Твiр на повiсть Воробйова Це мi, Господи!

Вiйна… Це страшно… Мi знаємо й чули про неï
багато, алi нам, дiтям пiслявоєнного рокiв, не усвiдомити до
кiнця, що таке вiйна . Однак ясно одне: вiйна — пекло, м'ясорубка,
що перемелює людськi життя, що перекручує людськi долi. Не
дай нам, Господи, коли- небудь, зштовхнутися з вiйною вiч-на-вiч…
Про Велику Вiтчизняну вiйну написано багато книг. Серед ïх —
повiсть Костянтина Воробйова Це мi, Господи!… Цей добуток був
написань в 1943 роцi, коли короткий перепочинок у партизанських боях
дозволивши йому розповiсти про тi, що трапилося з ïм у нiмецькому
полонi.
Повiсть автобиографичная, спiвуче, тому настiльки пугающе правдива.
Страшно читати про табори вiйськовополонених, про нелюдське звертання
фашистiв з ув'язненими, про збожеволiлих, що втратили людський вигляд
людей, про марнi спроби втеч i наступних звiрячих катувань. Перед нами
частка людини, одного з мiльйонiв, що потрапили з нiмецький повний,
iсторiя лейтенанта Сергiя Кострова. Алi вiн же, один з деяких, змiг
вижити, духовно вистояти в цьому полонi, не втративши надiï на
звiльнення. Iз самого качану Сергiй вирiшив: … я молодий i хочу
жити. Виходить, хочу ще боротися. I вiн боровся. Протягом сiмнадцяти
глав автор розповiдає нам про тi, що довелося пережити його
героєвi, що довелося вистраждати.
У повний Сергiй потрапив, коли нiмцi в 1941 роцi, у груднi, вiдступали
вiд Москви на Волоколамск. Вiдступали й тому звiрiли, зганяючи злiсть на
голодних, хворих, змучених людях, i не били ïх, а вбивали. Страшнi
слiди запозбавляли за собою — гори трупiв, якi у снiгу, мовчазно й
грiзно шлють прокльону вбивцям, висунувши з-пiд снiгу руки, немов
заповiдаючи мстити, мстити, мстити!. У числi вiйськовополонених, що
рухалися пiд конвоєм нiмцiв, саме й був Сергiй. Йому повезло, його
не вбили в дорозi, не скалiчили, хоча й побили, i вiн потрапив у
ржевский табiр вiйськовополонених. Чи Алi не так повезло? Адже там, у
таборi, ув'язнених очiкувала довга, болiсно довга смерть вiд голоду.
Шiстдесят грамiв хлiба в день. Як же вижити в таких умовах, а тiм бiльше
такому сильному, здоровому, молодому, як Сергiй, якому повинне
здiйснитися тiльки двадцять три роки. Алi вiн вижив, перехворiвши тифом,
видерся йз чiпких лабетiв смертi. Так, мiцний був кощавий лейтенант!
Занадто вже мало кровi було в його жилах, утомилася смерть жолобити
гнучке тiло спортсмена, i через двоє дiб виповз Сергiй з-пiд нар.
Остаточно поправитися допомiг йому доктор Володимир Iванович, що в цьому
пеклi умудрявся допомагати людям i навiть збирав у дошку своïх, щоб
бiгти. Ио доктор не був єдиною людиною такого роду. Багать зустрiв
i капiтана Миколаєва, i Ванюшку, i Мотвякина з Устиновим. Всiх цих
людей поєднувала разюча любов до життя, стiйкiсть, бажання втекти
з полону, а головнi — прагнення всiма силами здiйснити задумане.
Думка про втечу зiгрiвала душу головного героя в страшних умовах
фашистського полону. Вiн голодував, навчився берегти кожну крихту хлiба,
алi завжди був готовий подiлитися з iншими. Вiн не втрачав цiлковитого
самовладання, хоча це було майже неможливо. Сергiй побував у багатьох
таборах смертi, бачив, як нiзащо, просто зазаради забави, фашисти
розстрiлювали беззахисних людей, як морили ïхнiм голодом, бачив, у
що перетворюється бiльшiсть в'язнiв, що утомилися боротися. Алi
Сергiй бачив i iнших людей, до останнiх хвилин борються за життя й,
подiбно йому, що прагнуть до втечi. Рiдко кому вдавалося втекти, алi
Сергiєвi це виявилося пiд силу.
Перша спроба виявилася невдалою: його й Ванюшку — хлопчика рокiв
сiмнадцяти, котрий погодився бiгти йз Сергiєм, — пiймали, i
стрибали кутi чоботи по двох розпростертих тiлах…. Алi втiкачi
вижили, i знову була втеча… Нарештi воля! Можна глибоко вдихнути
виснаженими грудьми! Алi нi на хвилину не можна забувати, що мi —
вусi ще полоненi, i за такими, як мi, у лiсах полюють полiцейськi…
Утiкачi ховалися, пробираючись до рiдноï землi. Алi все-таки Сергiй
залишився один, коли схопили Ванюшку. Герой ледве було не вигин у
болотi, потрапив у лабети до есесiвцiв… i знову бiг! Гади!
Росiйського офiцера так не вiзьмеш! Алi вiд хоробро: вiдмовила права
нога — iти неможливо! I знову повний, i знову допити, катування,
знущання…
Господи, що ж роблять iз людиною такi випробування, якi винiс i
переживши Сергiй Багать. Молодий хлопець за кiлька мiсяцiв перетворився
в старого.
Немає на свiтi гiрше тихнув хвилин, коли людина зрозумiє, що
всi, що стояло зробити, — зроблено, пережито, кiнчено!., Такi
почуття випробовував i Сергiй. Вiн майже отчаялся. Майже… Там, у
глибинi душi, залишилося тi, що можна вирвати, алi тiльки чiпкими
пазурами смертi. Сергiй зберiг це тi. Незважаючи на всi, що ще чекало
його, вiн живий, а виходить, буде боротися, не за право просто iснувати,
а за право на життя, вiльне життя…. Бiгти, бiгти, бiгти! —
майже набридливо чеканилося в розумi слово.
Це мi, Господи! — страшна книга. Алi вся написане — правда,
жорстока правда про вiйну, про повний, про фашистiв… Алi не
потрiбно думати, що всi добутки — суцiльнi картини вiйни. Є
й лiричнi вiдступи, якщо, звичайно, цi рядки можна так назвати. Лiричнi
вiдступи немов вкрапленi в текст, смороду скрашують що
вiдбувається, алi природа немов почуває, що йде вiйна:
Бархатистими котячими лабетами пiдкрадалася осiнь. Видавала вона собi
лише тихими шерехами кленових листiв, що засихають, так потрiсканих
стручкiв акацiй. Змученою вдовою-солдаткою плачi кривавими гронами злiз
опершаяся на тин горобина. Природа немов живаючи, метафори, неодноразово
використанi автором, роблять ïï безпосереднiм свiдком вiйни.
Природа плачi над загиблими, страждає разом з пораненими. Алi
природа є й ворогом вiйськовополонених. З i природа-страждальниця.
Всi моменти природи дивно вiдповiдають дiï, будучи одночасно й
тiньовим тлом, i дiючою особою. Це — авторська особливiсть, алi,
по-моєму, вся повiсть особлива. Нехай цей не перше й не другий
добуток про вiйну, алi це не просто повiсть, це рядка, написанi кров'ю,
це тi, що вистраждано самим автором, це свого роду лемент душi —
це мi, Господи, мi, люди, що пройшли через пекло вiйни.
Це мi, Господи! — попередження людям, попередження про тi, що
вiйна — це не просто страшно, вiйна — смерть не тiльки
фiзична, алi й духовна. Це величезний удар, удар по самому хворому, що
є в усiх нас, — по нашому життю, по нашим рiдним i близьким,
просто по людям…
Я не хочу вiйни, я хочу жити, жити й бачити синє небо над
головою, яскраве сонце в цьому небi. Я не хочу коли- небудь, почути
гуркiт знарядь, не хочу довiдатися, що таке вiйна. I не дай нам,
Господи, коли- небудь, виявитися у вирi воєнних дiй, потрапити у
вир смертi…