Iван Франко — Вiйна мiж псом i вовком

Був собi у господаря Пес, що жив у великiй дружбi з Вовком. Зiйдуться,
бувало, на краю лiсу пiд старим дубом та й балакають собi то про се, то
про те. Пес розповiдає Вовковi, що чувати в селi, а Вовк Псовi
розповiдає лiсовi новини.
Раз якось говорить Вовк до Пса:
Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня має поросяток.
Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такi гарнi, кругленькi,
рожевенькi, аж любо дивитися.
Ай-ай-ай! зацмокав Вовк. У мене аж слина котиться. Дванадцятеро, кажеш?
Ах, повинен я цiєï ночi навiдатися до них.
Нi, Вовчику, мовив Пес. Не роби цього. Памятаєш, яка була умова
мiж нами? Будемо собi приятелювати, я тобi буду розповiдати все, що
є нового в селi, але ти зате нiколи не повинен ходити до мого
господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашiй дружбi кiнець.
Е, каже Вовк, через таку дурницю не хочеться сваритися. Адже
дванадцятеро поросят! Навiть не буде помiтно, як я одне або двоє
зïм.
Нi, Вовчику, каже Пес. Не ходи до нас, бо буде бiда.
Яка бiда? Не бiйся. Я так легесенько залiзу до хлiва, так обережно там
справлюся, що нiхто й не почує.
Але я почую.
Ти? Але ж надiюсь, що ти не схочеш видати свого приятеля?
Добре тобi говорити, сумно мовив Пес. Не видавати приятеля. Але ж
господар ще бiльший мiй приятель, вiн дає менi ïсти, то як же
менi байдуже дивитися на його шкоду? I що вiн скаже менi потiм?
Роби, як знаєш, мовив Вовк, я мушу до твоïх свиней навiдатися
й раджу тобi сидiти тихо.
Надiйшла нiч. Вовк додержав слова, приплiвся з лiсу та й суне просто до
хлiва. Побачив це Пес та й мiркує собi:
Що менi робити? Пiдожду трохи. Коли Вовк справдi справиться тихо, то
нехай собi робить, що хоче. А як зачую крик у хлiвi не буду мовчати.
I справдi, тiльки Вовк крiзь щiлину пролiз до хлiва, почула його Свиня
та як закричить! Поросята собi як завищать, а Пес, почувши це, як
загавкає, як завиє! Посхоплювалися господарi та до хлiва, аж
там Вовк. Кинулися на нього, й поки неборак успiв назад шмигнути крiзь
щiлину, всипали йому такого бобу, що декiлька день нiкуди не ходив,
тiльки лежав у лiсi та вилизувався.
Пес не ходив уже на край лiсу з Вовком на розмову, але через деякий час
Вовк сам увечерi прийшов до нього, став за ворiтьми та й каже:
Еге, Бровку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобi
цього.
А хiба я не казав тобi, щоб ти не йшов до мого господаря? мовив Бровко.
А хiба я не звелiв тобi мовчати? огризнувся Вовк.
Але ти казав, що справишся тихо в хлiвi, памятаєш? Поки було тихо,
я мовчав. А чого ж ти посварився з Свинею?
Та який там бiс з нею сварився! люто крикнув Вовк. Тiльки я до хлiва, а
вона в крик. Але я ïй цього не подарую. Слухай, Бровку, не роби
дурниць. Дай менi слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогоднi вночi до
Свинi в гостi.
Про мене, приходь, мовив Бровко. Тiльки памятай, щоб у хлiвi було тихо.
Як тiльки там галасу наробиш, я не буду довше мовчати.
З тим Вовк i пiшов, а опiвночi суне знову до хлiва. Але Бровко не дурний
був i шепнув Свинi, щоб не спала й остерiгалася, бо Вовк обiцяв
навiдатися до неï. Ще Вовк i голови не встиг просунути в щiлину, а
вже Свиня з поросятами наробила в хлiвi такого галасу, а Бровко так
жалiбно почав вити пiд хатнiми вiкнами, що Вовк мусив чимдуж утiкати до
лiсу.
Знов минуло кiлька день. Бровко не виходив до дуба на розмову з Вовком,
а Вовк не приходив до Свинi навiдуватися. Аж одного вечора дивиться
Бровко стоïть Вовк за ворiтьми й кличе його. Пiдiйшов ближче.
А що, Бровку, мовить Вовк нiби ласкаво, чому не виходиш пiд лiс? Забув
про старого приятеля? Не кортить побалакати?
Не кортить, мовив Бровко.
Ах ти, зраднику! крикнув до нього Вовк. Ти думаєш, що я тобi
подарую? Думаєш, я не знаю, що ти попередив Свиню? Чекай, вийдеш
ти менi колись за ворота, я не я буду, коли не пiдстережу тебе. А тодi,
будь певен, позбавлю тебе життя. Що ж дiяти, мовив Бровко, раз мати
родила, раз i вмирати треба. Але памятай же й ти, Вовче, що я й тебе
можу пiдстерегти.
Ах ти, собаче поколiння, лютував Вовк за ворiтьми. Ти ще смiєш
менi загрожувати. Зараз збирайся зi мною на вiйну. Побачимо, чия вiзьме.
На третiй день повинен ти стати зi своïм вiйськом коло дуба на
полянi. Розумiєш? А як не станеш, то горе тобi! Я зi своïми
лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєï
собачоï будки й розiрвемо на шматочки.
З тим Вовк i пiшов.
Прибiгши до лiсу, вiн подався просто до Ведмежоï ями, а ставши
перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й каже:
Слухайте, пане Бурмило, я до вас з великим проханням. Зайшла у мене
сварка з Псом Бровком, i я оголосив йому вiйну. Так чи не були б ви
ласкавi менi допомогти?
Розумiється, розумiється, допоможу, вiдповiв Ведмiдь.
Радiсний побiг Вовк далi i зустрiв дикого Кабана.
Слухайте, дядьку Пориличу! каже Вовк. Допоможiть менi. Через три днi у
мене велика вiйна з Псом, то я збираю щонайхоробрiше лiсове вiйсько.
Гаразд, гаразд, мовив Кабан. Допоможу напевно!
Третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Помiркували разом, що вже досить
мають сили, а коли настав умовлений день битви, пiшли пiд дуба,
дожидаючи противника.
Тим часом Пес Бровко тяжко зажурився, почувши, що Вовк викликає
його на вiйну.
Що менi на свiтi робити? думав вiн собi. I яких менi воякiв кликати на
ту вiйну? Нi, мабуть, доведеться-таки пропасти.
Отак думав бiдний Бровко день, думав другий i нiчого не мiг видумати.
Вже й ïжа йому не йде на ум, звiсив голову й ходить, мов сам не
свiй.
Ей, Бровку, а що з тобою? окрикнув його Кiт Мурко, його добрий товариш i
приятель.
Ет, що тобi говорити, каже Бровко, нещастя моє та й годi, i ти,
мабуть, не поможеш менi.
Ну, говори, говори, настоював Мурко. Поможу не поможу, а хоч розважу
твою тугу.
Бровко розповiв Мурковi про свою пригоду з Вовком.
Не турбуйся, братику, говорить Мурко. Я тобi допоможу. Йди тiльки поклич
iще Гусака й Качура, то маю надiю, що ми не поступимося в цiй вiйнi.
Послухав Бровко розумноï ради, запросив Качура й Гусака, i вони
обiцяли йому свою помiч у вiйнi.
Настав умовлений день. Ще не свiт нi зоря вирушив Бровко зi своïм
товариством на вiйну. Спереду йде Гусак, гегекає раз у раз,
точнiсiнько мов у барабан бє: тра-та-та, тра-та-та! За ним рядом
марширують Бровко i Мурко, пiднявши вгору хвости, мов рушницi, а ззаду
йде Качур та все головою до землi никає i розсудливо
приговорює: так-так-так, так-так-так.
Вовк тим часом, дожидаючи ворогiв, звелiв Ведмедевi вилiзти на дерево
спостерiгати прихiд ворожого вiйська. Лис Микита став спереду й пiдняв
свiй хвiст, як прапор . Вовк стоïть пiд дубом, а Кабановi звелiв
заритися в купу листя i там сидiти в засiдцi, щоби в рiшучу хвилину мiг
наробити страху мiж ворогами. Ось показалося вороже вiйсько.
Слухайте, братчики! говорить з дерева Ведмiдь. Iдуть уже, йдуть нашi
вороги. Та й страшнi ж! Попереду барабанщик iде, чуєте, як
барабанить?
Чуємо, з острахом промовили лицарi.
А за ним iдуть два лютi стрiльцi з рушницями.
Ой лишенько! скрикнули в один голос Вовк i Лис. Буде нам!
А ззаду якийсь чарiвник iде, тим стрiльцям духу додає, мабуть,
кулi за ними збирає та все вниз показує i говорить: так-так-
так.
Ох, це вiн по мою душу йде, простогнав Кабан, лежачи пiд листям.
Що ж робити, братцi? промовив Вовк. Негарно ж нам утiкати з вiйни,
навiть не спробувавши бою. Ану, смiливо на них.
Але не встиг вiн скiнчити своєï промови, коли Кiт, побачивши
здалека, як щось рухається i шелестить серед листя, подумав, що це
миша, i щодуху кинувся туди. Тим часом це був хвiст Кабана, що сам лежав
тихесенько пiд листям, але зо страху, сам того не знаючи, ворушив
хвостом. Своïми гострими пазурами впився Кiт Кабановi в хвiст i
почав гризти його зубами. Ошалiлий з переляку та болю Кабан страшенно
закувiкав i кинувся тiкати. Тодi Кiт, ще дужче переляканий, пирснув,
згорбився, мов стрiла, скочив на дуба i полiз догори.
Ой лишенько! скрикнув Ведмiдь, що згори слiдкував за ходом битви. Це ж,
мабуть, смерть моя лiзе.
I вiн поперся й собi вгору по дереву, тiкаючи вiд лютого ворога, але
швидко потрапив на таку тоненьку гiлляку, що не видержала його тягаря, i
бiдний Ведмiдь, як колода, гепнув з дерева на землю. Та ба, й тут не
було коли довго спочивати. Пес, побачивши Лиса, кинувся на нього i
вхопив, щоправда, не за голову, а тiльки за хвiст. Лис шарпнувся щосили,
лишивши хвiст у Бровкових зубах, чкурнув щодуху. В ту ж хвилину гепнув i
Ведмiдь з дерева i, хоч був ледве живий з болю i зо страху, схопився на
ноги та й подався в лiс. Звичайно, що пiсля такого страшного розгрому
всього лицарства не лишалося Вовковi нiчого iншого, як дати ногам знати.
Отак-то Пес зi своïми товаришами одержали блискучу перемогу над
Вовком i пiшли собi радiсно додому. А розгромленi лицарi зiйшлися далеко
в лiсi коло Ведмедевоï ями й почали пригадувати, якi-то страховища
перетерпiли вони в тiй вiйнi.
Е, не штука було перемогти нас, маючи двi рушницi, мовив Вовк. А менi,
братцi, дивiться, який шмат хвоста мечем вiдсiкли, озвався Кабан.
А я не iнакше мiркую, що на мене кинули бомбу, яка так менi ввесь хвiст
вiдчикрижила, говорив Лис Микита.
А я й не тямлю, що зi мною було, стогнав Ведмiдь. Те тiльки тямлю, що я
перший i останнiй раз у життi пробував лiтати. Хай йому цур! Летiти ще
сяк-так, але сiдати дуже погано.