Автобiографiя грець. autos сам, bios — життя, grapho — пишу
Автобiографiя (грець. autos сам, bios — життя, grapho —пишу), лiтературний жанр, головним героєм якого (в лiтературному
сенсi) є сам автор; основа автобiографiстики, що включає,
крiм автобiографiï, мемуари (спогади), щоденники, почасти й
листуванна, а також автобiографiчнi художнi твори . Все це разом можна
означити термiном автобiографiзм, тобто тiєю особливiстю, що
полягає в наповненнi твору фактами з власного життя письменника.
Як жанр, автобiографiя у свiтовiй лiтературi дуже поширений i має
давню iсторiю (Юлiй Цезар, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, О. Герцен , Л.
Толстой). В украïнськiй лiтератури родовiд автобiографiï
започатковується Поученiєм Володимира Мономаха. XIX ст. дало
чимало видатних творiв, починаючи вiд невеликого нарису Т. Шевченка
(1860) i Автобiографiï П. Кулiша (1867), а також мемуаристики М.
Драгоманова, М. Костомарова, I. Нечуя-Левицького, I. Франка та iн. XX
ст. для украïнськоï лiтератури в галузi автобiографiстики
особливе: в Украïнi пiд iдеолгiчним тиском цензури вона iснувала
хiба що у формах художнiх (Мандрiвка в молодiсть М. Рильського,
Зачарована Десна О. Довженка та iн.). Великою подiєю була поява
Розповiдi про неспокiй Ю. Смолича (1968-72). Значнi набутки має
украïнська емiграцiйна мемуаристика (Зустрiчi i прощання Г.
Костюка, 1987). Виняткова роль автобiографiï, зокрема
автобiографiстики, у збереженнi iсторичноï пам'ятi, у самопiзнаннi
людини та нацiï.
Iван Семенович Нечуй-Левицький (1838-1918)
Iван Семенович Левицький (Нечуй) народився 15 листопада 1838 р. в м.
Стеблевi (тепер Корсунь-Шевченкiвського району на Черкащинi) в родинi
сiльського священика. Змалку вiн добре знав украïнськi народнi
пiснi, приказки, старовиннi легенди та комiчнi казки й анекдоти,
придивлявся до звичаïв i побуту селянства. Рано виникло у хлопця i
тяжiння до книги, до iсторiï i поезiï рiдного краю. В
батьковiй бiблiотецi вiн знаходив iсторичнi працi М. Маркевича, Д. Бантиша-
Каменського, твори давньоï та першi ластiвки новоï
украïнськоï лiтератури. Особливо полонив уяву Iвана Левицького
Кобзар Шевченка своєю народнiстю i високою поетичнiстю. Вiршi
поета, розмови про нього були поширенi в народi, особливо в тiй
мiсцевостi, де минали дитячi лiта письменника. Враження вiд поезiï
Шевченка, як i вiд усноï народноï творчостi, глибоко западали
у свiдомiсть i згодом знайшли гучний вiголос в оригiнальнiй прозi I. Нечуя-
Левицького.
Початкову освiту вiн здобув вдома, а потiм у духовному училищi при
Богуславськiм манастирi. Задушливу атмосферу староï бурси
письменник згодом вiдтворить в мемуарному творi (Уривки в моïх
мемуарiв та згадок. В Богуславськiм училищi). Зi сторiнок спогадiв I.
Нечуя-Левицького рельєфно постають вихователi беззахистних дiтей:
жорстокий наглядач отець Федiр, п'яний самодур iнспектор Страхов та
iншi, схожi на них… Навчання перетворювалось на безглузде зубрiння
схоластичних премудрощiв, моральне виховання на знущання з учнiв i
немилосерднi кари за найменшi провини. Лише потайки вiд учителiв можна
було читати свiтську лiтературу (коли до школярiв попав Золотий осел
Апулея, вони вивчили його майже напам'ять). З вдячнiстю згадує
автор мемуарiв про молодих освiчених учителiв, якi подекуди траплялися
серед п'яних деспотiв i злих аскетiв-наставникiв.
По закiнченнi Богуславського духовного училища (1852 р) I. Левицький
наступного року вступив до Киïвськоï духовноï
семiнарiï, де почував себе трохи вiльнiше. Тут юнак захоплено
читає Пушкiна, Гоголя, Щедрiна, знайомиться з творами Сервантеса,
Лесажа, Шатобрiана, Данте, студiює французьку мову.
Пiсля закiнчення семiнарiï I. Левицький через хворобу цiлий рiк
перебуває вдома у батькiв, а потiм викладає географiю,
арифметику та старослов'янську мову в Богуславському духовному училищi.
1861 р. вiн вступає до Киïвськоï духовноï
академiï (йому, як синовi священика, доступною була лише духовна
освiта). 60-тi роки це час пожвавлення суспiльного руху, коли
посилюються народнi заворушення, поширюється iдеологiя
революцiйних демократiв. У цих умовах на Украïнi зростає
прогресивна нацiональна культура. Ще наприкiнцi минулого десятирiччя
виходять друком антикрiпосницькi Народнi оповiдання Марка Вовчка, в 1860
р. опублiкований Кобзар Шевченка, у 1861-1862 рр. видається журнал
Основа. Все це пожвавлює духовнi запити студентськоï молодi,
звертає ïхню увагу на актуальнi суспiльнi й зокрема культурнi
питання. Передовi настроï епохи проникають навiть через глухi мури
духовноï академiï. Разом з iншими, найбiльш мислячими
студентами Левицький наполегливо займається самоосвiтою,
передплачує тогочаснi росiйськi журнали (Современник, Русское
слово, Русский вестник та iн.) й Основу. Його хвилюють проблеми
зближення iнтелiгенцiï з народом, шляхи дальшого розвитку
нацiональноï культури та мови. Серед студентiв духовноï
академiï, як згадує письменник, половина були великоруси, але
було чимало сербiв, були й болгари, модлавани, греки й грузини. Молодь
гаряче сперечалася з соцiальних та нацiональних питань, дебатувала
лiтературнi новини. Особливо палкi суперечки викликали роман I.
Тургенєва Батьки й дiти та присвяченi цьому творовi пристраснiстаттi Д. Писарєва. З цих рокiв I. Левицький винiс посилену увагу
до образiв нових людей, зокрема до тургенєвського Базарова, якого
вiн не раз згадує пiзнiше у своïх статтях i до якого
примiряє своï образи молодих украïнських iнтелiгентiв.
Закiнчивши в 1865 р. духовну академiю, молодий рiзночинець порушує
сiмейну традицiю, вiдмовляється вiд духовноï кар'єри i
йде вчителювати в свiтськi учбовi заклади. I. Левицький спочатку
викладає словеснiсть у Полтавськiй духовнiй семiнарiï, потiм
бачимо його як гiмназичного вчителя росiйськоï мови, лiтератури,
iсторiï та географiï в Калiшi (1866-1867) i в Седлецi (1867-
1872), з 1873 р. вiн учителює в Кишиневi. Навколо нього гуртуютсья
прогресивно настроєнi вчителi. Обговорення суспiльних та
лiтературних тем, виступи Левицького проти самодержавного гноблення на
захист народу та його культури, його зв'язки з М. Драгомановим та
киïвськими громадiвцями-украïнофiлами викликали пильну увагу
департаменту полiцiï. За молодим вчителем встановлено жандармський
нагляд, i, можливо, передчасний вихiд Левицького у вiдставку (у 1885 р.)
пов'язаний саме з цими несприятливими обставинами.
Ще наприкiнцi 60-х рокiв учитель I. Левицький потай вiд свого оточення
друкував власнi твори пiд псевдонiмом I. Нечуй у львiвському журналi
Правда (Двi московки, Рибалка Панас Круть, Причепа, Свiтогляд
украïнського народу в прикладi до сьогочасностi). Незабаром його
першi художнi твори вийшли окремим виданням у Львовi (Повiстi Iвана
Нечуя, т. 1, 1872). Критика прихильно поставилась до блискучого дебюту
украïнських письменникiв i порiвнюючи його повiстi й оповiдання з
кращими творами тогочасних росiйських письменникiв.
У другiй половинi 70-х на початку 80-х рокiв талант художника-реалiста
досягає найбiльшого розквiту. В цей час вiн створює класичнi
повiстi й оповiдання з народного життя (Микола Джеря, Бурлачка,
Кайдашева сiм'я, Баба Параска та баба Палажка), розгорнуту повiсть-
хронiку з життя духовенства (Старосвiтськi батюшки й матушки), перший
украïнський роман про нацiональну iнтелiгенцiю, ïï
настроï та змагання (Хмари ).
З 1885 р. письменник живе в Києвi. Влiтку звичайно
виïджає на Черкащину до Стеблева, Бiлоï Церкви,
навколишнiх сiл. Серед знайомих i друзiв I. Нечуя-Левицького бачимо М.
Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького. В 1885 р. його
вiдвiдує в Києвi I. Франко, а потiм автор Миколи Джерi
зустрiчається з I. Франком, I. Белеєм та iншими
демократичними лiтераторами Захiдноï Украïни у Львовi, по
дорозi до Щавницi (Карпати), куди вiн ïздив на лiкування.
Суспiльнi зрушення, динамiка людськоï психологiï вiдбиваються
в художнiх творах письменника 90-900-й рокiв (Афонський пройдисвiт,
Помiж ворогами, Над Чорним морем, Скривдженi й нескривдженi, Старi
гультяï, Киïвськi прохачi, Сiльська старшина бенкетує,
На гостролях в Микитянах та iн.).
У цих творах I. Нечуй-Левицький сатирично висмiює попiв та ченцiв,
вiдбиває соцiальне розшарування на селi, виявляє моральний
розклад пануючих класiв, змальовує новi в украïнськiй
лiтературi картини з побуту украïнських авторiв, подає цiкавi
типи киïвських прохачiв — людей мiського дна.
У творчiй спадщинi славетного прозаïка зустрiчаються окремi казково-
утопiчнi твори . В 1892 р. вiн написав казку Скривдженi й нескривдженi,
де у фантастичних образах, спираючись на давню iндiйську мiфологiю та
украïнський фольклор, вiдбив непримиреннi суперечностi мiж народом
та деспотичним самодержавством. Алегорична блискавка спалює
царський палац i знаменує в творi перемогу повсталих мас.
Утопiчний iдеал свiтлого, заможного i просвiченого суспiльства,
позбавленого жахливих вiйн i соцiальних конфликтiв, письменник змалював
у художньому етюдi Бiдний думкою багатiє. Це пiдтверджує
органiчнiсть демократизму письменника, хоч iнодi вiн i вiдчував на собi
вплив лiберальних iлюзiй та нацiональних пересудiв.
Уже на початку своєï дiяльностi I. Нечуй-Левицький звертався
до iсторичноï тематики (романтична казка Запорожцi 1873, драми
Маруся Богуславка, 1875, В диму та полум'ï, 1875), пiзнiше написав
науково-популярнi нариси з давнiх часiв Украïни та повiсть Гетьман
Iван Виговський (1899).
Залишився надрукованим за життя письменника його найбiльший художнiй
твiр такого плану iсторичний роман Князь Єремiя Вишневецький
(написаний у 1897 р., вперше надрукований 1932 р.). У творi вiдбилися
концепцiï украïнських лiберально-буржуазних iсторикiв, хоча
художник часом iде далi, виялвяючи соцiальне пiдгрунтя подiй. Основну
увагу в романi звернено на процес полонiзацiï та покатоличення
украïнських просвiчених кiл XVII ст., на боротьбу козацтва i
селянських мас Правобережноï Украïни проти нацiонально-
релiгiйних утискiв з боку польськоï шляхти. Проте зустрiчаємо
й епiзоди, що свiдчать про наявнiсть не лише нацiональноï, а й
соцiальноï незгоди мiж селянами та панством. Саме зображення
поневолення i знущань з боку феодалiв та розмаху народних рухiв
надає творовi рис реалiстичноï змiстовностi. В романi
селянськi ватажки Кривонос i Вовгура гуртують повстанськi сили, нищать
панськi замки й фортецi. Врештi пiд керiвництвом Богдана Хмельницького
повстанцi здобувають перемогу над ворогом. З художнього боку iсторичний
роман I. Нечуя-Левицького поступається перед його класичними
творами на сучаснi теми: зустрiчається надмiрна публiцистичнiсть,
одноманiтнiсть образних засобiв, розтягненiсть описiв. Проте й тут читач
знаходить чимало яскравих, живописних сцен, вдалих портретних i
психологiчних характеристик.
Здобувши визначних успiхiв на теренi художньоï прози, письменник
виявив себе i в галузi драматургiï. Крiм згаданих iсторичних драм,
вiн написав комедiï з сучасного мiського побуту На Кожум'яках
(1871) та Голодному й опеньки м'ясо (1877), в яких змалював оригiнальнi
типи мiщан, торговцiв, дрiбних урядовцiв, влучно охарактеризував
ïхнi звичаï, мораль i психологiю. Найбiльш вдалою є
комедiя На Кожум'яках. У переробцi М. Старицького вона набула
бiльшоï сценiчностi й досi (пiд назвою За двома зайцями) живе в
украïнському театрi. Слiд вiдзначити, що доля украïнського
театрального мистецтва, музики, живопису, можливостi й шляхи
ïхнього розвитку привертали пильну увагу I. Нечуя-Левицького i не
раз ставали предметом його публiчних роздумiв. Про це свiдчать його
статтi та рецензiï Украïна в артизмi (1881), З Кишинева
(1885), В концертi (1887), Марiя Занковецька, украïнська артистка
(1893) та iн. Найцiннiшими прикметами украïнського театру автор цих
розвiдок вважає сценiчну правдивiсть i звернення до демократичного
глядача, прагне до розширення репертуару п'єсами реалiстичного
напряму.
Iнтерес I. Нечуя до витворiв народноï фантазiï, мотивiв та
образiв украïнського фольклору знаходить вияв у його великiй працi
Свiтогляд украïнського народу в прикладi до сьогочасностi.
Спираючись на книгу О. Афанасьєва Поэтические воззрения славян на
природу та iншi фольклористичнi дослiдження, письменник створює
ескiз украïнськоï народноï мiфологiï. На пiдставi
аналiзу народних вiрувань та звичаïв, змiсту численних колядок,
щедрiвок, веснянок I. Нечуй прагне схарактеризувати самий процес
творення народом поетичних образiв свiтлих богiв Сонця, Зорi, Хмари ,
Вiтру, Весни та цiлоï низки iнших фантастичних iстот: русалок,
мавок, полiсунiв, польовикiв, упирiв, вовкулак тощо. Фольклор
пiдказує письменниковi особливостi селянськоï
психологiï, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомiв
i тропiв, якими вiн щедро користується в творчостi.
За пiвсторiччя невтомноï працi I. С. Нечуй-Левицький написав понад
п'ятдесят творiв. Своєю творчiстю вiн сприяв розвитковi реалiзму в
украïнськiй лiтературi, поширив ïï тематичнi межi й
образнi можливостi. Найсильнiшою стороною його таланту було вмiння
вихопити з плину життя виразнi людськi типи, втiлити ïх у
рельєфнi й яскравi художнi образи.
З особливим спiвчуттям письменник-гуманiст ставився до простих людей,
правдиво й майстерно малював героïв з народу. Микола Джеря,
Василина, Кайдашi, баба Параска i баба Палажка це класичнi художнi
постатi, що мiцно ввiйшли в свiдомiсть поколiнь читачiв.
