Iван Франко — Борислав смiється Х
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землi, але з землiпроти неба.
На широкiм болонню, на бориславськiй i банськiй толоцi, збиралися грiзнi
хмари: се рiпники сходилися на велику робiтницьку раду. Всi цiкавi на
нову, досi не чувану появу; всi повнi надiï i якогось
таємного страху; всi згiднi в розяреннi i ненавистi на своïх
гнобителiв. З гамором або шепотом, бiльшими або меншими купками, з
горiшнього i долiшнього кiнця або iз середини Борислава плили-нвпливали
вони. Чорнi, заропленi кахтани, лейбики, сiряки та гунi, такi ж сорочки,
переперезанi то ременями, то шнурками, то ликом, блiдi, пожовклi та
позеленiлi лиця, пошарпанi та заропленi шапки, капелюхи, жовнярськi
гольцмини, бойкiвськi повстянi крисанi та пiдгiрськi соломяники
— все те густою, брудною, сiрою хмарою вкривало толоку, товпилося,
хвилювало, гомонiло, мов прибуваюча повiнь.
- Що ту довго радити? — гомонiли в однiй купi. — Ту рада
одна: жиди свiт зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на
нарiд!
- Треба нам узятися докупи, не пiддаватися жидам! — викрикували в
другiй купi.
- Добре вам казати: не пiддаватися. А як голод притисне, зарiбку жид не
дасть, тодi й ви опустите хвiст i пiддастеся сухiй вербi, ие то
жидовi.
Голод — велике слово. Мов грiзна змора, стояв вiн у кождого за
плечима, i на згадку про голод притихли голоснi, смiлi крики.
- До ями кождого, хто над нами збиткуєся! — гомонiли в
другiм кiнцi.
- Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що
хто верже другого до ями, той пiде гнити до кримiналу…
- Овва, ще хто знає, чи пiде, — сказав сумовито Матiй.
— А от злодiй Мортко верг мого Iванчика, ще й грошi його забрав,
i донинi ходить по свiтi та насмiваєся з хрещених людей!
- Е, то жид, то жид! — закричали деякi. — Жидовi все ввiйде.
А най би хрещений чоловiк зробив щось подiбного, — ну-ну!
- А по-друге, — говорив далi Стасюра, — сто збиткуєся
над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна
сказати, щоби збиткувався;
i чемно, i ладно з вами: на тобi, що тобi належиться, — а прецiнь
при тiм чув чоловiк, що з него шкiру мiхом друть. В тiм наша бiда!
- Правда, правда! — гомонiли рiпники.
- Та що то, — говорили другi, — на то вже, вiдай, нема ради.
- Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабiсть
зiлля є, треба тiлько пошукати. А що ж, хiба ж би на наше горе
не було лiку? Треба пошукати. На то нас нинi, богу дякувати, зiйшлася
тiлька громада, щоби о тiм поговорити. Адже ж знаєте: громада
— великий чоловiк; де один своïм розумом нiчого не
вистачить, там громада все-таки борше ладу дiйде.
- Дав би то бог, щоби ми нинi до якого ладу дiйшли, — говорили
рiпники. — А час уже великий, бiда до костi догризає!
Такi i подiбнi розмови велися по всiх кiнцях i по всiх купках. Побратими
роздiлилися i пiдготовували всюди народ до своïх думок, додавали
ïм вiри в можнiсть полiпшення i поправи ïх нужденного життя,
змiцнювали ïх надiю на громадський розум i громадську силу. А поки
що все ще новi громади напливали i напливали. Сонечко стояло вже серед
неба i пекло немилосердно, пiднiмаючи хмарою густу, вонючу замороку
нафтову понад Бориславом. Понад синiючим високою стiною Дiлом мерещали
хвилi розiгрiтого воздуху. Вiд рiчки вiяло лагодячим холодом.
- Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду — вже всi зiйшлися!
— загомонiли робiтники з усiх бокiв.- Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камiнь!
— сказав своïм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб. -
Ставайте довкола, зробiть мiсце довкола каменя, — гомонiли
рiпники, обступаючи.
На камiнь виступив Бенедьо. Вiн не привик говорити перед такою великою
громадою i був трохи змiшаний: в руцi обертав свою шапку i позирався на
всi сторони.
- Се що за оден? — закричали з усiх бокiв рiпники.
- От робучий чоловiк, муляр, — сказав Бенедьо.
- Ну, то говори, що маєш говорити!
- Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потроха
осмiляючись. — Я тiлько то хотiв наразi сказати, що кождий i без
мене знає. Бiда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночi
недосипляємо, вдень i вiдiтхнути не маємо коли, мозолi на
руках набиваємо: старi ще не злiзли, а вже новi наросли, —
i що нам з того? Кажуть: гiрко заробиш, солодко зïш; а ми чи
багато солодко вïмося? Гiрко заробляємо — то правда,
але ще гiршi нашi вжитки. Та й то бiльше млiємо голодом, нiж
ситостi зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не
кривдили, не зневажали нас на кождiм кроцi! А то самi видите, яка нам
повага. Робучий чоловiк у них i за худобину не вартує!
- Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом бiльше стоять,
як за бiдним чоловiком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
- Та й ще розважте, — говорив далi Бенедьо, — на кого ми
працюємо, хто з нашоï роботи користь має? Жиди!
Властивцi! Бiдний рiпник сидить по шiсть, по вiсiм, по дванадцять
годин у ямi, в замороцi та смродах, мучиться, гепає та копле
штольнi попiд землю, другi робiтники стоять при корбi, при млинку i
крутять, аж ïм мозок у головi крутиться i послiднi цомоги з них
тягне, а властивцi продають воскп й нафти, i збирають тисячнi суми, i
панують, будують доми мурованi, вбираються та ïздять в каритах та
бризькають болотом на бiдного чоловiка! I слова доброго вiд них вiн
нiколи не почує. От на кого ми робимо i яку подяку маємо
за тото!
- Най ïх бог покарає за нашу працю i нашу нужду! —
гукнули рiпники з усiх бокiв.
- Так-то воно так, — говорив далi Бенедьо по короткiм передиху,
— що най ïх бог покарає. Але то ще хто знає, чи
бог схоче ïх покарати, чи нi, а по-друге, хто знає, чи нам
вiд того буде легше, як ïх бог покарає. А ту видимо, що бог
якось бiльше любить нас карати, нiж ïх! От i тепер покарав бог
нашi села голодом, а ту, в Бориславi, жиди принялися й собi ж нас
карати: плату вменшують щотиждень, i ще як хто поважиться
допоминатися, то ганьблять у очi:
Iди собi, — кажуть, —. То погадайте ж собi самi, що ту нам поможе —
коли тобi кривда, я десять найду на твоє мiсце за таку саму
плату
здаватися на кару божу! Я гадаю, що лiпше так робити, як говорять нашi
люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а
нам треба собi братися докупи i радитися, як би ту власним заходом з
бiди вигарматися.
- Ба, в тiм-то й штука! Як вигарматися, коли ми бiднi i помочi нiвiдки
не маємо? — крикнули робiтники.
- Ну, я на тото наказу не можу дати нiякого, — сказав Бенедьо,
— але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тiм
моя гадка.
- Говори, говори! Слухаємо! — загули рiпники.
- Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочi нам
нiвiдки не надiятися, бо хто ж нинi хоче помагати бiдному робiтниковi,
а впрочiм, хоть би й схотiв помочи одному, то не зможе помочи всiм,
такiй величезнiй громадi. Ту тiлько ми самi, дружною силою, можемо
собi помочи.
- Ми самi? А то як? — далися чути недовiрливi голоси.
- Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не
змтажемо собi цiлком помочи. Бо яка помiч можлива, коли чоловiк
працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею
користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти
нам добра цiлковитого не буде. Але дрiбку, що то пiдратуватися чень
зможемо. От а дивiть, кiлько разiв трафиться чоловiковi остатися без
роботи? Ходить чоловiк, як загорiлий, мечеся, мов у гарячцi, сюди й
туди, а роботи годi дiстати. Млiє чоловiк з голоду, iде до жида
i напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганiшу роботу, щоби
тiлько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кiлько нас ту
є, обовязалися щотиждень по виплатi складати нехай по центовi,
нехай по два, то почислiть самi, яка би сума з того вийшла. Якби нас
найшлося таких тисяча, то нiкому би той цент не впався так тяжко i не
затяжiв би на кишенi, а з того щотижня зiбралась би така сума, що
можна би на несподiваний случай запомочи десять людей.
- Правда є, правда в! — загомонiли робiтники.
- Невелика то пiдмога, правда, — говорив далi Бенедьо, — але
вважайте лишень, що се знов не буде й така мала помiч. Бо вже як так
на якийсь час заратуєся чоловiка чи ринським, чи пiвтора, то вiн
не буде потребував iти до жида, i кланятися ему, i набиватися до
роботи на яку-будь мiзерну платню, не буде мусив знижувати платню
другим робiтникам. А те, що єму дасться, вiн може поволеньки та
потрошка виплатити назад, скоро тiлько дiстане лiпшу роботу. Таким
способом наша робiтницька каса не тiлько що не вменшувалася би, але,
противно, все би бiльшiла.
Рiпники стояли мовчки i розумували. Зразу дiло видалось ïм справдi
немов i хороше, i всi готовi були вiдразу приступити до нього. Але
швидко далися чутп закиди.
- Е, що з того, — говорили деякi рiпники. — Ну, нехай би й
так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по
селах, де є каси громадськi. Богачi повизичують грошi,
користають з них, а бiдний тiлько складати мусить, а хiсна з них
нiякого не має. Або й ще одно: виберемо касiєра,
розумiвся, також рiпника, як i всi ми, — то хто нам заручить, що
вiн грошики не возьме i не втече?
Бенедьо слухав тих закидiв супокiйно.
- Думав я над тим також i от що видумав. Насамперед страху нема, щоби
користали з наших грошей самi богачi, бо мiж нами богачiв нема, усi ми
бiднi. А по-друге, ми не жиди, грошi на процент зичити не будемо, а
будемо видавати тiлько в разi правдивоï нужди, слабостi,
безроботицi, — то, значиться, будемо помагати там, де вже для
кождого очевидно, що помочi треба. Хто опiсля зможе, той вiддасть нам
i надоложить видаток, а хто не зможе, ну то го також не повiсимо.. А з
касiєром, я гадаю, найлiпше буде ось як зробити. Якби нас
найшлося багато таких, що би приступили до тоï каси, то при
кождiй кошарi або при кiлькох сусiднiх кошарах ви собi самi вибирайте
свого касiєра, такого, що вже ту, в Бориславi, робить раз у раз
i котрого добре знаєте. Такий касiєр мiг би збирати грошi
тiлько з тих кошар, котрi його вибрали. А знаючи, кiлько в них людей
робить, а кiлько обовязалися платити, дуже легко кождий буде мiг
знати, кiлько касiєр має грошей у себе. Скоро би оден в
чiм не сподобався, можна вибрати другого. Тi самi кошари, що мають
одного свого касiєра, мали би обовязок пiдпомагати потребуючих
з-помiж себе: о тих вони й найлiпше будуть знати, чи хто i кiлько
потребує.
- Так, то й але, — загомонiли робiтники. — Так, то все буде
касiєр у нас пiд оком, а як ïх буде багато, то у кождого
сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, i навiть якби вся
тота сума пропала, то й се би страта була невелика. На то можна
згодитися.
- Позвольте, ще не конець на тiм, — говорив Бенедьо. — Хто
знає, може, часом трафиться потреба такоï пiдпомоги, на
котру не вистачать средства з одноï кошари. Може, трафиться
зробити дещо такого, що би було придале для добра всiх бориславськпх
робiтникiв, — а на то треба би бiльше грошей, бiльшоï каси.
То я гадаю зробити ось як. В кождiй такiй частковiй касi, що би була
при однiй або кiлькох сусiднiх кошарах, усi грошi, якi будуть
впливати, подiлити на три частi. Двi такi третини лишали би ся при
кошарi на частковi запомоги, а одну третину давалось би до одноï,
головноï каси. З тоï каси вже не мiг би видавати анi
касiєр, анi одна кошара, а тiлько цiлий збiр борпславських
робiтникiв, розумiвся, тих, що платять до каси. З неï видавати
якнайменше, а громадити грошi для бiльшоï спiльноï потреби.
- А яка ж би то могла бути така потреба? — питали рiпники.
- От як я собi о тiм думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите,
тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене
робiтникiв чимраз бiльше до Борислава, що не питають, чи можна нам
продихати, чи нi, а знижують нам плату раз у раз. I не перестануть ще
далi знижувати, доки не впiмнемся за собою.
- Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
- Ба, постiйте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що
говорити ïм, чи добром, чи й погрозою, на нi на що не здасться,
— не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони
й не отямилися, вiдки се на них упало. От що треба зробити. Всi,
кiлько нас ту є, i тi, котрих ту нема, — одним словом,
усi, разом, одного поранку, кождий при своïй роботi, приходимо i
кажемо:
Годi, не будемо робити, не можемо робити за таку малу.
платню, волимо сидiти вдома. Доки не буде бiльшоï платнi, доти й
пальцем не кинемо
I, сказавши те, всi додому!
Рiпники аж роти порознiмали з диву, почувши таку раду.
- Ба, та як же се — покинути роботу?
- На час, на час, доки жиди плату бiльшу не дадуть.
- Але ж се може потривати довго.
- Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили
з рiжними купцями контракти: на той а той час достачити тiлько воску,
тiлько нафти, ну, а як на час не постачать, то ïм втрата буде
десять раз бiльше, нiж тота надвишка в нашiй платнi. А. самi до ям не
полiзуть, — потримаються, може, кiлька день, та й мусять-таки до
нас
прийдiте поклонiмося.
- Але ж вони собi наспроваджують iнших робiтникiв!
- Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати вiдси
людей на всi околичнi села i розпустити такий наказ: щоби на такий а
такий час нiхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
- А як мазурiв спровадять?
- То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
- Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботицi?
- Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.
- А жиди змовляться i хлiба не довезуть, схотять нас виголодити.
- Ми й куповати вiд них не будемо. Як у нас будуть своï грошi, то
собi спровадимо самi з мiста, ще за таншi грошi!
- I гадаєш, що з того буде нам помiч, що пiдвисшать платню?
- Я гадаю, що мусять, скоро тiлько ми видержимося твердо.
- Але таку громаду народа виживити, то треба величезноï суми
грошей!
- Можемо на час безроботицi одну часть людей вiдправити на села або де
до мiста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не
пориватися до такого великого дiла, поки у нас не буде досить грошей,
щоби можна було продержатися хоть тиждень. I заки зачнем, то попереду
уладити все порядно, i людей по селах розiслати, i хлiба настарати, i
всего. Але то о тiм буде ще час поговорити. Тепер скажiть, чи
пристаєте на тото, щоби у нас були каси: i частковi, i головна
каса? - Приставмо! Пристаємо!
- А на тото чи пристаєте, щоби двi третини лишалися в часткових
касах, а одна третина щоби йшла до головноï каси?
- Нi, най двi третини йде до головноï каси! Волимо давати по два
центи, а щоби тiлько нам усiм швидше яка полегкiсть вийшла!
- А до головноï каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей,
котрих добре знаєте i котрим можете завiрити. А головна рiч,
щоби каса була у такого чоловiка, що ту має яку свою посiлiсть.
- Ба, а де ж ту такого найти, коли всi ми зайшлi, бiднi?
- Я знаю такого чоловiка — старого Матiя, що у него ту своя
хатина. Я би гадав, що найлiпше касу у нього помiстити. I то так, щоби
кождий частковий касiєр мiг кождого часу прийти i перерахувати,
що i вiдки є в касi, i оповiстити о тiм своïх людей. Два
другi при головнiй касi мали би щотиждень ходити по кошарах i збирати
грошi. Таким способом усе було би безпечнiше, що нiхто анi не оци
ганить нiкого, анi собi грошей не присвоïть. Чи пристаєте
на тото?
- Пристаємо! Пристаємо!
- А де є той Матiй? Хочемо видiти его! — закричали деякi,
котрi не знали Матiя. Матiй вилiз на камiнь i поклонився громадi.
- Ти що за оден? — закричали до нього.
- Рiпник, люди добрi.
- У тебе є своя хата?
- Своя не своя, а так, як би своя. Моєï невiстки хата, але
вона в службi, не сидить тутка.
- А приймешся, щоби у тебе була наша каса i щоби ти мав нам за неï
давати вiдповiдь?
- Як перед богом i своïм сумлiнням, так i перед вами. Коли ваша
воля на то, я готов послужити громадi. А впрочiм, вас ту з половина
знає мене.
- Знаємо! знаємо! — озвалися многi голоси. —
Можна покластися на него!
- Ну, а кого ж на других касiєрiв вибирати? — питали
рiпники.
- Вибирайте кого знаєте, а наймiм таких, щоби могли добре бiгати,
— сказав Бен дьо.
- Будь ти!
- Нi, я не можу — слабовитий, як бачите, та й занятий надто при
роботi, не зможу бiгати. А що зможу, то й без вашого вибору буду
робити.
За сим Бен дьо подякував громадi за послухання i злiз iз каменя. Почався
шум i гамiр мiж рiпниками. До Бенедя тислися рiпники, щоби стиснути його
за руку, глянути йому в лице i голосним, щирим словом подякувати за
добру раду.
Мiж тим робiтники швидко згодилися вибрати за двох других касiєрiв Прийдеволю i Сеня Басараба.
- Дякуємо за вибiр i за вашу добру вiру! — гукнув Сень до
громади. — Постараємся добре послужити нашiй загальнiй
справi! А тепер, хто що може, прошу скинути по центовi, по два, щоби
наша каса вiд початку не стояла пусто!
- Гурра! По центовi до каси! — закричали робiтники.
- Скидайте кождий по центовi, але кождий, — сказав Матiй, —
то таким способом, порахувавши, будемо знати, кiлько нас ту є!
Пристали й на то, i коли зiбрано грошi, начислили 35 ринських.
- Пiвчверта тисяча нас зiйшлося! — крикнув Сень Басараб. — В
касi нашiй тридцять i пять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути
тiльку суму?
- Що то за сила — громада! — говорили мiж собою рiпники.
— Добре то якийсь сказав:
Громада плюне по разу та й одного
потопить!
Гамiр змiгся, але був се вже не понурий, тривожний гамiр прибитоï
безрадноï маси; се був веселий гамiр пчiл, що i для них настала
весна, i зацвiли цвiти, i ожила надiя щасливiшого життя.
