулю (тотемний символ матрiархального роду).
Рiдше розв´язка наступає, коли хтось iз родичiв дружини
вбиває чоловiка-вужа, дружина обертається глухою кропивою.
Типологiчно близькими є легенди про жiнку-гадину, яку хлопець
зустрiчає в лiсi, i, коли б´є ïï, вона
перетворюється в красну панну. У цих легендах зафiксованi давнi
табу: гадина обiцяє чоловiковi вiрно служити, але ставить певну
умову (наприклад, забороняє розпитувати, чому вона смiється,
забороняє нагадувати про ïï зооморфний рiд i т. iн.).
Заручившись пiдтримкою i любов´ю тотема, чоловiк багатiє,
але, зламавши обiцянку, втрачає все (часто навiть життя: жiнка
перетворюється в гадюку i душить його). Така розв´язка
мiстить у собi вiдгомiн табу на порушення таємницi тотема, яка
вважалась власнiстю роду i не повинна була виходити за його межi. У цей
образний ряд зооморфних тотемiв слiд поставити й образ змiïного
царя. Вели ка кiлькiсть легенд про нього говорить про його вiдплату
золотом чоловiковi, що годує його хлiбом; про те, як роздобути
золоту корону змiя, розстеливши чисту скатертину пiд час його весняного
гульбища; про викликання його з лiсовоï криницi; про магiчне
переповзання через червону стрiчку та iн.
Значне мiсце у мiфологiчнiй легендi займають тератоморфнi образи iпов´язанi з ними сюжети. Тератоморфiннi легенди (вiд гр. teratos
чудовисько, потвора) це твори про однооких (подiбних до Циклопа) чи
чотириоких iстот тотемiвпотвор iз рисами рiзних тварин, птахiв i людей
(зооантропоморфних тотемiв). Прикладом такого чудовиська є
Страхопуд: подiбний i на людину, i на звiрину; з людською головою, але
великою, як у вола; ротом, як у ведмедя, i тiлом, зарослим шерстю.
Найпоширенiший у слов´янськiй мiфологiï тератоморфний образ
крилатого багатоголового змiя, що трансформувався у легендарний персонаж
змiя-покровителя.
Багато з цих легенд створенi на основi вiрувань, хоч за формальними
ознаками вони мають виразну структуру легенд: фабульнiсть, чiтку сюжетну
побудову та iн. У цих групах поширенi мотиви перевертництва, розумiння
мови тварин та птахiв i таємниць тваринного свiту. Цими рисами
вони спорiдненi з казковим епосом, де зустрiчаються подiбнi мотиви та
сюжети (як, наприклад, поширений сюжет про шлюб людини i зооморфноï
iстоти у казцi Царiвна-жаба). Цi оповiдi близькi до давнiх магiчних
ритуалiв, iнiцiацiï, ворожбитства, що говорить про ïх
давнє походження.
Окремим рiзновидом зооботаноморфного епосу є етiологiчнi легенди
мiфологiчнi оповiдi про походження рiзних природних явищ (дощу, грому,
гiр тощо), окремих видiв рослин , тварин, птахiв та iн. Ця група легенд
поширена у мiфологiï багатьох народiв. Найдавнiшими за походженням
є тексти експлiкативного характеру, якi мають на метi пояснити
рiзнi явища. Так, згiдно з легендою, гори утворились внаслiдок того, що,
коли Бог сiяв землю через полотно, Люцифер поробив у полотнi дiри, i
земля вийшла нерiвномiрна. Народна версiя походження грому: Перун
б´є чорта, що заховався у каменi; граду чорнокнижник
(градовик) заморожує воду i з великого мiшка сипле на землю, щоб
заподiяти шкоду.
У цiй групi легенд часто використовується прийом метаморфози.
Етiологiчнi мотиви, як i прийом метаморфози, використовуються й в iнших
жанрах народного епосу (наприклад, поширенi баладнi сюжети на зразок невiстки-
тополi). У легендарному епосi найчастiше зустрiчається чудодiйне
перетворення у квiти (пара закоханих, довiдавшись, Що вони брат i
сестра, i тому не можуть одружитись, перетворюються у квiтку, що цвiте
одночасно синiм та жовтим цвiтом, Iван та Мар´я. Походження бiлого
латаття пояснюється загибеллю дiвчат, котрi вирiшили втопитися в
рiчцi, щоб не стати татарськими половинками та iн.); птахи (хвора мати,
не дочекавшись вiд дiтей води, перетворюється зозулею; дружина,
чоловiк якоï загинув у битвi з татарами, стає чайкою;
дiвчина, яка вiдмовилася перейняти вiд матерi чаклунський дар,
стає ластiвкою i т. iн. в усiх цих сюжетах збереглося давнє
анiмiстичне уявлення про душу у виглядi птаха). Рiдше зустрiчаються
метаморфози у скелю, озеро, лiс у легендах локального
(реґiонального) змiсту. Ряд етiологiчних легенд пояснює
походження рослин чи тварин метаморфозами не самоï людини, а
ïï слiз (квiтка стокроток материнськi сльози, пролитi за
вбитим сином; незабудки сльози дiвчини, що впали на землю пiд час
прощання з коханим); кровi (iз кривавих слiдiв покалiчених нiг полонянки
виросли тюльпани); серця (iз вирваного з грудей серця проростає
квiтка троянди чи бiла лiлея метаморфоза настає в момент смертi
героя) тощо. Такi легенди пов´язанi iз зообiоморфiчними культами
та культом померлих. Iз культом померлих предкiв у мiфологiчнiй легендi
пов´язанi сюжети про позагробне життя духiв. Частина з них
асоцiюється з духами природи (лiсу, поля, води). Якщо частина цих
iстот носить виключно анiмiстичний характер i не ототожнюється iз
померлими предками, то iншi надприроднi персонажi легенд мешканцi полiв,
лiсiв i т. п. померлi родичi племенi, якi можуть сприяти добробутовi,
здоров´ю, або, навпаки, шкодити, приносити нещастя чи навiть
смерть.
Найпоширенiша тематична група легенди про життя померлих наглою смертю.
Це оповiдi про позагробне життя повiшельникiв, потопельникiв, дiтей, якi
померли нехрещеними, про душi вбитих людей, що шукають помсти та iн. Цi
розповiдi становлять значну частину народноï демонологiï, i
деякi вченi схильнi видiляти ïх в окрему групу демонологiчнi
легенди. Характерно, що в образах мерцiв переважно зустрiчаються особи
чоловiчоï статi. Вiдомий сюжет нагло померлий чоловiк-демон
намагається забрати до себе у пiдземний свiт дружину чи наречену.
Уявлення про духiв жiночоï статi скорiше анiмiстичнi, нiж
демонологiчнi. Вони зводяться до сюжету про прагнення чоловiка взяти
шлюб з русалкою чи мавкою, щоб заручитися ïï опiкою над його
господарством. Поширений також сюжет про спокусу i потоплення русалкою
молодого хлопця. У жоднiй з легенд не згадується про любовнi
зв´язки з русалкою чи мавкою, як i з iншими демонами культу
предкiв, бо такi легенди дотичнi з вiруваннями, де подiбнi стосунки з
померлими роду суворо табуйованi. Однак нерiдко в легендах
оповiдається про те, як людина добивається прихильностi
померлого духу i заручається його пiдтримкою й надприродною
допомогою.
До цього розряду належать сюжети про домовикiв (духiв предкiв, що
охороняють родинне вогнище, маєток, сприяють збагаченню i
процвiтанню родини). Крiм домовика, зустрiчаються й iншi духи господарi,
якi, на вiдмiну вiд духiв природи, володiють та опiкуються якимось
матерiальним маєтком: замком, руïнами, хатою-пусткою,
могилою, печерою та iн. Найстiйкiшi у цiй групi образи духiв, що
стережуть скарби, захованi пiд землею, пiд водою, пiд руïнами, у
печерi (часто це заложнi мерцi). У легендi Заклятий льох такий дух
змальований в образi сивобородого старця, який з´явився бiдному
пастушковi. (Старшi хлопцi зняли з молоденького пастушка шапку i кинули
у глибокий льох. Вiн не мiг ïï дiстати i плакав, а коли
залишився сам, йому з´явився дух льоху i подав шапку, повну
золота). Охоронцем скарбу може бути карлик або ж тварина,
пов´язана з ритуалами будiвництва (червоний пiвень, золоторунна
вiвця, поросятко iз золотою щетиною, корова чи кiнь). Але найчастiше це
вiщi сивi старцi, якi дiляться своïм скарбом iз добрими людьми за
винагороду.
Подiбнi за своєю образною семантикою легенди про заставнi сили,
якi теж ґрунтуються на уявленнях про духiв померлих предкiв, котрi
шкодять за нехтування певними ритуалами (наприклад, в перiод спалення
трупiв як звичайноï форми поховання були випадки, коли померлий в
лiсi чи утоплений залишався неспаленим i за це мстився своïм
рiдним). Звiдси походить назва найдавнiшого iз таких образiв упир, що
означає неспалений. Ця мiфiчна iстота має подiбну назву в
мовi всiх слов´янських народiв: бiлоруське вупор, польське upior,
чеське upir, болгарське та росiйське вампiр. За спостереженням В.
Давидюка у монографiï Украïнська мiфологiчна легенда (Львiв ,
1992) украïнськi легенди про упирiв зводяться до трьох основних
сюжетiв.
1. Упир умовляє дружину чи наречену перейти жити до нього.
Засмучена дружина не пiдозрює, що це демон, i дає згоду.
Опинившись на цвинтарi, здогадується про все i втiкає вiд
нього, простеливши в могилу сувiй полотна. Утiкаючи вiд погонi чоловiка-
упиря, вона забiгає в хату, де на лавi лежить звичайний мрець,
який встає i б´ється з упирем, захищаючи жiнку.
Бiйка закiнчується фатально для упиря: спiває пiвень, i
вiн стає смолою, а мрець знову лягає на лаву. Цей сюжет
перегукується найбiльше з похоронним обрядом (простилання
полотна у могилу) i повiр´ями про вiдвiдини живою людиною
потойбiчного свiту з успiшним поверненням. Традицiйно зображена довга
дорога звiдти (туди жiнка з упирем потрапляє миттю; назад iде
майже два роки).
2. Упир хоче забрати чи розiрвати жiнку, але вона рятується
тим, Що до третiх пiвнiв розповiдає йому, як робиться полотно.
Тема оповiдi вибрана не випадково. Вона з´являється не
тiльки тому, що виробництво полотна довгий процес вiд оранки землi до
вибiлювання (у Деяких легендах становить 15 операцiй рiзних видiв
працi), що служить вдалим прийомом зволiкання часу. Ця розповiдь
пов´язана з магiєю вузла та ткацтва (зав´язати
шлях); а також з весiльним обрядом i асоцiюється з вiдмовою упиревi-
нареченому. В обрядi сватання, крiм принизливого звичаю давати у знак
вiдмови гарбуза, використовувався iнший, менш образливий звичай
повiдомлення про те, що дiвчина не може вийти замiж цього року, бо ще
не готовi ïï рушники. Така вiдмова супроводжувалась описом
затяжного приготування рушникiв на знак оправдання дiвчини, i щоб не
ображати сватiв. Саме цей звичай був поширений на Полiссi. 3. Жiнка
щоночi спить з упирем, вiд чого чахне сама i народжує дiтей без
кiсток. Пiсля цього задумує його позбутися i робить це магiчним
чи iншим шляхом. Шляхiв порятуватися вiд упиря у легендах є
кiлька, але всi вони зводяться до того, щоб його здивувати. На думку
О. Потебнi, найчастiшим прийомом є примусити упиря (який
постiйно мовчить) заговорити або засмiятися. Рiдше повiдомити йому про
те, чого вiн нiколи не знав i не чув (вiн, як представник хтонiчного
свiту, повинен знати все, а тому факт незнання викликає не лише
здивування, а й є причиною сумнiву у своïй силi). В.
Давидюк вказує ще один шлях приголомшення упиря недоладними,
незвичайними дiями: жiнка зустрiчає його вночi святково
одягнена, будить i збирає дiтей, i вони йдуть iз хати. На
питання Куди? вiдповiдає, що йде на весiлля брата з сестрою, а
на здивування Чи таке може бути? вiдповiдає: А хiба буває,
щоб мертвий до живоï ходив? (ця формула зберiгається у всiх
легендах), чим його перемагає.
Менш поширеними заложними духами виступають в легендах покутники,
русалки, потерчата та iншi, якi з´являються за певних обставин
своïм родичам i мстять ïм за якiсь провини перед померлими,
ïх образи виникли на основi дохристиянських вiрувань. Першою
ознакою цього є неприйняття хтонiчними iстотами свiтла (вони не
бояться хреста, а тому оберегом вiд русалки, наприклад, є не
хресний знак, а свiтло свiчки) тощо.
Ще одна тематична група мiфологiчних легенд оповiдi, де фiгурують не
надприроднi iстоти, а живi люди, надiленi надприродними якостями чи
вмiннями: чаклуни, вiдьми, ворожбити, чорнокнижники, знахарi та iн. С.
Токарев у працi Религиозные верования восточно-славянских народов 19
нач. 20 в. (М., 1957) пише: Одним з найдавнiших, якщо не найдавнiшим,
предметом релiгiйно-магiчних уявлень людини є, безумовно, сама
людина303. Вiн вважає, що страх перед природою первiсна людина
вiдчула лише пiсля того, коли повiрила у таємничу силу окремих
людей. Такими були першi жерцi поганського перiоду Русi, волхви i
чорнокнижники представники магiï, якi своïми знаннями i
вмiннями (часто успадкованими вiд предкiв) пiдпорядковували собi духiв i
сили природи. Вiд них i походять образи рiзних чаклунiв, якi
вiдрiзняються своïми функ дiями i вмiннями. Пiзнiше виникли подiбнi
жiночi образи (вiдьми, знахарки, чарiвницi та iн.). ïх вважають
похiдними, бо у пам´ятках культури нема згадок про культових жiнок-
жриць чи волхвiв.
Чаклуни в легендах умовно подiленi на добрих i злих: однi яасилають зло,
iншi його знешкоджують, вiдвертають вiд свого роду-племенi, але за
своïми функцiями та дiями однаковi. Найнебезпечнiшим вважався
чужоплемiнний чаклун (можливо, саме його називали ворожбит, вiд ворог,
чаклун ворожого племенi). Його дiï протистояв знахар (той, хто
знає задуми, намiри, способи вiдвороту). Вiн виконував роль
охорони племенi (хоч для iншого племенi був ворожбитом) i мав своï
функцiï: завжди був дружбою нареченого пiд час сватання дiвчини iз
чужого племенi, вiдвертав вiд нього поганий вплив чужих ворожбитiв (тому
дружко друг проти ворогiв).
Цiкаво, що у легендах знахар, який допомагає людинi позбутися
нечистоï сили, у жодному iз вiдомих сюжетiв не вступає з ними
у протиборство, а, навпаки, спiвпрацює з ними, часто
пiдкоряється ïх волi, iде на рiзнi компромiси. Будучи добрим
до своïх одноплемiнникiв, вiн може завдати шкоди чужим, насилати на
них хвороби.
Слова на означення рiзних видiв чаклунiв характеризують людину з точки
зору езотеричних знань чи вмiнь. Подiбними до знахар (вiд знати) є
вiдьмак, вiдун, вiдьма (вiд старослов´янського ведать знати). Це
чаклуни-провидцi, якi знають минуле, теперiшнє i майбутнє ,
радять, як дiяти у рiзних обставинах; хмарники, градобури наганяють або
вiдводять дощовi чи градовi хмари , химородники (циганське слово, що
означає коваль, людина що має справу з вогнем) чаклуни, що
опанували якийсь фах i з його допомогою роблять темнi справи.
Усi чаклуни вiдрiзняються силою впливу. Найбiльш посвяченi в закони
магiï здатнi перетворювати людей у тварин i самi за цю фантастичну
здатнiсть змушенi пiддаватися метаморфозi, вони є перевертнями.
Iншi можуть насилати хворобу, передбачати майбутнє , вiдкривати
будь-якi замки розрив-травою. Трапляються й такi, що володiють гiпнозом,
здiбнiстю iлюзiонiста чи магiчними предметами, як, наприклад,
iнклюзники, що мають нерозмiнний карбованець.
За народними уявленнями чаклуни подiляються на природжених i навчених.
Найпоширенiший шлях народження чаклуна у третьому поколiннi позашлюбна
дитина. Також побутувала думка, Що чаклуном можна стати мимоволi,
перебравши магiчну силу i знання вiд помираючого чаклуна. Ряд сюжетiв
присвячено долi невiльних чаклунiв. Наприклад, легенди про дводушника,
який перекидається вовком чи дощовою хмарою i завдає
мимоволi багато щкоди. Як правило, пiсля того вiн сам мучиться, а тi,
кому вiн заподiяв зло, прощають йому (чи навiть спiвчувають), бо
розумiють, що вiн зробив це не з власноï волi. Причини, чому вiн
змушений так Дiяти, завжди замовчуються. Багато легенд присвячено темi
позагробного життя чаклуна, над яким пiсля його смертi знущаються чорти,
якi допомагали йому вершити темнi справи за життя.
Ще цiкавiшим у демонологiчнiй легендi є образ вiдьми, яка не лише
чаклунка, а напiвмiстична iстота, надiлена багатьма надприродними
якостями i здатностями, не властивими чаклунам: лiтати через комин на
шабашi (оргiï), перетворюватись у предмети. В украïнському
фольклорi на вiдмiну вiд росiйського, (де колдунья стара неприваблива
баба), вiдьма зображується у виглядi молодоï красунi, що
зваблює чоловiкiв. Але найвiдомiшою здатнiстю вiдьми є
вмiння красти в корiв молоко, для чого вона перетворюється в кота
чи собаку, рiдше в коня. З цього приводу поширений сюжет у легендi
Пiдкована вiдьма про те, як пастух, побачивши серед ночi в кошарi чужого
чорного коня, пiдмовив коваля пiдкувати ще до ранку, а вранцi побачив з
пiдковами на руках i ногах свою куму. Поширена тема лiтання вiдьми через
комин на якомусь побутовому предметi (найчастiше пов´язаному iз
пiччю мiтлi, кочерзi, чим вона подiбна до казковоï баби-яги). Це
вона робить, втираючи пiд руки магiчну мазь, яку потайки дiстає
з-пiд порога. Спорiдненим є образ чаклунки, яка приворожує
чужих чоловiкiв, а потiм перетворює ïх у вовкiв. Вона здатна
робити значно бiльше, нiж вiдьма, бо володiє цвiтом папоротi, що
вiдкриває таємницю багатьох магiчних знань i надiляє
надприродними властивостями. Характерна риса вiдьом i чарiвниць у
легендах та, що в побутi вони звичайнi люди, а тiльки вночi виявляють
своï надзвичайнi здiбностi, вступаючи у зв´язок iз нечистою
силою.
Усi цi легенди, як i попереднi тематичнi групи текстiв мiфологiчноï
тематики, сягають далеких дохристиянських часiв, у них вiдобразились
давнi вiрування, звичаï, культи предкiв-тотемiв i померлих предкiв.
Хоч ïх образи нiколи не перетинаються (iснують вiдокремлено у
певних сюжетних групах), усi разом вони творять своєрiдний магiчно-
фантастичний свiт, де усе дiє за законами давнього поганського
свiтогляду. Усi компоненти пiдпорядкованi єдинiй метi: виявити
мiсце людини у свiтi природи i духiв, що ïï населяють. Тому в
мiфологiчнiй легендi природа нiколи не виступає тлом, а є
центром зображуваних подiй; на основi анiмiстичного та тотемiчного
свiтоглядiв людина пiдкорюється природi, а не навпаки.
З плином часу украïнська мiфологiчна легенда увiбрала в себе значну
кiлькiсть загальнослов´янських сюжетiв, зазнала великого
захiдноєвропейського впливу. Однак, синтезуючи рiзнорiднi риси,
нашаровуючи змiни багатьох епох, вона витворила оригiнальну нацiональну
образно-iдейну систему, яка дає можливiсть говорити про унiкальне
самобутнє явище.
