Образ Софiï в п'єсi А. С. Грибоєдова "Горi вiд розуму&quot

П'єса А. С. Грибоєдова Горi вiд розуму знаменує собою
перемогу у творчостi письменника реалiзму, точнiше кажучи, критичного
реалiзму. У п'єсi ставляться самi пекучi питання тодiшньоï
пори: положення росiйського народу, крiпосне право, взаємини мiж
помiщиками й селянами, самодержавна влада, божевiльне марнотратство
дворян, стан освiти, принципи виховання й утворення, незалежнiсть i
свобода особи, нацiональна самобутнiсть i тому подiбне
Але сила таланта А. С. Грибоєдова позначилася й у тiм, що майже
будь-який персонаж його генiальноï п'єси — тип широкого
масштабу й одночасно портрет. Iншими словами, кожний герой п'єси,
виявляючи собою типовий образ, є в той же час неповторною
особистiстю. Попередньому Грибоєдову драматургiя вже створювала
iндивiдуальнi образи, але ïхня iндивiдуальнiсть розкривалася
переважно односторонньо, однолiнiйно, схематично, у них найчастiше
виражалася яка-небудь одна провiдна риса характеру. Розвиваючи кращi
досягнення своïх попередникiв, А. С. Грибоєдов прагнув
зобразити своïх героïв настiльки ж складними, як складнi
реальнi люди. Драматург ламає закони комедiï класицизму й
уводить у п'єсу дiючих осiб, якi валуни не для розвитку
любовноï iнтриги, а для зображення вибраноï драматургом
соцiального середовища, ïï вдач (образи Репетилова,
Загорецкого, Тугоуховских). П. А. Катенин дорiкав А. С. Грибоєдова
в тiм, що в його п'єсi сцени зв'язанi довiльно, але той
справедливо вiдповiдав йому: Так само як у натурi всяких подiй, дрiбних
i важливих.
Одним з найбiльш складних i суперечливих характерiв у п'єсi Горi
вiд розуму є Софiя . На наш погляд, найбiльше тонко зрозумiв цей
образ И. А. Гончарiв. У статтi Мильон роздирань вiн насамперед
звертає увагу на складнiсть ïï характеру. Вiн говорить
про сумiш у Софiï гарних iнстинктiв з неправдою, живого розуму з
вiдсутнiстю всякого натяку на переконання. У власнiй, особистiй
ïï фiзiономiï, — писав Гончарiв, —
ховається в тiнi щось своє, гаряче, нiжне, навiть мрiйливе.
Гончарiв побачив у нiй задатки незвичайноï натури. Його висновок
досить красномовний: Недарма неï любив i Чацкий . Чацкий у
п'єсi адресує своï мовлення насамперед Софiï. Саме
Софiю вiн уважає своєю однодумницею. Вiн звик вiрити тому,
що вона роздiляє його погляди. Цiєï вiри, принаймнi в
першiй дiï, не похитнули в ньому нi далечiнь, нi розваги, нi змiна
мiсць.
Любов Чацкого до Софiï допомагає нам зрозумiти одну iстину:
характер героïнi в чомусь немаловажному пiд стать героєвi. У
своï сiмнадцять рокiв вона не тiльки розцвiла прелестно, як
говорить про неï з любов'ю пiднесений Чацкий, але й проявляє
завидну незалежнiсть думок, немислиму для таких людей, як Мовчазний або
навiть ïï батько. Досить зiставити фамусовское що стане
говорити княгиня Марья Алексєєва!, молчалинское адже
потрiбно ж залежати вiд iнших i реплiку Софiï- Що менi поголоска?
Хто хоче, так i судить.
Хоча у всiм цьому, можливо, чималу роль грає просто та
безпосереднiсть, незiпсованiсть ïï натури, що дозволила И. А.
Гончарову зближати грибоедовскую героïню з пушкiнською Тетяною
Ларiноï: …Вона в любовi своєï точно так само
готова видати себе, як Тетяна: обидвi, як у лунатизмi, бродять у
захопленнi з дитячою простотою.
Для батька Софiï в книгах — все зло. А Софiя виховувалася на
них. Швидше за все, саме на тих, якi минулому доступнi й повiтовiй
панянцi, пушкiнськiй Тетянi — Ричардсон, Руссо, де Сталь. По них-
те, швидше за все, Софiя й сконструювала той iдеальний образ, що ïй
бачиться Вмолчалине.
Героïня грибоедовской п'єси, по сутi, одержує лише
перший твердий урок. Вона зображена на початку тих випробувань, якi
випадають ïй на частку. Тому Софiя — характер, що може бути
ще розвинений i розкритий до кiнця тiльки вбудущем.
Уже першi явища п'єси малюють натуру живу, захопливу, свавiльну,
що обiцяє своïм поводженням бурхливий розвиток подiй.
Згадаємо гончаровские слова про те, що в ïï
фiзiономiï ховається в тiнi щось своє, гаряче, нiжне,
навiть мрiйливе.
Грибоєдову було необхiдно намiтити цi якостi героïнi вже в
перших явищах п'єси, перше нiж у дiю ввiмкнеться головний герой.
Це було важливо саме тому, що в контактах з ним Софiя все-таки
замикається в собi, вислизає, i для глядачiв може залишитися
не до кiнця ясноï внутрiшнє мотивування ïï вчинкiв
Надзвичайно важливий для розумiння образа героïнi п'єси
ïï сон. Сон, розказаний Софiєю, мiстить як би формулу
ïï душi й своєрiдну програму дiï. Тут уперше самою
Софiєю названi тi риси ïï особистостi, якi так високо
оцiнював И. А. Гончарiв. Сон Софiï так важливий для збагнення
ïï характеру, як важливий сон Тетяни Ларiнiй для збагнення
характеру пушкiнськоï героïнi, хоча Тетянi ïï сон
сниться насправдi, а Софiя свiй сон складає. Але складає-те
вона його так, що в ньому дуже рельєфно переглядають i
ïï характер, i ïï таємнi намiри Iсторично
безперечно, — справедливо констатував Н. К. Пиксанов, — що
драма , пережита Софiєю Фамусовой у фiналi четвертого акту,
є в росiйськiй лiтературi… першим i блискучим досвiдом
художнього зображення щиросердечного життя жiнки. Драма Тетяни Ларiнiй
створена пiзнiше.
Зiставляючи Тетяну й Софiю, И. А. Гончарiв писав, що величезна рiзниця
не мiж нею й Тетяною, а мiж Онєгiним i Мовчазним. Вибiр
Софiï, звичайно, не рекомендує ïï…. У
Молчалине вона фатальним образом помиляється. От що наносить
ïй жорстокий удар. Так само як i головному героєвi, ïй
теж випадає на частку своє серцеве горе, свiй мильон
роздирань.
Поступово втягуючись у своєрiдну боротьбу iз Чацким, вона в якийсь
момент втрачає можливiсть вiдчувати грань, що вiдокремлює
дiï кiлкi, роздратованi вiд учинку явно безчесного. Але може бути,
саме тому ïï можна вважати одним iз самих живих персонажiв
комедiï. Софiя — це не тiльки певний соцiальний тип, не
тiльки певна моральна модель, але i яскрава iндивiдуальнiсть
Вiд природи Софiя надiлена гарними якостями: сильним розумом, незалежним
характером. Вона здатна глибоко переживати й щиро любити. Ця дiвчина
одержала гарне утворення й виховання. Героïня захоплюється
читанням французькоï лiтератури. Але, на жаль, всi цi позитивнi
риси характеру Софiï не могли одержати розвитку у фамусовском
суспiльствi. Подання про людей вона черпала iз сентиментальних
французьких романiв, ця лiтература розвила в Софiï мрiйнiсть i
чутливiсть. Тому вона не випадково звернула увагу на Молчалина, що
своïми рисами й своïм поводженням нагадував ïй
ïï улюблених героïв. Однак не можна сказати, що Софiя
ослiплена: вона здатна оцiнити обранця здраво й критично:
Звичайно, немає в ньому цього розуму,
Що генiй для iнших, а для iнших чуму,
Який швидкий, блестящ i незабаром опротивит.
Софiя ще й тому полюбила Молчалина, що ïй, девуш- ке з характером,
потрiбний у життi людин, яким вона могла б керувати
Любов Чацкого до героïнi допомагає нам зрозумiти одну iстину:
характер Софiï в чомусь головному пiд стать самому Чацкому. У
своï сiмнадцять рокiв вона не тiльки “розцвiла
прелестно”, але й проявляє завидну незалежнiсть думок,
немислиму для таких людей, як Молчалин або навiть ïï батько.
Про це говорить така реплiка Софiï: “Що менi поголоска? Хто
хоче, так i судить”. Чацкий це розумiє й своï мовлення
адресує насамперед Софiï. Саме Софiю вiн уважає
своєю однодумницею. Вiн звик вiрити тому, що вона роздiляє
його погляди. Цiєï вiри не похитнули в ньому “нi
далечiнь”, “нi розваги, нi змiна мiсць”. Тому Чацкий,
вернувшись у Москву й побачивши, як змiнилася Софiя пiд впливом
оточення, дуже переживає. Софiя також дуже переживає, але
вже через iнше. Вона мимоволi чує розмову Молчалина з Лiзою й
раптом бачить свого обранця зовсiм з iншоï сторони. Вона
розумiє, що потрiбна була йому тiльки для того, щоб, улучив
момент, скористатися ïï впливом i одержати вище чин. Софiя
одержує перший жорстокий урок
Можливо, коли-небудь Софiя довiдалася б про щирi намiри Молчалина i
ïй не було б так боляче, але зараз вона втратила людину, що дуже
пiдходив на роль чоловiка-хлопчика, чоловiка-слуги. Ïй не потрiбний
була така людина, як Чацкий, але саме вiн вiдкрив ïй ока на все що
вiдбувається. Якби Софiя виросла в iншому середовищi, воно,
можливо, вибрала б Чацкого. Однак вона вибирає таку людину, що
ïй бiльше пiдходить, тому що не мислить собi iншого героя. Але, по
зауваженню того ж Гончарова, “важче всiх, важче навiть
Чацкого” саме Софiï
Грибоєдов представив нам героïню комедiï як особа
драматичне. Це єдиний персонаж, що задуманий i виконаний, як
близький Чацкому.
Критики Н. К. Пиксанов i И. А. Гончарiв зiставляють Софiю Фамусову з
Тетяною Ларiноï
Надзвичайно важливий для розумiння образа героïнi ïï сон.
Сон, розказаний Софiєю, мiстить як би формулу ïï душi й
своєрiдну програму дiй. Тут уперше самою Софiєю названi тi
риси ïï особистостi, якi так високо оцiнив Гончарiв. Сон
Софiï знаменний для збагнення ïï характеру, як i сон
Тетяни Ларiнiй — для збагнення характеру пушкiнськоï
героïнi Зiставляючи Тетяну й Софiю, И. А. Гончарiв писав, що
“величезна рiзниця не мiж нею й Тетяною, а мiж Онєгiним i
Молчалиним. Вибiр Софiï, звичайно, не рекомендує
ïï…”
Н. К. Пиксанов зовсiм справедливо вiдзначав, що “драма , пережита
Софiєю Фамусовой у фiналi четвертого акту, є в росiйськiй
лiтературi… першим i блискучим досвiдом художнього зображення
щиросердечного життя жiнки. Драма Тетяни Ларiнiй створена
пiзнiше”.
Отже, у своïй комедiï А. С. Грибоєдов зумiв показати не
тiльки час, у яке вiн жив, але й створив незабутнi образи, цiкавi
сучасному читачевi й глядачевi. Тому, як говорив Гончарiв, “Горi
вiд розуму” тримається особняком у лiтературi й
вiдрiзняється вiд iнших добуткiв слова моложавiстю й бiльше
мiцноï живучiстю