Авторство "Тихого Дону" (Загадки роману)

Ще в 1928 р. з появою першоï книги роману, що вразив зрiлiстю
таланта молодого автора, пролунали наклепницькi обвинувачення в
плагiатi. В 1929 р. була створена комiсiя вiд РАПП, куди ввiйшли
Серафiмович, Киршон, Фадєєв, Ставский, Авербах. Шолохов
представив рукописи й чернетки роману. Тодi ж у приватному листi
А.Серафiмович повiдомляв: “Найшлися заздрiсники — стали
кричати, що вiн у когось украв рукопис. Ця пiдла наклепницька плiтка
поповзла буквально по всьому Сполучнику. Вiдсiч ïй був даний на
сторiнках “Правди”.
Однак кинуте насiння наклепу перiодично проростало, харчуючись часом
фактами анекдотичними. З'явилося в пресi в 1930 р. лист
Л.Андрєєва вiд 1917 ще року, у якому нариси С. Голоушева
“З тихого Дону” названi “Тихим Доном” (звичайний
перифраз назви, що зводиться до ключових слiв), i супротивники Шолохова
вже готовi були оголосити автором прославленого роману посереднього
публiциста. Змучений письменник звертався до Серафiмовича: “Що
менi робити? Менi мiцно набридло бути злодiєм”.
Найбiльш потужне настання на Шолохова було почато в 1974 р. Коли в
Парижу вийшла книга Д* (пiд цiєю лiтерою зникла Ирина Томашевская,
що вмерла в 1970 р.). “Стремя “Тихого Дону” (Загадки
роману)” з передмовою А.Солженицина. У нiй
“спiвавтором” Шолохова був оголошений донський письменник
бiлоемiгрант Федiр Гакiв
Звертаємо увагу на те, що авторство самого Шолохова тут не
виключається, мова йде лише про використання якогось рукопису
Крюкова, у яку Шолоховим нiбито вставлялися й фрази й цiлого глави. У
третiй i четвертiй книгах ступiнь авторства Шолохова визначається
бiльш, нiж в “одну третину”, а авторське право на фiнальну
восьму частину було повнiстю “повернуте Шолохову”.
Джерела даноï версiï сходять до 1928-29 рокiв, коли в
сiм'ï Томашевских iшли розмови про плагiат i вiдомий фiлолог
Б.Томашевский викликував: не могла людина в 19 рокiв написати книгу
такого рiвня
В 1975 р. вийшла, уже французькою мовою, книга Риючи Медведєва
“Хто написав “Тихий Дон”?”, розширений варiант
якоï англiйською мовою називався “Загадки лiтературноï
бiографiï Шолохова” (1977). Уривок iз книги надрукований у
серпневiй книзi журналу “Питання лiтератури” за 1989 рiк.
Медведєв, хоча й визнав натяжкою багато побудов Д* (Томашевской),
пiдтримав саму гiпотезу спiвавторства, назвавши iншi, можливi, на його
думку, iмена — тестя письменника — П.Громославского —
i навiть шурина. Медведєв повторив бездоказову посилку, що
особистiсть 23-лiтнього письменника нiбито досить разюче не
вiдповiдає тому злiпку особистостi автора, який можна було б
зробити по романi “Тихий Дон”.
Коли ж в умовах перебудови дискусiя вилилася на сторiнки радянських
видань, найшлося чимало прихильникiв i супротивникiв антишолоховского
лiтературознавства. До числа останнiх ставляться й закордоннi
дослiдники. Так американський славiст Г.Єрмолаєв
неодноразово спростовував доводи А.Солженицина, Д. (Томашевской),
Р.Медведєва. З радянських лiтературознавцiв у захист авторства
Шолохова виступали Ф.Бiрюков, С.И.Семанов i iн. Докладне спростування
робiт Д* (Томашевской) дали скандинавськi славiсти Г.Хьетсо,
С.Густавссон, Б.Беклан, С.Гил. У ïхнiй книзi “Хто написав
“Тихий Дон”?” (1984, росiянин переклад — 1989)
викладенi данi комп'ютерного дослiдження, що доводять, що в Шолохова й
Крюкова рiзна структура словника, частотнiсть слововживання, довжина
речень. Проте методика й технiка дослiдження Г.Хьетсо не здалася
переконливоï ïхнiм опонентам, що виступили в “Питаннях
лiтератури”. Обговорення питання пiшло по новому витку спирали. У
посмертне цькування Шолохова ввiмкнулися й письменники (В.Солоухин,
наприклад). Знову висувалися анекдотичнi версiï, у тому числi,
начебто автором “Тихого Дону” був… Серафiмович
Будемо вiдвертi: ажiотаж, пiднятий навколо iм'я Шолохова в нашi днi
викликаний причинами зовсiм не лiтературними, у всякому разi не мають
вiдносини до роману (як якби ми оцiнювали “Фауста” крiзь
призму обвинувачень Ґете у фiлiстерствi). В 80-х г. г. багатьох
дратували “хрестоматiйний глянець” на iм'ï письменника,
потiк казенних славослiв'ïв на його адресу; його власнi, на жаль,
панегiрики партiйному керiвництву й “викриття” на адресу
дисидентiв, звичка “навченого” життєвим досвiдом
письменника узгоджувати своï дiï з генсеками й не приховувати
етого. Навiть прихильнiсть Хрущева i його поïздка у Вешенську
ставилися в провину письменниковi. При тiм, що Шолохов був людиною свого
поколiння, вона останнi роки важко болiв, так що далеко не всi пiдписанi
ïм паперу, або слова, цитируемие певним колом осiб, варто ставити в
основу при характеристицi його людськоï й письменницькоï
позицiï
Тим часом у проблемi авторства “Тихого Дону” саме й
вiдбулася пiдмiна естетических критерiïв внеестетическим, а те й
просто обивательськими. Пiдтвердимо сказане одним тiльки прикладом:
А.Солженицин у груднi 1962 р. в особистому листi Шолохову визнавався у
своєму “незмiнному почуттi: як високо я цiную автора
безсмертного “Тихого Дону” (33). Але коштувало в лютому 1963-
го авторовi спогадiв “Буцалося теля з дубом” почути, що
Шолохов i його оточення готовлять на пiдмосковнiй дачi проти нього,
Солженицина, розгромне мовлення (вона не була вимовлена), як навiть
зовнiшнiй вигляд Шолохова визначається Солженициним як
“незначний”., а його оточення назване “бандою”.
Чи коштує пiсля цього дивуватися активностi Солженицина, що
спонукує Томашевскую закiнчити книгу й видає ïï
Впариже.
При об'єктивному ж вiдношеннi до роману аргументи
“антишолоховедов” критики не витримують. Розглянемо кожний з
них - Iдеологiчна спрямованiсть роману дивна для автора-комсомольця й не
пiдтверджується його подальшим суспiльним поводженням
Життя в сiм'ï Громославских давала Шолохову можливiсть зрозумiти
людей, настроєних не тiльки просоветски, i це, безумовно, зробило
на Шолохова певний вплив. Та й комсомольцем вiн не був (або був
виключений за обряд вiнчання). У кандидати партiï Шолохов у
порiвняннi з iншими вступив пiзно — наприкiнцi 30-х рокiв. У його
партiйнiй ревностi наступного рокiв цiлком могла позначитися вiдчува_
пiдсвiдомо “провина” за iдейнi коливання
- Як людина i як письменник Шолохов зламався в 1938 р., тому що Сталiн,
мабуть, пам'ятаючи справу про плагiат, пригрозив йому викриттям
Сталiн дiйсно (хоч це й не доведено) мiг “викрити” i не
тiльки Шолохова, так що викриття було б мнимим. Морально зламатися було
отчого й справжньому авторовi “Тихого Дону”: трагедiя 1933
року, терор кiнця 30-х, коли захист вiд уже планованого арешту й
розправи можна було знайти тiльки в самого Сталiна. I при цьому Шолохов
встиг гiдно завершити “Тихий Дон”, не привiвши Мелехова, як
раскаявшегося грiшника, у стан “наших”, як радили йому
численнi доброзичливцi
- Пiсля “Тихого Дону” Шолохов нiчого не написав на рiвнi
великого роману
Але iсторiя лiтератури знає чимало аналогiчних прикладiв i навiть
фактiв вгасання з вiком художнього таланта, тим бiльше пiсля пережитого
в 40-е роки
- Разюча рiзниця рiвня майстерностi автора “Донських
оповiдань” i першоï книги “Тихого Дону”.
Першiй книзi передувала “Донщина”, покладена в основу
другоï книги “Тихого Дону”. Рiст майстерностi вiд
другоï книги до першоï третiй i четвертоï природний i
очевидний
- Шолохов був занадто молодий, щоб бути автором настiльки зрiлого
добутку
При всiй некоректностi тези, спростовуваного iсторiєю лiтератури,
сама дата народження письменника — 1905 — викликає
сумнiв. Це визнавав i Рiй Медведєв, що зустрiчав iншу дату, i
висловлював искреннее здивування iз цього приводу. На дiлi дивуватися не
доводиться: i в бiльше пiзнiше час авторовi цих рядкiв доводило
зiштовхуватися з подiбними випадками, наприклад, у верхiв'ях Кубанi,
коли заниження вiку юнака, мабуть, рятувало його вiд усякого роду
мобiлiзацiй. Крiм того, така патрiархальна, що дотримували всi обряди
сiм'я, як Громославские, навряд чи видала б 26-лiтню дочку за 19-
лiтнього юнака
- Серафiмович, нiбито, був переконаний у плагiатi, але йому хотiлося
врятувати роман бiлогвардiйського письменника, що настiльки блискуче
вiдтворив рiдну для Серафiмовича Донщину.
Вiдсилаючи читача до наведеного вище приватному листуу Серафiмовича, що
виключає “маскування”, хотiлося б повiдомити й про
наступний факт, автор цих рядкiв, спiлкуючись тривалий час iз
А.В.Монюшко, близькою родичкою й секретарем Серафiмовича, не раз чула,
поряд з iншими фактами бiографiï письменника, оповiдання про те, як
у колi сiм'ï Серафiмович обурювалося безпардоннiстю наклепу.
Серафiмович не раз говорив, як в 1929 р. вiн у складi комiсiï
дивився рукописи “Тихого Дону”.
- Авторство Шолохова ставиться пiд сумнiв вiдсутнiстю рукописiв
Рукопису були, як про це свiдчив Серафiмович. Частина з них уже в нашi
днi виявлена Л.Колодиним у Москвi (17). Що ж стосується
припущення: “Адже мiг вивезти основний архiв з Вешенськоï
перед настанням нiмцiв, але не вивiз, значить…”, те воно
залишається на совiстi авторiв: у письменника в залишеному будинку
мати загинула, що ж можна сказати обумагах.
- Ф.Гакiв по своєму життєвому й творчому досвiдi бiльше
пiдходить на роль автора “Тихого Дону”. Але Гакiв не знав
обставин Донського повстання 1919 р. i вмер ранiше, нiж були
опублiкованi спогади й документи, безпосередньо вiдбитi в шолоховском
романi, а головне — идиостили його й Шолохова непорiвняннi
- Художнiй феномен “Тихого Дону” не пiдтверджується
рiвнем шолоховской публiцистики, його виступiв, листiв
Але поняттєво-логiчне й художнє мислення далеко не завжди
досягають однакового рiвня. “Повернутi” романи А.Платонова
теж важко спiввiднести з його пробольшевистской публiцистикою. У цiй
ситуацiï особливо доречно говорити про талант милiстю Божией. Як
помiтив Л.Колодний, “доводиться визнати, що.. святий дух дiйсно
дихає, де хоче”.
У такий спосiб проблема авторства “Тихого Дону” —
проблема мнима. Кривотолкам i огульним обвинуваченням могло б покласти
кiнець академiчне видання творiв Шолохова, рiшення питання про
канонiчний текст роману, публiкацiя всього вилученого з журнального
варiанта й першого видання роману. Це робота, що чекає свого
невiдкладного рiшення. Перший крок до нього зроблений виданням спочатку
— журнального варiанта роману (М.: Скiфи, 1993) з коментарями
В.Литвинова. Як сказано у видавничiй анотацiï, “це справжнiй,
теперiшнiй текст роману, звiльнений вiд кон'юнктурних нашарувань”.
Традицiйно реалiстична проза “Тихого Дону” — вища
крапка еволюцiï цього напрямку в росiйськiй лiтературi ХХ столiття.
Вона витримала нелегке змагання iз класикою “Золотого
столiття”. В iсторiï росiйськоï лiтератури немає
iншого роману, що з такою би художньою повнотою й об'єктивнiстю
запам'ятав би народне життя на крутому переломi iсторiï й зберiг
козачу Атлантиду для майбутнiх поколiнь