Генiй з моєï вулицi

Майже щоранку, iдучи на роботу, я зустрiчаю велично-гарного сивого
чоловiка мальовничо-довговолосого, з пишними вусами. Вiн статечно
чимчикує або з майстернi додому, або навпаки. Це людина, яка
створила бiльше двох тисяч шедеврiв, котра, за власним зiзнанням,
розмовляє зi своïми полотнами, як iз рiдними дiтьми. Вiн
ïздив iз Нью-Йорка до Києва, аби поговорити з тими, хто
залишався на Батькiвщинi, а потiм навпаки щоби не сумували за батьком
полишенi на чужинi. Ще каже, що волiв би бути подiбним до Шиви
давньоiндiйського бога з двадцятьма руками. Може, тодi б змiг, нарештi,
написати все задумане.
Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим
класифiкацiям. Є в нього пейзажi, портрети, наïв, щось
узагалi казкове, грандiозний цикл абстрактних робiт… Усе це
неможливо сплутати з роботами iнших митцiв, принаймнi в нашiй галактицi.
Пльонтанiзм це назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Вiд
слiв плести, пльонтати: картини нiби створенi з клубочкiв чудернацьких
ниток.
Улiтку 2005 року в Украïнському домi вiдбулася найбiльша за весь
довгий та плiдний творчий вiк Iвана Марчука виставка його творiв. Кожен,
хто хоч колись бачив цi картини, неодмiнно вiдчув ïх невимовний
магнетизм, щось таке, вiд чого не можуть вiдiрватись анi око, анi душа.
А тепер уявiть собi, коли таких робiт в однiй залi аж триста… Люди
виходили з цiєï виставки, наче пiсля якогось грандiозного
духовного ритуалу.
…Свiт ловив мене, але не впiймав, казав Григорiй Сковорода ,
босоногий фiлософ i поет, байдужий до пропонованих йому гучних титулiв i
всiляких мирських гараздiв. Ще до знайомства з Iваном Марчуком мене
вперто переслiдувала думка про подiбнiсть долi й характеру цих двох
украïнцiв. Коли поспiлкувався з Iваном Степановичем, переконався:
аналогiя цiлком виправдана. Такi рiзнi часи й така подiбна горда творча
самодостатнiсть! Така байдужiсть до слави, зневага до суєтних
спокус. Обох доля носила свiтами. Можновладцi, ображенi ïхньою
незалежнiстю, обох цькували в древнiй, мов свiт, вишукано
Садистський спосiб, створивши навколо них психологiчну блокаду. Iм'ям
Iвана Марчука (як зiронiзував сам майстер) у сiмдесятих роках лякали
молодих художникiв. Спiлкування з неправильним Марчуком автоматично
замикало перед ними всi дверi. Влада щосили намагалася зробити з нього
неособу, котру не вбивають, не мордують, а за вказiвкою згори просто
нiбито не бачать. Тож Марчук емiгрував, вирушив за моря.
Та з комфортного Нью-Йорка, де, до речi, його визнали й полюбили, вiн
повернувся в Украïну. А тридцятого вересня 2005 року в Києвi
було закладено Музей художника Iвана Марчука культурний центр на
Андрiïвському узвозi, де митець готовий викладати i де будуть
зiбранi всi його картини.
Тож називаймо речi своïми iменами: серед нас живе генiй. I не треба
чекати ще пiвстолiття, щоби потiм це визнати. Спробуймо зробити це
просто зараз. Це так приємно, коли часом, просто йдучи на роботу,
випадково зустрiчаєш на своïй вулицi генiя…
430 слiв За А. Глазовим