Трагiчна доля Миколи Хвильового

Могутня сила нацiонального Вiдродження 20- 30-х рокiв породила поколiння
патрiотiв з активною цивiльною позицiєю, що прийшло в
украïнську лiтературу з палким бажанням змiнити мир i пiдняти рiдну
культуру на свiтовий рiвень. Серед ярчайший лiтературних зiрок —
Микола Хвильовий, який став основоположником новоï
украïнськоï лiтератури. I, як i багато iнших прозаïкiв,
Хвильовий прийшов у лiтературу закоханим у революцiю поетом
Що нам морок, що нам смуток?
Ми йдемо — всупереч,
Ми — весни найпершi звуки,
Нашi днi — червоний мир
(Що нам морок) Революцiя органiчно ввiйшла в його життя. Ще в дитинствi
батько зацiкавив сина народницькими iдеалами, у вiйськах, куди вiн
змушений був пiти 1916 року, усталюються демократичнi погляди
майбутнього письменника. Хвильового захоплюють iдеï волi, рiвностi,
братерства, i тому бiльшовицька агiтацiя швидко робить iз нього
теперiшнього революцiонера, для якого революцiя — єдина
молитва, єдиний Бог. Вiн бере участь в антигетьманському
повстаннi, у боï з денiкiнцями. Iз квiтня 1919 року Хвильовий уже
член КП(б)У.
Вiн свято вiрить у шлюб вiльноï Украïни з ленiнським
комунiзмом, але неможливiсть об'єднання переконань i реалiй життя
визначає трагiзм особистоï долi письменника. Серце художника
було роздiлено навпiл: одна частина вiрила в iдею загiрноï комуни,
а iнша любила Украïну. Вiн у душi продовжував бути романтиком, але
реальнi подiï в життi пiдривали його вiру в побудову щасливого
майбутнього. Письменник спостерiгав за змiнами, якi вiдбувалися з його
товаришами по партiï, коли тi дiзнавалися про новi й новi арешти.
Вони швидко погоджувалися, що поруч iз ними жив ворог народу, захищалися
вiд нього мовчанням. I хоча безглуздiсть обвинувачень була очевидна,
нiхто не насмiлювався ïх спростовувати. Хвильовий зрозумiв, що
тоталiтарнiй системi байдужа доля людей, що вона може пожертвувати
мiльйонами заради мiфiчноï iдеï, що над ним самим уже
занесений сокира. I у своïх добутках вiн намагається
виговоритися, показати, що комунiстична мораль перероджується в
мораль, що ненавидить людину. Героï новели Я (Романтика) —
теперiшнi революцiонери. Але хто вони? Хто тi люди, вiд яких залежить
життя iнших? Хто закладає пiдстави майбутнього щасливого життя?
Духовно слабкий, невпевнений Андрюша, жорстокий цинiчний доктор Тагабат,
абсолютно вiрний революцiйного обов'язку романтик. I завершує цей
квартет дегенерат, якого нiщо не може вивести з тупоï байдужостi.
Це вони без наслiдку й суду знищують людей в iм'я овiяною мрiєю
загiрноï комуни ïхньоï жертви не мають iмен. Вони
проходять мимо чорний трибунал темними тiнями, не залишивши по собi
пам'ятi нi в серцях убивць, нi в документах. Така сама доля чекала й
тих, хто мрiяв про комунiзм, боровся за нього iдеï
Микола Хвильовоï намагався врятувати себе, своє лiтературне
угруповання, журнал. Вiн змушений писати листа, у яких каявся у всiх
грiхах, клявся у вiрностi комунiстичноï iдеологiï й вiдрiкався
вiд своïх iдей, вiдмовлявся вiд бажання бачити украïнську
лiтературу європейськоï, вiдiрваноï вiд Москви. Але
арешти його найближчих друзiв i однодумцiв зримо показали Хвильовому, що
його доля вирiшена у високих кабiнетах чорного трибуналу. Синедрiон уже
пiдписав йому вирок, i дуже незабаром у дверi постукає нiчний
гiсть — дегенерат. I йому вiрному вартовому революцiï з
низеньким чолом, чорною копицею розгладжених волось i приплющеним носом
байдуже, кого заарештувати й убити.
Вiн машина терору й репресiй. Письменник точно знав, що його
чекає. Щоб уберегти дружину й доню вiд долi членiв сiм'ï
зрадника Батькiвщини, вiн вирiшує сам поставити крапку у
своєму життi. 13 травня 1933 року пролунав пострiл, що обiрвав
життя Миколи Хвильового. А в передсмертнiй записцi останнiми словами
були: Нехай живе революцiя!