Батькiв сад

Колись на крутому схилi гори буйна фантазiя позбирала з усiх усюд дерева, i тепер вони створили мальовничу строкату сiм'ю. Мiж стовбурами дерев пробивалося свiтло лiтнього сонця, простiр манив загадковим затишком. Батько, iдучи вiд дерева до дерева, перед кожним зупинявся, наче зустрiвся зi знайомою людиною.
У саду на схилi гори були не тiльки розлогi яблунi, а й зовсiм молоденькi яблуньки. Так само росли рiзного вiку та рiзних сортiв грушi. Черешнi, вишнi, сливи, абрикосовi дерева, кущi аґрусу, смородини, порiчок, густi малиновi заростi. А ще грецькi горiхи, кущi глоду, шипшини, лiщини. Уперемiжку з ягiдними та плодовими деревами i дубки, й липи, й черемхи.
Посеред саду вигнались у височiнь тополi, бiлокорi берези свiтилися, сяяли бiлизною стовбурiв, шумували плетивом кiс. Гора така, зауважив товариш, що нi пiд город не зореш, нi збудуєшся. То кожен господар напроти своєï хати чи траву косить для корови або кози, чи ось так позасаджував деревом. А наш батько скiльки жив у хатi пiд горою, то саджав дерева. Ото за багато лiт i понасаджував.
Старий, спираючись на цiпок, торкався до дерев долонею, наче хотiв вiдчути ïхнє тепло або ж передавав ïм тепло своє.
Оцей дуб, показав товариш на ошатного кремезня, ми вдвох iз батьком посадили. Кожне дерево тут посаджене не самим батьком, а з яким-небудь гостем, iз iншим чоловiком. Кожне дерево це пам'ять про ту людину. Батько пам'ятає про них усiх. А бiля отого каштана, що за березами росте, раптом зупиняється й питає: А з ким же я садив його, не пам'ятаєш? Звiсно, я не пам'ятаю, бо, може, й не знав нiколи. То вiн аж посiрiв на лицi, що iм'я людське забулося.
П Очувши розповiдь товариша, я вже по-iншому дивився на строкатий сад на схилi гори. Колисаний вiтерцем, вiн обiзвався легким шелестом гiлля, хистким мереживом тiней, що плавало по травi, голосами птахiв, що пурхали помiж вiття. Стежачи, як до нас наближається батько, я подумав про те, що вiн, мабуть, ось зараз iде не просто помiж дерев, а помiж спогадiв, якi й складають його сьогоднiшню справжню сутнiсть.