Сценiчна лiтература Iспанiï
Генiй iспанськоï творчостi , так яскраво виявивши себе в створеннi
Дон-Кихота, обрав ще iнше поприще, де йому вдалося пiднятися в саму вищу
область мистецтва. Це поприще — сцена. Тому, хто у своïх
поглядах керується ще вузькими рамками поезiï Буало, може
здатися єрессю звеличування таких письменникiв, як Лопе де-вега,
Кальдерон, Тирсо де-молина, Аларкон, Морето й Рохас, — чиï
добутки бiльше вiсiмдесятьох рокiв ( 1600-1680) збуджували ентузiазм
iспанського народу. Але ми, на щастя, уже далекi вiд цiєï
староï, шаблоновоï мiрки, що пiдводила всю лiтературу пiд один
загальний тип, не беручи до уваги нi розходження народiв, нi ступiнь
цивiлiзацiï. Нiколи не слiд забувати, що в основi людських страстей
лежать тi ж своєрiднi особливостi, як i в темпераментi, i в
характерi вiдомого народу: те саме почуття ревнощiв, наприклад,
проявляється зовсiм по-рiзному y жителiв пiвдня й y жителiв
пiвночi, нiмцiв, або англiйцiв, нiколи не почуває й головне
— нiколи не дiє так, як андалузец, або сицилиец, a витончено
цивiлiзований, але палкий, мiнливий парижанин багато в чому
вiдрiзняється вiд суворого, стiйкого, розважливого швейцарця, що
зумiв твердо встановити волю у своïх рiднi горах
Отже, судити o сценiчнiй лiтературi якого-небудь народу, не проникнувши,
насамперед, у глибину його характеру, не вивчивши всiх його
щиросердечних властивостей, значило б, напевно, прийти до самих
безпiдставних, помилкових висновкiв
Лопе де-вега й Кальдерон мали на увазi винятково свою нацiональну
публiку, — фанатично-жагучого, повну життя, честолюбних бажань i
забобонiв, готову захопитися всяким яскравим образом, що однаково
пiддається як вiдчуттям жаху, вiдрази, так i симпатiям, чуйну на
все велике й героïчне. От чому самi крайнi риси, самi неможливi
характери, масою заполоняють уява iспанських драматургiв; у своєму
прагненнi до високого вони не бояться перейти границi, порушити почуття
мiри, тому що знають, до кого звертаються, i заздалегiдь упевненi в
повнiм спiвчуттi з боку тих людей, чиє життя проходить серед ще
бiльш надзвичайних пригод. A який вплив вони повиннi були мати на
молодь! Вона вся переймалася гарячою спрагою зображуваних перед нею
подвигiв, мрiяла навiть перевершити ïх у майбутньому. Так чи можна
дивуватися, що iспанськi драматурги говорять особливою мовою, не схожим
нi на придворну мову часiв Людовика XIV, нi на той, до якого звикла наша
сучасна грошова аристократiя?
Дiя, рух переважають у драмах Лопе й Кальдерона, як вони переважають i в
самому iспанському суспiльствi протягом усього XVI сторiччя. Так i
видно, що автори й публiка, перед якою розiгруються ïхнi
п'єси на сценах d?la Cruz i del Principe, — становлять одне
цiле, що в них тече та сама кров, зiгрiта променями кастильского сонця.
Дiйсно, хiба це не дiти однiєï й тоï ж краïни, де
Iгнатiй Лойола й св. Тереза так легко вербували своïх фанатичних
воïнiв, перейнятих ентузiазмом i спрагою боротьби? Хiба iспанськi
драматичнi письменники самi не були зараженi загальним духом
iнквiзицiï, тобто не змiшували у своïх поняттях, заодно з
усiєю нацiями, полум'яну вiдданiсть вiрi й батькiвщинi з
неприборканою ненавистю до реформацiï й до всякоï єресi?
Тому, не шукайте в ïхнiх добутках нi строгого аналiзу, нi
розважливих висновкiв, нi глибоких знань, це не ïхнє поле, не
його вони обробляють замкнутi у своєму внутрiшньому свiтi, вони
вiдтворюють тiльки те, що те саме що ïхня душа: сонячний жар,
життєву дiяльнiсть природи, мiстичну красу, полум'янi страстi й
бажання, — словом, все те, що представляється ïм у
дiйсностi, a не у вiдверненому свiтi iдей Ми, стороннi спостерiгачi,
можемо тiльки любуватися ними, як яскравим, своєрiдним проявом
людськоï природи, але вуж нiяк не бачити в них зразки, гiднi
наслiдування, тому що бажати вподiбнитися ïм значило б бажати того
ж соцiального ладу, який iснував в Iспанiï XVII столiття
Збережи нас Бог вiд такого бажання! Мадрид тоï епохи був у
Європi якимсь кублом i розсадником авантюристiв. Правда, поруч iз
диким фанатизмом, в iспанському народi таïлося багато гарних,
симпатичних рис, службовцiв прикрасою людства: беззавiтна вiдвага,
мужнiсть, готовнiсть до самопожертви, дух дисциплiни й витривалостi,
необхiдний для подолання перешкод, — от тi властивостi, якi, втiм,
вiдрiзняють усякi нацiï, що прагне панувати над iншими. Тiльки цiлi
нацiï ще бiльше, нiж окрема особистiсть, повинна бути гiдна
скiпетра, щоб удержати його у своïх руках, a якi ж чесноти мiцнi,
якi доблестi не залишаються марними там, де всяка вiльна думка
пiддається бiльше жорстокому покаранню, чим найбiльший злочин?
Тому, як нi привабливi всi цi шляхетнi пориви великодушностi, честi,
самовiдданiй любовi, якими повнi iспанськi драми, ми все-таки не можемо
не зауважувати, що iз за них постiйно просвiчує ненависне багаття
Торквемади, — так що вся ця епоха блискучоï творчостi
iспанського генiя, що послужило зразком нашим Корнелям i Мольерам, до
нещастя, також може бути названа епохою auto-da-f?.
Одне тiльки становить невiд'ємну честь i славу iспанського театру,
— це його самобутнiсть, вiльна вiд усякого наслiдування древнiм,
або iноземним лiтературам, вiн вийшов i розвився з надр самого
суспiльства, зображуваного iм. Час i походження кращих сценiчних
добуткiв дають пiдставу затверджувати з повною впевненiстю, що
iспанський театр не тiльки не запозичив y Францiï й Англiï, а,
навпроти, сам надiляв ïхнiм невичерпним достатком iдей i сюжетiв.
Досить однiєï назви наших знаменитих п'єс, щоб бачити,
звiдки вони з'явилися y нас: Сид, Дон-Жуан, Брехун, — все це взято
з iспанського ґрунту, але разом з тим нiщо так рiзке не
виявляє розходження в характерi двох нацiй, як ця рiзна обробка
тих самих сюжетiв: усе, що подобається тут, не сподобалося б там,
i навпаки.
Говорять, що початок iспанському театру поклала церкву, однак це не
зовсiм так. Звичайно, autos sacramentales (Гри тiла Христова, —
один з видiв духовноï драми, заснованоï на бiблiйному
сказаннi, християнськiй алегорiï, або церковноï моралi, i, що
стояла в тiсному зв'язку з богослужiнням (Шерр).) можуть бути визнанi
одним iз джерел нацiональноï драми й комедiï. Духiвництво в
цьому випадку спритно скористалося залишками древнiх язичеських свят i
постаралося замiнити численнi мотиви мiфологiï сценами iз
християнських переказiв. Але крiм цих релiгiйних п'єс, що
вiдповiдають нашим мiстерiям, iснували ще й iншого роду сценiчнi
подання, з них укажемо, насамперед, на пастушачi дiалоги Хуана де ля
енсина, потiм на вiдому повiсть у дiалогах за назвою Целестина, де
вперше з'являється, що часто повторювався з тих пор в iспанськiй
лiтературi, тип староï чаклунки, покровительки закоханих, потiм
— на коротенькi сцени (pasos, coloquios) мiж особами з так
званоï потолочi суспiльства, — i нарештi, уже на теперiшнi
п'єси севильского золотобита — Лопе де Руеда ( 1544-1577),
того, що, за словами Сервантеса, перший надiлив iспанську комедiю в
богатие, розкiшнi одяги. Як приïжджий з iншого мiста, Лопе де Руеда
не зустрiчав втручання з боку духiвництва у своï старання побавити
публiку, вiн сам складав, сам же грав своï п'єси на
мадридських площах, i нема чого говорити, що цi добутки незрiвнянно
бiльше залучали публiку, чим всi мiстерiï й повчальнi сцени, украй
убогi по змiсту й по змiсту
Треба помiтити, що в найбiльш освiчених класах суспiльства, уже знайомих
зi зразками класичних трагедiй, було прагнення ввести в iспанський театр
сценiчну лiтературу Рима й Грецiï. Безлiч п'єс, написаних
явно в наслiдування Теренцию, Плавту, навiть еврипиду й Софоклу,
безсумнiвно свiдчать про цi спроби але ïхнiй вплив було так
незначно, так мимолетно, що воно скорiше сприяло очищенню й розвитку
нацiонального театру, чим змiнi його характеру й умов
Першi п'єси, що вже цiлком заслуговують цього назви й привлекшие
увага сусiднiх нацiй, з'явилися не на мадридськiй сценi. Валенсiï
випала честь випередити столицю на цьому поприщi й виставити на
результатi XVI сторiччя трьох чудових драматургiв, з яких Гюильен де
Кастро, що написав знамениту драму “Молодiсть Сида”,
послужив зразком для нашого Корнеля.
